Він був глухонімим і жив за декілька вулиць від нашого будинку. Щодня цей хлопчик приходив в наш двір і спостерігав за тим, як граються діти. У свої ігри ми його не запрошували. Не тому, що погано ставилися, нам це просто в голову не приходило. Ми могли б дізнатися у його мами, високої, завжди блідої продавщиці, ім’я німого, але чомусь ніколи так і не запитали.
Він підходив з ніяковілою усмішкою, човгаючи ногами і зсутулившись, і сідав навколішки біля краю імпровізованого спортивного майданчика. Ми перекидали м’яч один одному, а він вертів головою направо – наліво, направо – наліво, до тих пір, поки гра не закінчувалася, і діти не розходилися по будинках.
Коли хто-небудь з гравців забивав гол або вдало відбивав м’яч, німий схоплювався зі свого місця і видавав гучний мукаючий звук. Великі сині очі хлопчика наповнювалися світлом, він посміхався, глибоко оголяючи коріння зубів, і змахував руками.
Не всім подобалися ці глядацькі пориви. Часто невдачливий гравець погрожував йому кулаком або крутив пальцем біля скроні. Хлопчик замовкав, і збентежено посміхаючись, сідав назад на карячки.
Потім його сім’я переїхала, і він перестав приходити в наш двір. А мені почало здаватися, що нам чогось не вистачає.
Ні, ми як і раніше весело грали в наші ігри. Але ніхто більше з моїх знайомих не умів так щиро радіти чужим успіхам, так покірливо прощати образи і у відповідь на байдужість – любити.
Ольга Максимова
Міжнародний клуб правосланих літераторів – “ОМІЛІЯ”
Переклад “Волинь Православна”, 2012, №10
