В давнину з апостольських часів Літургію завжди служили на одному Хлібі (і одній Чаші), як звершив сам Господь. На Заході так воно і зберігалося. На Сході ж, надалі, за словами архімандрита Кипріана (Керна), «Візантія вплела в літургійну тканину багато богословських та містичних узорів».
Зокрема, при виборі як Агнця кращого з декількох принесених хлібів, з тих, що залишилися почали виймати частинки на згадку про тих, що принесли пожертву та покладати їх на дискосі поряд з Агнцем (така літургійна практика фіксується приблизно з XI століття, до того часу хліби, що залишилися, просто підносилися з промовлянням імені жертводавця).
Ці частинки у свою чергу символізують наші дари та жертви Богу, насамперед жертви святих мучеників, що співстраждали Христу та «цілком принесли себе в жертву Богу».
Ці частинки, знаходячись поряд на одному дискосі з найдосконалішою Жертвою, освячуються від неї, як освячуються і жертви святих від Христа, але не перевтілюються в Тіло Христове, оскільки жертви святих не тотожні Жертві Христа і, в порівнянні з нею, недосконалі.
Навіть жертовне служіння Пресвятої Богородиці, Чеснійшої від Херувимів і Славнійшої без порівняння від Серафимів, не може порівнятися з Жертвою Христа. Тільки один Христос помер добровільно (тому Його смерть і має для нас спокутне значення), а Богородиця, як і святі мученики, і всі святі, померли через єство.
І святі стають богами не по суті, а по благодаті. По суті ж, Бог – тільки Христос. Тому і заборонено причащатися частинками на честь святих, як не перевтіленними в Тіло Христове. Обряд відображає догматизм, так було завжди.
Зворотне ж твердження, що нібито ці частинки перевтілюються в Тіло Христове, яке офіційно сповідується в уніатів із Замостського собору 1720 року, є ніщо інше, як віддзеркалення католицького догматизму, що заперечує нетварність Божественних енергій, відповідно вченню філософа-платоніка Варлаама Калабрійського.
Згідно католицькому віровченню, святі з’єднуються з Богом за допомогою тварності, тобто, по суті, ніякого безпосереднього з’єднання з Богом не відбувається, а, отже, не відбувається і спасіння. Або ж потрібно визнати з’єднання святих з Богом по єству, що поза сумнівом буде грубим язичницьким політеїзмом.
Але, як не парадоксально, насправді неможливість безпосереднього з’єднання з Богом і з’єднання з Богом по єству – філософськи одне і теж. Платонізм, з його радикальним розділенням матерії та духу (дуалізм) і вічністю обох, і синтезований з арістотелізмом неоплатонізм, з його еманацією божества, – по суті справи тотожні та сповідують одну єдину субстанцію буття – божество-космос-тіло, починаючи з тонкого небесного та завершуючи важким земним (звідси виходить розмивання чіткої межі між Творцем та творінням, знеособлення Бога та заперечення акту творіння ні з чого).
Тому вибір залишається один: або визнати ці частинки такими, що зовсім не приймають ніякого освячення (тоді для чого вони взагалі потрібні? – в латинському обряді їх власне і немає), або визнати їх за такі що перевтілюються в Тіло Христове. Ось що знаходиться за неправою вірою в перевтілення проскомідійних частинок – стародавній язичницький платонізм! Не випадково Олексій Лосев називав католицизм платонізмом в християнстві.
Причащаємося ми від єдиної Жертви Христа, а не від жертв святих. Хоча ми всі і стаємо співтілесними та єдинокровними Йому (кожен в міру свого особистого християнського вдосконалення) і стаємо єдиним Тілом з Ним – Церквою Христовою, яка у свою чергу сама твориться жертовною кров’ю мучеників, як би в наслідування Голгофської Жертви, але основу маємо тільки одну – Іісуса Христа (1 Кор, 3: 11), і не можемо причаститися від святих, а можемо лише просити їх молитовного клопотання про нас перед Богом. У цьому полягає догматичне вчення Церкви про спілкування святих.
«Проте частинки не перевтілюються ні в Тіло Владичне, ні в тілеса святих, але суть тільки дари, приношення та жертви з хліба, в наслідування Владиці, і приносяться Йому в ім’я їх, а при священнодійстві Тайн через з’єднання та залучення (Тайнам) освячуються та зводять освячення на тих, за кого вони (приносяться), а через частинки за святих – на нас, подібно до того як це відбувається і через молитви, коли ми згадуємо їх або, коли приносимо що-небудь в храми, до їх мощей або ікон. Бо самі вони безпосередньо отримують освячення від Бога, а приймаючи (приношення) від нас, через них освячують нас. Отже, якщо в інших (випадках) вони можуть приймати приношення на честь та пам’ять свою, то тим більше вони приймуть його під час священнійшої Жертви»
(Симеон Солунський – «Про священну літургію»).
Тобто частинки ці освячуються, але не перевтілюються в Тіло Христове. Це відображає в свою чергу те, що причащаються вівці Христові тільки від Єдиного Пастиря, а не один від одного. «Тому що один хліб, тіло одне нас багато, бо ми всі спільники хліба одного» (1 Кор. 10: 17).
Подібний приклад – піднесення Богородичной просфори в «чині про Панагію». Просфора освячується, але не перевтілюється ні в Тіло Христове, ні в тіло Богородиці. Ті що вживають її освячуються по молитвах Богородиці, але, зрозуміло, це не є причащанням.
Отже, частинки, вийняті на проскомідії за всіх членів Церкви, покладаються на дискосі та освячуються під час Літургії, а через прообраз це освячення переходить і на нас, оскільки дискос, з розташованими на ньому частинками, є ніщо інше, як ікона всієї Церкви. «Але розглянемо, як ми в цьому божественному образі та діях священної проскомідії бачимо самого Іісуса і всю єдину Церкву Його… Сам Він під виглядом хліба – посередині, Матір під виглядом частинки – справа, святі і ангели – ліворуч, нижче святого Агнця – усе благочестиве зібрання віруючих в Нього. Тут велика таємниця: Бог посеред людей і Бог посеред богів, що отримали обоження від Бога, Який істинно втілився заради них за природою. Тут також прийдешнє Царство та влаштування вічного життя: Бог дозволяє нам Себе бачити та бути Його співпричасниками…» (Симеон Солунський).
Освячуються не тільки частинки, але й просфори, з яких вони були вийняті, для подальшого вживання та освячення вірних. В давнину антидор приймався тими, хто не причащався під час Літургії.
Вся Божественна літургія наповнена глибоким богословським символізмом та містить у собі всі без виключення таємниці домобудівництва нашого спасіння, щоб чада церковні, молитовно поглядаючи на них, набували божественних пізнань у виконанні заповіді Христової чинити це на спомин про Нього (Лк. 22: 19).
Протоієрей Ігор Белов
Оригінал статті –“Православие.RU”
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №4
