У Воскресіння Христове можна тільки повірити — воно не доводиться науковими експериментами. Але у цієї події були свідки — ті, хто безпосередньо бачив Іісуса, говорив з ним, брав участь в суді, стояв біля розп’яття. І те, що трапилося на Голгофі, не могло не вплинути на їх життя.
Ми майже нічого не знаємо про подальше життя людей — сучасників Христа, за винятком апостолів. Це і зрозуміло: з тих часів до нас дійшли відомості лише про окремих, найзнаменитіших осіб, на зразок імператорів і великих письменників. Пам’ять про апостолів зберегли їх послідовники, а про долю всіх інших зазвичай доводиться здогадуватися за непрямими даними.
Понтій Пилат — ось людина, що зіграла ключову роль в розп’ятті Христа. Власне, це він, римський намісник, і ухвалив смертний вирок, хоча не бажав цього робити, і навіть дружина відмовляла його від такого рішення. Чи розкаявся він після розп’яття? Ми нічого не знаємо про це, судячи з усього, ця подія залишилася для нього ще одним незначним епізодом. Хіба мало народу відправив він на страту!
Матфей оповідає, як відразу після розп’яття первосвященики і фарисеї прийшли до Пилата і попросили його виставити варту біля гробниці Іісуса, «щоб учні Його, прийшовши вночі, не вкрали Його і не сказали народу: воскрес з мертвих». Вони, власне, вже передчували, що так і обернуться події — мабуть, теж пам’ятали про пророцтва Іісуса Христа. Пилат відповів: «Маєте варту; підіть, охороняйте, як знаєте». З нього було досить, він не бажав більше мати ніякого відношення до цієї історії.
Іосиф Флавій в «Іудейських древностях» розповідає, як завершилося намісництво Пилата в Іудеї. Релігійні суперечки і обурення відбувалися не тільки в Єрусалимі: одного разу чимало самарян зібралося на священній для них горі Гарізім, причому багато хто був зі зброєю. Все це виглядало украй підозріло, Пилат відправив проти них воїнів, які одних перебили, а інших розігнали. Після цього Пилат наказав страчувати «зачинщиків». Цілком знайомий стиль правління.
Самарянська община не стерпіла такого насильства, поскаржилася на Пилата його начальникові, легату Сірії Вітеллію, і той змістив Пилата з посади, відправивши його у Рим до імператора Тіберія для розгляду. Далі джерела розходяться. Є апокриф, який стверджує, що Тіберій засудив Пилата на смерть, але це навряд чи було так. За іншими даними, Тіберій помер, поки Пилат добирався до Риму, а як з ним обійшовся новий імператор, Калігула, ми точно не знаємо. Церковний історик Євсевій Кесарійський пише, що його відправили в заслання, де він закінчив життя самогубством. Є також версія, що його ще пізніше стратив імператор Нерон… У будь-якому випадку, то була досить рядова доля жорстокого і цинічного римського адміністратора, чиє життя і доля залежали від примхи ще жорстокіших і цинічніших імператорів.
Є, правда, і апокрифи, які оповідають про звернення Пилата до християнства (у Ефіопській церкві він навіть був канонізований), але це, швидше за все, вигадка. На жаль, ми нічого не знаємо навіть про долю його дружини, яка ще в час суду умовляла чоловіка не шкодити Іісусові. В апокрифах зустрічаються докладніші розповіді про її заступництво перед чоловіком, мовиться про її навертання до християнства, і називається її ім’я: Клавдія Прокула. Деякі ототожнюють її з римлянкою Клавдією, згаданою в 2-му Посланні до Тимофія, втім, це не цілком достовірно.
Цар Ірод — ще одна політична фігура, що володіла чималою владою. Євангеліст Лука навіть оповідає, що Ірод і Пілат, які раніше ворогували один з одним, помирилися під час «суду» над Іісусом Христом. Мова йде про Ірода Антипу, одного з синів царя Ірода Великого, який правив Галілеєю з 4-го по 39 рік н.е. Його «сімейна хроніка» теж досить характерна для правителів того часу. Ірод Антипа узяв собі дружину свого брата Филиппа — за викриття цього незаконного союзу і був страчений Іоанн Хреститель. Шлюб цей не приніс щастя Іродові. Коли замість Тиберія на римський престол зійшов Калігула, Іродіада змусила Ірода відправитися до імператора у пошуках нових почестей і звань. Проте племінник Ірода, Агріппа, відправив до Риму донос на нього, і замість почестей йому випало заслання в далеку Галію (нинішній Ліон у Франції), де він і помер, а за даними історика Діона Касія — був убитий. Іродіада послідувала у заслання разом з чоловіком, а титули і володіння Ірода перейшли до його племінника-донощика.
А що ж книжники, фарисеї і саддукеї — релігійні вожді, серед яких були не тільки гонителі, але і послідовники Христа? Про них ми практично нічого не знаємо. Але двох книжників і фарисеїв Новий Заповіт мовчанням не обходить.
Перший — Никодим Аримафейський, член верховного суду Синедріону. Він ще за життя був учнем Спасителя, хоч і таємним. Все дійсно важливе про нього сказано в Євангелії від Іоанна. А інший — це Гамаліїл, один із засновників талмудичного іудаїзму, і книга Діянь не дарма іменує його «законовчителем, поважаним всім народом». Він не просто засідав в Синедріоні, але обіймав у ньому посаду «князя», тобто свого роду старійшини. Сам Талмуд, що містить немало висловів Гамаліїла, так оцінює його діяльність: «Коли Гамаліїл помер, разом з ним зникла пошана до Тори і перестали існувати чистота і стриманість».
Гамаліїл належав до помірної течії в іудаїзмі. Мабуть, саме з цієї причини він ніяк не брав участь в судилищі над Христом: туди, мабуть, запросили тільки тих, хто був заздалегідь готовий до крайніх заходів.
Він був учнем іншого знаменитого равина, Гиллеля, і сам мав учнів, один з яких, Савл з Тарсу, згодом став знаменитим апостолом Павлом. Спочатку Гамаліїл зовсім не сприймав християн, але коли Синедріон почав їх переслідувати, Гамаліїл задумався, наскільки справедливі переслідування. Під час судового засідання він велів вивести апостолів, а своїм товаришам сказав: «…нині, кажу вам, відстаньте від людей цих і залиште їх; бо якщо ця справа — від людей, то вона руйнуватиметься, а якщо від Бога, то ви не можете зруйнувати її» (Діян.5: 33-39).
Втім, позиція Гамаліїла не була особливо популярною: його власний учень Савл люто переслідував християн, і не він один. Але якщо бути до кінця послідовним, якщо оцінювати християнство якраз за тим критерієм, який він сам запропонував, то християнство, поза сумнівом, від Бога. Тому Гамаліїл став не тільки одним з найавторитетніших вчителів в іудаїзмі, але і… святим ранньої Церкви (інших таких прикладів ми не знаємо)!
Коли і як він охрестився, точно невідомо. Можливо, переломним моментом тут стала страта диякона Стефана, коли розлючений натовп, всупереч раді Гамаліїла, узяв правосуддя в свої руки. В усякому разі, передання повідомляє, що саме він узяв і поховав його тіло — і тим самим, до речі, вже пішов проти думки натовпу і формальних вимог закону, що забороняли хоронити страчених за богохульство. Пізніше один пресвітер на ім’я Лукіан розповідав, що Гамаліїл з’явився йому уві сні і вказав, де саме були поховані останки перводиякона Стефана, Никодима Аримафейського, самого Гамаліїла і його сина Авіва, що прийняв християнство разом з ним. Саме тому пам’ять цих святих відзначається в один день — 2/15 серпня.
Є в Євангелії і ще одна непримітна фігура, яку можна було б назвати випадковою, якби в Євангелії взагалі було щось випадкове. Це Симон Кіринейський — виходець з міста Кіринеї в Лівії. Можливо, до Єрусалиму він приїхав як паломник на свято Пасхи. Коли Іісус знеміг під тяжкістю хреста, римські воїни веліли першій людині, що трапилася на шляху, понести Його хрест. Цією людиною і був Симон. Але чи може життя людини залишитися незмінним після того, як він став, нехай і мимоволі, причасником хресних страждань Христа? Євангеліст Марк називає Симона батьком Олександра і Руфа — ймовірно, того самого Руфа, якого згадує і Павел в Посланні до Римлян. Значить, його сім’я стала християнською, причому сини були добре відомі першим християнським общинам. За переданнями, ця сім’я переселилася до Риму, Руф став апостолом від 70 (місцем його служіння називають Грецію і Іспанію), а Олександр — священномучеником, постраждалим в Карфагені. Про самого Симона більше нічого не говориться.
Життя апостолів після Воскресіння — окрема тема. Але на закінчення все ж таки варто назвати одного з них — Фому. Він не був з жонами-мироносицями в порожній гробниці, він навіть не був з апостолами, коли їм з’явився Іісус Христос. Про Воскресіння йому розповіли інші люди. Це об’єднує його з кожним з нас.
Фома не поспішав довіряти чужим розповідям: «… якщо не побачу на руках Його ран від цвяхів, і не вкладу перста мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки мої в ребра Його, не повірю» (Ін. 20: 25). Тиждень пройшов між цими його словами і наступним явленням Христа. Тиждень сумнівів і надій. Євангеліст розповідає, що, коли Христос знов з’явився учням, він протягнув Фомі долоні із слідами від цвяхів. На цьому епізоді закінчується останнє, четверте, Євангеліє, і починається історія Церкви. Скоро апостоли відправляться на проповідь, яка приведе кожного з них до мученицької кончини. У Фоми і проповідь, і мучеництво відбудуться в Індії, так що місцеві общини ще довгі століття називатимуть себе «християнами святого Фоми».
Переклад: “Волинь Православна”, 2012, №4
