Ми часто говоримо про духовність. Сьогодні духовний розвиток став навіть популярним напрямком у світській освіті, громадському житті. Однак така увага до нематеріального життя людського єства не завжди веде до добрих наслідків. Більше того, значні труднощі виникають у нас не лише в соціумі, але і в церковному житті, особливо, коли воно лиш розпочинається і ми робимо перші кроки на шляху пізнання життя у Христі.
Перше, що необхідно чітко усвідомити, коли ми говоримо про сутність духовності, це те, що у нас немає звичного інструментарію пізнання цього світу. Ми позбавлені будь-якої можливості описати «закони духовного життя» з позиції спостерігача. Тут спостерігач – сліпець, який думає вести іншого сліпця. Сучасна антропологія (в широкому розумінні – всі науки про людину) особливо любить виводити закономірності, намічати мету духовного розвитку людини апріорі, тобто залишаючись на позиції спостерігача. Ось так і виходить ціла низка теорій, поглядів, гіпотез, які переходять у громадську думку, формуючи викривленні уявлення про духовність. Вона загалом описується такими поняттями як мораль, творчість, естетика, талант… А звідси, під проявами духовності ми часто розуміємо моральну поведінку, високохудожні твори мистецтва, душевні переживання, «багатий внутрішній світ». Здавалось би, нічого поганого у цьому немає. Однак, зверніть увагу, в такій духовності немає місця для Бога! Його місце займає людина-бог.
Цей процес прийнято називати підміною понять. Його мета – створити альтернативу нормальному духовному розвитку людини, в якому основою всього виступає особиста зустріч із Богом.
Для того, щоб зрозуміти суть істинної духовності, необхідно поглянути на її природу. Ще Тертуліан говорив, що всяка душа – християнка. Апологет мав на увазі вроджене прагнення Бога кожної людини. Бог, створивши людину, заклав у її єство відчуття сенсу її життя – пізнання Бога. Воно присутнє і сьогодні в душі кожного із нас. Звідси народжується необхідність, яка не може бути зрозумілою з практичної точки зору – будівництво величних храмів, відчуття прекрасного, совість. Таким чином, наша духовність – ніщо інше як природна потреба пізнання Бога, наближення до Нього.
Однак після гріхопадіння умови існування людини, як і її природа, змінились, вони стали заражені гріхом. Ми опинилися у світі, де «князем віку цього» є аж ніяк не Бог. Відтак людство, відкинувши можливість найтіснішого спілкування з Богом, почало виводити власні закони духовного життя, керуючись установками пошкодженого гріхом світу. Безперечно, навіть сьогодні пізнання світу є одним із шляхів богопізнання, адже все навкруги нас говорить про Мудрість і Благість Творця. Це засвідчує і Апостол: «Тому що невидиме Його, вічна сила Його і Божество, від сотворіння світу через роздивляння творінь видимі…» (Рим. 1, 20). Однак факт існування великої кількості різноманітних релігій свідчить про те, що вражена гріхом людина не може самостійно через пізнання природних законів прийти до правильного поклоніння Богу, правильного розуміння.
Сказане в повній мірі стосується і сучасного погляду на духовність. Більше того, в даному випадку необхідно говорити і про цілеспрямовані зусилля в бік все більшого розходження понять «духовність» і «Бог». У нас всіма способами пропагується саме така духовність без Духа.
Як же виглядає вона на практиці, ця бездуховність? Зло завжди діє за одним і тим же принципом. Воно не може існувати саме по собі, а паразитує у вигляді напівправди. Головне завдання тут – збити з правильного шляху, заманити привабливими, безневинними і навіть доброчесними лозунгами. Реклама виграє битву за серця людей! Що ж ми зазвичай розуміємо під духовністю? Моральна поведінка, високе мистецтво, совість, рідше – релігійність (церковність ще рідше). Ці поняття, звичайно, несуть позитивний відтінок, вони потрібні людині. Але проблема в тому, що ними духовність не те що не вичерпується, вона постає у деформованому вигляді. Усе назване вимірюється еквівалентами суспільного життя і ми без особливих труднощів можемо досягнути статусу «духовно розвиненої особистості», «хорошої людини». З іншого боку, керуючись такими установками щодо визначення наших духовних потреб, ми можемо їх повністю задовольняти в умовах повсякденного життя через етичну поведінку, виховання естетичних смаків і їх задоволення у творчості. Перед нами відкривається прекрасна можливість хорошого життя тут на землі, з можливістю повного задоволення усіх запитів. Навіщо тоді нам Бог? Ми і так, по-перше, «хороші люди», а, по-друге, живемо «повноцінним духовним життям»!
На такі твердження прекрасно відповів святитель Феофан Затворник: «Біда, коли в серці людина нагодована та задоволена» . Справді, феномен «хороших людей» – одна із найбільших проблем взаємин Церкви із суспільством. Православ’я вчить нас не як бути «хорошим», а як нам усвідомити свою порочність. Зверніть увагу на молитви, написані святими. Ось, приміром, великий подвижник благочестя преподобний Макарій Великий в першій ранковій молитві говорить дивні для нас слова: «Боже, очисти мене грішного, що ніколи нічого доброго не сотворив перед Тобою…». Як же так…? А ми, лиш трішки доторкнемося до добрих справ – відразу думаємо про винагороду від Бога, ось я, мовляв, виконав свій обов’язок, я «хороший». Хто із нас, «духовно розвинених особистостей» зможе так сказати про себе.
Отже, сучасний світ із його пориваннями до розвитку духовності несе дуже багато «підводних каменів» для людини, яка має намір розпочати істинне духовне життя в Церкві. Найбільша небезпека тут – у підміні понять і обмежені духовності – життям у світі, де Духу місця немає. Нам необхідно пам’ятати, що істинна духовність – це не комфортна самореалізація якоїсь частини нашого єства. Духовність – це важкий шлях реалізації потреби в богопізнанні, що пролягає через усвідомлення власної обмеженості і безсилля, а відтак – звернення до Бога.
Роман Савчук
