В чому основні помилки церковного виховання дітей? Чому діти з православних сімей ідуть з церкви?
Ось декілька узятих з життя історій.
… Невеликий храм на околиці міста. Йде Божественна Літургія. Прихожани зосереджено моляться. Під час читання Євангелія двері храму відчиняються, і входить православна мама з двома малюками. Старший починає бешкетувати, менший голосно плакати. Зосереджена молитва випаровується; ті, що моляться починають відчувати жахливий дискомфорт. У всіх напружені нерви; Літургія позбавляється сенсу.
… Виноситься Чаша. До неї дві жінки – мама і бабуся – підносять волаючу дитину. Вона кричить: «Не хочу!!!», вигинається дугою, б’є повітря руками і ногами. Мама скручує їй руки і ноги, бабуся фіксує голову. Священик, проявляючи чудеса спритності, з третьої або четвертої спроби умудряється вставити лжицю в рот дитини. На лицях матусі і бабусі щаслива усмішка: причастили! Дитя продовжує кричати і битися.
… Ось діти старші. Неділя. Мама трясе Іванка: «Вставай, синку, пора вже на службу, не можна пропускати Літургію! Та і в недільній школі сьогодні іспит!» Бідний Іванко ледве не плаче… «Господи, за що!» — не по-дитячому думає він. Ось церква. Сповідь. У руки сина мама суне написаний нею папірець з написом «гріхи Іванка» і підштовхує його в спину у напрямку до аналоя. На Літургії хлопчик дрімає, у недільній школі отримує двійку за те, що не знає, як саме з’єднуються в Христі Божественна і людська природа. Увечері мама відчитує сина за двійку… а ще математику робити, завтра в школі контрольна. «Закінчиться це коли-небудь?» — приречено думає Іванко.
… Нарешті, все і закінчується. Діти виростають до зрілої юності. Мама гірко скаржиться подрузі, яка тільки вчора повернулася з тривалої паломницької поїздки по монастирях: «Сина як підмінили. Нічого не розумію. Був маленьким – такий був хороший: і молитви читав, і в церкву ходив. а зараз – палить, ночами додому приходить, грубіянить. Ти уявляєш, я йому кажу щось, а він мені: «Мамо, ти дістала мене зі своєю церквою! Я ніколи більше не піду в неї!» На мамині очі навертаються сльози…
Знайомі картини, чи не так? У чому ж причини цього? Адже ми сповнені тільки благих намірів: щосили воцерковляємо своїх дітей, навчаємо їх… а вони, зростаючи, відкидають Церкву. Чому наші зусилля дають зворотній результат? Давайте спробуємо в цьому розібратися.
У справі церковного виховання дітей є дві основні помилки.
Перша – підміна внутрішнього релігійного розвитку зовнішнім. Друга – перекладання релігійного виховання з сім’ї на Церкву.
Так, Христос сказав: «Пустіть дітей і не перешкоджайте їм приходити до Мене, бо таких є Царство Небесне» (Мф. 19, 14). Але що означають ці слова Христа? Адже, напевно, не можна їх сприймати винятково в тому сенсі, щоб не перешкоджати дітям відвідувати богослужіння (і безчинствувати на них). Тут потрібно сказати, що дуже багато хто з православних християн робить помилку, коли ототожнює християнське життя лише з участю в храмовому Богослужінні. Сумісна церковна молитва, безумовно, дуже важлива в духовному житті, але вона зовсім не покриває весь об’єм її, а є лише одним з елементів її, частиною, — необхідною, але не головною. Найголовніше здійснюється в серці людини – поклоніння Богові в дусі та істині. Для цього християнин і повинен стяжати Дух Істини, це – мета духовного життя; усе ж зовнішнє є засобом для цього.
Отже, не можна все релігійне життя душі зводити до «ходіння в церкву»; тим більше стосовно дітей. Багато батьків упевнені, що їх діти можуть пізнати Бога тільки в храмі; тим часом це зовсім не так. Дитяче релігійне сприйняття істотно відрізняється від дорослого. Діти здатні сприймати Живого Бога безпосередньо, вони відчувають Його усюди: в оточуючому їх прекрасному та дивовижному світі, в дитячій цьогохвилинній радості. Але саме найближче діти здатні відчути Бога в атмосфері миру і любові, яка оточує їх. І тут найголовніше — така атмосфера має бути в сім’ї. Мама і тато повинні любити один одного і своїх дітей, в сім’ї має бути лад; батьки повинні саме цим створювати умови, щоб не заважати дітям сприймати Бога і духовну сферу життя. Це робиться зовсім не розмовами про Бога, а винятково прикладом життя. Якщо для мами і тата Христос – не щось зовнішнє, не правило, не обов’язок відвідувати храм, а найдорожче, важливе і цінне для самих себе, то діти без жодних слів сприймуть Христа як Джерело миру, добра і любові, які є в сім’ї.
Але дуже рідкісні такі сім’ї. Частіше буває – шум, чвари, капризна непоступливість батьків один одному аж до дрібниць, а головне – невідповідність віри, що вони сповідають і власного життя. Причому самі батьки цілком можуть це усвідомлювати, але часто не буває у них ні сил, ні бажання, ні уміння організовувати своє сімейне життя так, щоб в основі його лежали поклоніння Богові в дусі та істині, християнська моральність, щоб сім’я ставала справжньою домашньою Церквою. Причина цих невміння і небажання, я думаю, полягає в тому, що духовне життя сприймається зовні — формально, книжно, схематично. У таких умовах цілком логічне бажання перекласти релігійне виховання тільки на Церкву; а оскільки вона розуміється формально-автоматично, майже магічно, то і церковність ця стає винятково зовнішньою: відвідини богослужінь, недільної школи і так далі.
Зрозуміло, я зовсім не збираюся відкидати важливість і потрібність всього цього; я лише хочу підкреслити, що все повинно бути на своєму місці. Починається релігійне виховання з того, що сім’я всіма силами повинна старатися, якими завгодно способами, досягати того, щоб Бог був не просто якоюсь доктриною, служіння якій забирає час, відпочинок і сили, а Живим Богом, Тим, Хто є центром життя сім’ї. Ніякого «напихання» зовнішньою церковністю це не дасть; це є цілеспрямована і осмислена етична праця сім’ї, орієнтована не на дотримання «букви» перш за все, а на створення справжньої домашньої Церкви.
Необхідно враховувати і психологічні особливості дітей. Більшість сьогоднішніх православних батьків воцерковились самі в зрілому віці – через читання книг, відвідини храмів і монастирів, через «доросле» по суті осмислення життя. У нас немає досвіду власного церковного дитинства, тому ми і дітей наших хочемо воцерковити, як маленьких дорослих. Але це помилково, тому що діти сприймають світ по-іншому. Їх стихія – рух, гра, і – як я вже говорив – безпосереднє сприйняття світу, духовного зокрема. Дітям важко зосередитися на тривалий час, або декілька годин нерухомо стояти на одному місці. Тому до храмового Богослужіння у них зовсім інше ставлення, ніж у дорослих. Протягом 5 – 10 хвилин, зрадівши красі храму і храмового дійства, більше діти не можуть на цьому зосереджуватися і починають розважатися. Багато дорослих не розуміють того, що відбувається в церкві, а діти – тим більше; вони не можуть сприймати Богослужіння інтелектуально, як це потрібно по суті його; а для безпосереднього сприйняття їм достатньо небагато часу.
Теж стосується і домашньої молитви. Багато батьків вимагають від своїх дітей заучування ними молитовних текстів; і ось діти стоять перед іконами і бубонять їх, а мама слухає і виправляє. Тим часом, діти знають і люблять молитву, і схильні до неї; тільки у них вона займає декілька хвилин, більше вони не можуть зосередитися. І потрібно навчити дітей, щоб вони в ці декілька хвилин саме молилися, тобто звертали своє чисте серце до Бога, а не механічно читали дитячі молитвослови або нудьгували, доки мама прочитає своє півторагодинне правило.
Отже, як нам залучати дітей до церковності?
По-перше, нехай діти залишаються дітьми. У жодному випадку не можна перетворювати їх на маленьких ченців і черниць. Нехай вони бігають, граються зі своїми однолітками (тільки не в церкві, зрозуміло), нехай вони спілкуються, пізнають світ. По-друге, потрібно дуже ретельно визначити дітям міру зовнішньої церковності – трохи менше, ніж «під силу»; а всю увагу звернути на виховання в дітях благоговійного відчуття Живого Бога, щоб Церква була для дітей святом, нагородою – а не обов’язковістю. У нас здебільшого буває так. Син: не хочу причащатися! Матуся: ні, будеш!! – і, схопивши сина за руку, волочить його в церкву. Плодом такого підходу закономірно є втрата благоговіння і, надалі, відхід від Церкви. Дуже важливо, коли в церковному житті бере участь вся сім’я. Захотіли ми, наприклад, причастити дитину – мама і тато готуються, всією сім’єю причащаємося. А не так, коли Причастя перетворюється на якусь регулярну процедуру типу візиту в лікарню, при тому, що батьки холодні до власної участі в Євхаристії і інших Таїнствах Церкви.
Отже, якщо правильно розставити акценти, то духовне і церковне виховання дітей здійснюватиметься природно, як саме життя, без «натуги», — але тільки за умови, якщо цим життям володіє сім’я.
Необхідні для гармонійного розвитку дітей також культурне виховання і соціальна адаптація. Існує псевдодуховна думка, що дітей потрібно виховувати тільки церковно, щоб захистити їх від згубного впливу світу цього. В рамках такого погляду світська культура вважається зайвою і навіть шкідливою, тому що вона відволікає від молитви і всього церковного. У зв’язку з цим дітям забороняють спілкуватися з нецерковними однолітками, не підпускають їх до комп’ютера. А результат – діти зростають не пристосованими до життя, бо, як не старайся, а з цього світу нікуди не подітися; зростають сірими, неосвіченими, культурно і інтелектуально нерозвиненими. Не знайшовши свого місця в соціумі, вони часто озлоблюються, а іноді звинувачують в своєму становищі Церкву, яка так абсолютно не учить. Апостол Павел говорить: все випробовуйте, хорошого тримаєтеся (1 Фесс. 5, 21); все мені дозволено, але не все корисно; все мені дозволено, але ніщо не повинне володіти мною (1 Кор. 6, 12).
Від згубного впливу світу цього, який, безумовно існує, неможливо втекти — йому можна лише протистояти. І протистояння це повинне здійснюватися не тільки на рівні духовності, але і на культурному і соціальному рівні. А для цього потрібно озброїти дітей відповідним «багажем»: розвивати в них художній естетичний смак, залучати їх до класичного мистецтва, музики, літератури, розвивати творчі завдатки дитини, — щоб, зіткнувшись з домінуючим сьогодні агресивним середовищем, наші діти мали якусь культурну «протиотруту», яку вони могли б протиставити масовій псевдокультурі. Між іншим, і сама церковність абсолютно невідділена від культури; не будучи культурно вихованою людиною, не можна як належить сприйняти ні те ж Богослужіння, ні церковну історію, писемність, мистецтво.
Але і тут все впирається в сім’ю. Якщо в сім’ї читають, слухають і дивляться тільки «православне», а від всього іншого відгороджується, то звідки дітям узяти культурне виховання? Це ж стосується і соціального життя. Потрібно готувати дітей до життя в нехристиянському світі так, щоб вони виросли порядними, мужніми, активними людьми, які володіють сучасними технологіями, розвиненими і уміючими не на рівні церковності тільки, але і на всіх шляхах життя протистояти злу і гріху і свідчити про Христа. Цьому всьому теж навчаються в сім’ї, але для цього мама з татом повинні бути прикладом для дітей.
Отже, підсумуємо. Як нам виховувати наших дітей? Перш за все треба їх любити, займатися з ними, приділяти їм час – те, чого у нас великий дефіцит. Потрібно у всьому бути прикладом для дітей: самим батькам вчитися життю і культурі, вчитися бути християнами у всьому, бути відкритими, порядними і розсудливими людьми. Нарешті, потрібно поважати своїх дітей, довіряти їм – цим і створиться в сім’ї згадана мною атмосфера миру, любові, довіри і свободи, без яких неможливе ніяке духовне життя. Якщо наші діти, при зовнішньому церковному навчанні, ростуть без любові, без розкриття їх творчого і людського потенціалу, то є великий ризик, що вони, коли виростуть, сприймуть Церкву як лицемірство і не зможуть стати справжніми християнами.
Ігумен Петро (Мещерінов)
