В непролазні нетрі, в неможливу глушину прийшов колись молодий чоловік у пошуках Бога. Хрест поставив, нехитре житло спорудив і почав молитися. Це було в далекому XIV столітті. Візантія, що хрестила нас, давно очікувала кінця світу. Спалахи святості, стародавньої, чудотворної, «як в житіях», стали рідкісні. Від наших же недавно хрещених холодних країв святості зовсім не чекали. А вона засіяла.
Авво Сергіє, моли Бога за нас!
Через дрібниці багато що пізнається. Якщо крихти зібрати в долоню, можна пташеня з руки погодувати. Якщо уміло підібрати різноколірні камінчики, можна скласти мозаїку. Достатньо в світі ікон преподобного Сергія: мозаїчних, вишитих, писаних і словами, і фарбами. Не осмілюватимемося написати ще одну. Тільки пригадаємо ті крихти, що від інших чули. Візьмемо в руки діамант, піднімемо до світла. Нехай впадуть на нього і тисячу разів відіб’ються сонячні промені. Нехай наші очі порадіють.
***
Всі немовлята світу живуть в утробі життям матері. Що матір з’їсть, тим і дитя харчується. Затривожиться матір, захвилюється і дитина. Молитиметься матір, і дитини благодать торкнеться. Ще жодного слова дитині не сказано, а виховання вже розпочалося. Вже звички майбутні визначаються і характер формується. Предки наші могли не знати багатьох розумних слів, але краще за академіків розуміли прості і необхідні речі.
Мама майбутнього Сергія була побожна. В середу і п’ятницю постила строго. І хоча від домашніх обов’язків ніхто вагітну жінку не звільняв, старалася службу в храмі не пропускати. Її настрій передався і синові.
Одного разу на службі з чрева вагітної жінки пролунав крик. В цей час якраз почали читати Євангеліє. Зроду не було чутно, щоб немовля, що не народилося, з утроби кричало. Та ще перед Євангелієм. Неначе замість диякона говорив: «Будьмо уважні»! Матір перелякалася. Люди озирнулися, шукаючи очима пустуна. Нікого не побачили, і служба продовжилася.
Другий раз крик пролунав на «Херувимській». Ще сильніше злякалася матір, і ще здивованіше і довше озиралися прихожани. Нарешті, у вівтарі ієрей узяв в руки Святий Хліб і голосно виголосив: «Святая святим»! Втретє пролунав дитячий крик, ніби відповідаючи священикові, розумно беручи участь в службі.
Незабаром народився хлопчик. Назвали його Варфоломієм. Священик пояснив прихожанам, що маленький Предтеча ще в утробі Єлизавети відчув близькість Христа і затріпотав радісно (Лк. 1, 44). Тобто що буває в особливих дітях така чутливість до речей Божественних. Прихожани слухали і про себе думали: Ким буде немовля це? (Лк. 1, 66).
***
Відвага перед Богом, чудотворність часто пояснюють як плід аскетизму: праці, суворого подвигу, безперестанних молитов. Це вірно, але не до кінця. Сергій, наприклад, не тільки покірливий трудівник, добровільний бідняк і молитовник. Святий Сергій надзвичайно літургічний. Та сама Божественна літургія, на яку він так живо реагував ще в материнській утробі, впродовж всього життя була для нього пульсуючим церковним серцем і джерелом благодаті.
***
Обитель була бідна. Можна сказати «страхітливо бідна», тому що жоден жебрак не спокусився б одягнути на себе одяг преподобного Сергія, коли б той викинув її за ворота обителі. Ченці трудилися своїми руками і часто не мали найнеобхіднішого. Тому і братія була нечисленна. Ігумен працював нарівні з всіма. Одного разу він власними руками прибудував за день сіни до келії одного з ченців. Платою за працю цілого дня для ігумена став кошик з пліснявілими кірками хліба.
Особливою працею, яку Сергій робив сам і нікому її не доручав, була випічка просфор для святої літургії. Ще тільки вимішуючи тісто, розкочуючи його, розтоплюючи піч, преподобний вже починав здійснювати літургію. Це був початок проскомідії.
Бідність мимовільна — це мука і нелегке випробування. Зате добровільна бідність — це свобода і легкість, це — великий і мало кому відомий скарб. Мабуть, одна обставина, пов’язана з бідністю монастиря, засмучувала преподобного Сергія. Це бідність ризниці. Чаш не було не тільки золотих чи срібних. Не було навіть олов’яної чаші, і служити доводилося в дерев’яній. Замість воскової свічки в храмі часто коптила лучина. Ризи були з найпростішого полотна, трохи не з мішковини, без прикрас, без гарних узорів. Та зате серед простоти і смирення рвалася до Бога гаряча, як вогонь, молитва.
Одного разу ченці побачили, як на престол в храмі, де служив ігумен Сергій, зійшли з небес язики полум’я. Полум’я, як живе, рухалося по престолу, нічого не обпалюючи, і потім, зібравшись в клубок, увійшло до потиру. Цим фаворським полум’ям преподобний і причастився.
Життя преподобного Сергія усередині літургії, його переживання цієї Служби служб і служіння її, мабуть, складають один з головних уроків його життя. Один з головних тому, що строгого посту святого старця, його багаторічної боротьби з демонами в лісовій глушині, його терпіння та багатьох інших подвигів ми наслідувати не зможемо. А ось відвідувати Божественну службу в недільні і святкові дні, бути на ній уважними, відгукуватися серцем на читання Євангелія і на інші священні моменти і можемо, і повинні.
Не в порожні місця, а в Божі храми кличе нас сьогодні за собою преподобний. Та і самі нетрі, де він жив, ті, що були при ньому непрохідними, давно перетворилися на місто, повне церков, ченців та богомольців.
Протоієрей Андрій Ткачов
Переклад українською – “Волинь Православна”, 2012, №10