Ми часто чуємо про те, що когось спіткало горе. Це може бути людина незнайома, про яку випадково дізнався з новин, або той, кого знаєш особисто, але не настільки, щоб у вас був справжній емоційний контакт. І нам часом хочеться щось зробити, але ми абсолютно не знаємо що. І ось ми приносимо свічки до посольств далеких країн, де трапилася трагедія, або на місця терактів і катастроф, але відчуваємо… цього недостатньо. А чи можна по-справжньому розділити біль з іншою людиною? Особливо, якщо горе її — втрата дитини.
Відповідає на ці питання редактор розділу «Віра» журналу «Фома» Олександр Ткаченко.
1. Як допомогти людям, які не хочуть їсти, спати, думати, жити, втративши близьку людину?.. якщо померла дитина?..
На такі запитання краще відповідати фахівцям-психологам. Але якщо така людина опинилася поряд з тобою, а ти зовсім не психолог, існує століттями перевірений спосіб, описаний в Новому Завіті: “…плачте з тими, що плачуть“(Рим 12:15). По суті, кожен з нас так чи інакше надає психотерапевтичну допомогу своїм близьким. Ми втішаємо один одного, прагнемо підтримувати тих, кому зараз погано, щось для цього говоримо і робимо. Форми такої допомоги можуть бути різними, але неодмінною умовою є щира участь в чужій біді. Щоб допомогти, потрібно узяти на себе частину чужого болю, відчути її як свою власну, заплакати з тим, що плаче не просто «за компанію», а тому, що ти реально увійшов в чуже горе, прийняв його як — своє, і тепер тобі теж від нього боляче. Це важко, на це здатний далеко не кожен, але без такої щирої участі ні про яку допомогу не може бути і мови.
Втрата дитини — найстрашніше горе для матері. І той, хто хоче надати їй допомогу в такій ситуації, повинен ясно розуміти, що для цього йому доведеться прийняти частину цього страшного горя в своє серце, доведеться плакати, доведеться брати участь в чужому стражданні, тобто — співстраждати. Якщо ж такої готовності немає, а бажання допомогти є, то краще просто молитися за постраждалих, просити Господа послати їм втіху, полегшення і крепкість духу. Адже, молитва це теж — допомога.
2. Чи є якась можливість втішитися? Що це повинно бути — читання Біблії, участь в Таїнствах?
Давати поради людям, що втратили найдорожче, має моральне право лише той, хто сам пережив подібну трагедію і знайшов втіху в чому-небудь, наприклад — в читанні Біблії, або в Таїнствах. Я такого досвіду не маю, тому нічого не можу сказати. Тут, на мій погляд, не стільки слова потрібні, скільки особиста участь, не стільки говорити потрібно, скільки — слухати, вбирати в себе почуте, і просто — бути поряд з людиною. Так, щоб вона могла поплакати у тебе на плечі і знати, що ти не говоритимеш усілякі розумності, а просто поплачеш з нею разом.
А радити що-небудь от так — здалека, з боку, на мій погляд, дуже сумнівне заняття.
3. А чи зможе священик втішити в такому горі?
Думаю, священик досвідчений, чуйний, здібний до співпереживання чужого горя — так, зможе. У Новому Завіті є дивовижні слова: “… Бог кожної втіхи, що втішає нас у кожній скорботі нашій, щоб і ми могли втішати тих що знаходяться у кожній скорботі тією втіхою, якою Бог втішає нас самих!” (2 Кор 1:3-4). Тут виражена дуже важлива думка: виявляється, втішити може лише той, хто сам пережив скорботу, отримав втіху від Бога і тепер здатний нею поділитися з іншими страждаючими. Якщо священик має такий особистий досвід скорботи і втіхи в ній, тоді він може і інших втішити. Такий батюшка і в Біблії знайде місця, які допоможуть пережити горе, і до Таїнств людини підготує належним чином. Це приходить не відразу і не до кожного.
4. Чому Бог відбирає дітей? На що опертися при такій втраті людині?
Дивна постановка запитання. Тут Бог уподібнюється чиновникам з органів опіки, яка відбирає дітей у батьків по тих або інших причинах, які можна розглядати і оскаржити у разі несправедливого рішення. Але де в Євангелії ми бачимо, щоб Христос відбирав дітей у батьків? Навпаки — Він повертає начальникові синагоги його дочку, віднятою смертю, воскрешає цю дванадцятирічну дівчинку, повертає Наїнській вдові її померлого сина. Дітей відбирає не Бог, а смерть. У Священному Писанні смерть прямо названа — ворогом Христа: “Останній же ворог винищиться — смерть” (1 Кор 15-26).
Якщо говорити зовсім коротко, то смерть увійшла до світу через гріх, тобто — через вільне ухилення людини від добра. І коли сьогодні гинуть діти, наївно було б адресувати Богові докори в їх смерті. Дітей вбиває не Бог, а злість дорослих людей, їх безвідповідальність, недбале ставлення до своїх обов’язків, байдужість і жорстокосердність. В одних випадках Бог захищає дітей від наслідків гріховної поведінки дорослих і відводить що вже зібралася вибухнути біду, в інших — ні. Чому так — нам зараз не дано дізнатися. Але не Бог відбирає дітей у батьків. Про це потрібно знати і твердо в це вірити. Тому що інакше, можна позбавити себе останньої опори і втіхи в своєму горі. Якщо Бог представляється людині ворогом, що віднімає дітей, кому ж можна на Нього поскаржитися, хто захистить тебе від Нього? Такий хід думок – вірний шлях до безумства.
Про посмертну ж долю померлих і загиблих дітей один з найшанобливіших отців нашої Церкви преподобний Єфрем Сирін пише, що вони у Бога прославлені навіть вище за святих:
” Хвала Тобі, Боже наш, з вуст немовлят і дітей, які, як чисті агнці в Едемі, угодовуються в Царстві! По сказаному Духом Святим (Іезек. 34, 14), пасуться вони серед дерев, і Архангел Гавриїл – пастир цих стад. Вища і прекрасніша ступінь їх, ніж незайманих і святих; вони – чада Божі, вихованці Духу Святого. Вони – спільники горніх, друзі синів світла, мешканці чистої землі, далекі від землі проклять. Того дня, коли почують вони голос Сина Божого, зрадіють і звеселяться кістки їх, преклонить главу свою свобода, яка не встигла ще обурити дух їх. Короткі були дні їх на землі; але оберігається життя їхнє в Едемі; і батькам їх бажаніше всього наблизитися до їх обителей».
Віруюча людина взагалі сприймає смерть інакше, ніж атеїст. Там, де невіруючий бачить повне і остаточне припинення буття, для християнина через віру відкривається світло нового життя, набагато кращого, ніж земне. Сучасний богослов Олексій Осипов пише про це так: «Уявіть собі, взимку, в горах у важку негоду заблукала група людей, серед яких, — мати з сином. Йдуть вони по стежках з щохвилинною небезпекою для життя. Невідомо, скільки і як доведеться ще йти до будинку. Але раптом з’являється вертоліт, приземляється і командир говорить, що він летить туди ж і є одне вільне місце. Чи не постарається мати зробити все можливе, щоб узяли її сина, щоб він врятувався?!
Це саме і відбувається в людському житті, коли «вертоліт» бере наших дорогих рідних і близьких і доставляє їх додому, в той час, як ми ще йдемо, не знаючи, що буде на нашому шляху, яка скорбота, хвороби, трагедії, яке закінчення земного життя. Християнство стверджує, що людина на землі — мандрівник, і земне життя є тільки шлях додому, а смерть — лише короткочасна розлука. Скоро всі ми знов зустрінемося в своєму будинку. Тому апостол сказав: “не маємо тут постійного міста, але шукаємо майбутнього” (Євр. 13,14). Тільки дай Бог, щоб зустріч там зі своїми рідними не була затьмарена нашими поганими вчинками, а виявилася радісною, щасливою».
5. Як продовжити жити, радіти, дякувати, якщо в серці образа на Бога, якщо внутрішньо дорікаєш йому в жорстокості і несправедливості?
Ніяк. З образою в серці взагалі неможливо радіти. А з образою на Бога — і поготів. Це безвихідний шлях, яким би не було величезним горе.
Радіти життю можна лише, подолавши образу. Коли ми скривджені на близьку людину, найвірніший спосіб зберегти цю образу назавжди — припинити з нею усіляке спілкування. Але коли ми хочемо примиритися, пробачити її і жити далі без цієї занози в серці, ми йдемо до неї і говоримо: «Ти мене образив, але я не хочу поривати з тобою стосунки. Давай вирішувати, як жити далі». І дуже часто в такій розмові раптом з’ясовується, що людина зовсім не хотіла вас скривдити, що ви їй теж дорогі і вона готова зробити все, щоб ви знову були разом. Подібний досвід, напевно, є у багатьох.
За ситуації, коли людина образилася на Бога, все йде приблизно так само. Якщо хочеш назавжди залишитися з цією образою і довести себе до хвороби, безумства або самогубства — порви з Богом назавжди, вважай за його жорстокого тирана. Але якщо хочеш повернути собі радість буття — звернися до Нього в молитві. Говори Богові все, що тебе обтяжує, виговори Йому весь свій біль, обурюйся, пред’являй Йому свій рахунок, тільки — не поривай з Ним, не відвертайся від Нього. Адже і праведний Іов поводився так само, коли його діти загинули і сам він позбувся всього, що мав: “Бог скинув мене і обклав мене Своєю мережею. Ось, я кричу: образа! і ніхто не слухає; волаю, і немає суду. Він перегородив мені дорогу, і не можу пройти, і на шляхи мої поклав пітьму. Стягнув з мене славу мою і зняв вінець з голови моїй. Довкола розорив мене, і я відходжу; і, як дерево, Він викинув надію мою.” (Іов 19:6-10).
Нехай і твоя молитва буде з гнівом і образою, але все одно вона пов’язує тебе з Богом. Не поривай цю ниточку і тоді Бог зможе за неї витягнути тебе з цього страшного стану. Преподобний Іоанн Дамаскін писав: «Молитва є сходження розуму до Бога, чи прохання у Бога того, що пристойно». Невже ж слід рахувати непристойними запитання — чому загинула дитина, яка була головною радістю твого життя, і як тобі жити далі з цією втратою?
Мені здається, слід обов’язково звертатися до Бога, навіть з образою на серці. Адже відповідь може отримати тільки той, хто запитує.
Переклад “Волинь Православна”, 2012, №10
