Трапляються такі дні, коли світ повертається до тебе спиною і каже «ні».Ти прокидаєшся вранці, а ранок сказав «ні», помахавши тобі рукою, — ти дізнаєшся про це, глянувши на годинник, який із повною впевненістю стверджує, що вже 14:30.
Ти вмикаєш Інтернет, а він відповідає «ні», повідомивши, що для з’єднання недостатньо коштів на рахунку — але ж декілька днів тому ти поповнила цей ненависний рахунок.
Ти збираєшся провести вечір у затишному колі близької тобі родини, а родина каже «ні». Точніше, подруга відповідає: «Приїжджай», — але додає, що будуть іще гості — а тобі зараз не потрібні «ще гості», тому вечір у колі родини накривається мідним тазом.
Ти телефонуєш потенційним роботодавцям — і вони бурмочуть «ні», зніяковіло визнаючи, що «зовсім вилетіло з голови». Аж на три дні вилетіло, ось як буває. Здається, світ збирав для мене різноманітну колекцію з усіх можливих «ні», щоб піднести у вигляді намиста.
Ти чистиш картоплю, моркву та гриби, готуєш якусь грандіозну страву — незважаючи на всілякі «ні», адже вечерю ніхто не відміняв — і-і-і! — одним спритним рухом хапаєшся за сковорідку. Радій, друже Забій, у тебе з’явився новий сусід Опік, сподіваюся, вам не нудно. Сковорідка також уміє казати «ні».
Й іржава вода, що тече з-під крану, зловтішно дзюрчить своє іржаве «ні-і-і».
А я усміхаюсь — ну ви й жартівники сьогодні, ну ви даєте.
Я вдягаюся, беру майже останні гроші і їду годувати цей ненаситний Інтернет. В останній раз, між іншим — бо ти, містер Провайдер, за ці два роки, немало дивував мене своїм апетитом. Оберу більш скромного твого товариша.
Я думаю про «родинне коло», в якому провела сьогоднішній вечір, і мені тепло-тепло від того, що вони в мене є. І що я можу піти туди завтра або післязавтра, не важливо — тому що там «свої», котрі, знаю, мені будуть раді.
Я кажу потенційним роботодавцям «дякую», кладу слухавку й зітхаю з полегшенням — навіщо впрягатися в одну упряж із людьми, котрі обіцяють «завтра обов’язково» передзвонити й забувають про тебе на три доби? Нехай це дивацтво й дороге задоволення для безробітної мене — але вже як є: слава Богу, що не взяли. Сяду краще, займуся справою — давно час написати статтю.
Я мажу ранку маминою чудодійною маззю, і треба ж — не щемить уже, неначе й немає нічого. Головне — не сунути руку під гарячу воду. А чого її сунути під ту іржаву воду? До речі, не забути: сходити зранку до бювету, набрати чистої води. Тут тобі й прогулянка, і спорт, і чиста вода. А чиста вода — запорука здоров’я, це мама часто повторює. До речі, зателефонувати мамі.
А взагалі-то, сьогодні особливий день. Тихо й непомітно, без розголосу та пафосу, без галасливого ескорту у вигляді суворих вітрів та міцного морозу, в мілітаристському одязі кольору втомленої землі та пожовклої трави, а не у святковій своїй білосніжній сукні — прийшла Зима. Скоро вона закатає рукава й почне генеральне прибирання, вибілить усі стіни й меблі своєю диво-побілкою. Стане світло та свіжо.
А потім прийдуть Новий Рік та Різдво. Взагалі-то, це одне свято, так вже вийшло, що розтягнуте в часі. Адже Новий Рік настає з моменту народження Того Єдиного, Котрий дає шанс кожному, хто живе у світі — і мені також — почати з нового, чистого аркуша. Свято надії на те, що коли-небудь — не своїми силами, але якимось дивом Божим — я навчуся любити та приймати з вдячністю весь цей складний, неслухняний, чудовий — цей подарований мені світ. Який сьогодні раз у раз повертається до мене спиною і каже мені «ні». Усміхаюсь і кажу «так». Ще подивимося, хто кого.
Православний журнал для молоді: “ОТРОК.ua“