«Cкільки пишуть та говорять про виховання! Тим часом в слові Божому усе воно визначене декількома словами. Візьмися тільки здійснювати наказане, і виховання само собою піде успішно до мети. Це Божий шлях, але він не виключає шляхів людських – навпаки, дає їм напрям і увінчує успіх»
(святитель Феофан Затворник)
Вимоги і очікування дорослих
Для дітей уявлення про добро і зло пов’язані з поняттями правильно-неправильно, несправедливо, дозволено або недозволенно. Поняття ці формуються вихованням з моменту народження. Вихованням людина знаходить здатність розумно управляти собою, своєю поведінкою, розуміти свої обов’язки, вона прагне проявляти кращі людські якості, ставити цілі та досягати їх.
Вимоги і очікування дорослих встановлюють зовнішні форми прояву особистості дитини, одночасно формуючи її уявлення про те, якою вона має бути. Якщо спочатку зусилля батьків і вихователів примушують дітей бути хорошими та слухняними, то потім, у міру дорослішання, у самих дітей проявляється потреба втілювати в собі кращі якості характеру. Так, підлітки, ставлячи запитання психологові «Який я?», сподіваються у відповідь отримати не психологічну характеристику, а оцінку, наскільки «я хороший та добрий», щоб мене цінували та шанували однолітки. Старшокласників проблема людських якостей зачіпає ще глибше – «Що я за людина?» чи – по-іншому – чи «Далекий я від ідеалу?».
Вітчизняна психологія за радянських часів ідеалом визначала особу, націлену на абсолютні якості, – моральні, професійні, душевні, серед яких – служіння Вітчизні, жертовність у виконанні професійного обов’язку, в сімейному житті, в дружбі. Завдяки побудованій ідеологічній підтримці в суспільстві ідеал цей культивувався в школі, широко транслювався в кіно, в літературі і був життєздатний. Парадоксальним чином, будучи позбавленим істинних духовних підстав, в психологічному сенсі цей ідеал був духовний. Грунтуючись на емпіричному досвіді, атеїстична наука констатувала необхідність моральних спрямувань людини, але не могла йти далі за це, оскільки корінь моральності ріс з віри людини в Бога.
Значущі західні теорії особистості будувалися, виходячи з психоаналітичних понять «супер-его» і «его-ідеала» і вважали сенс людського ідеалу в гармонії між моральними вимогами, очікуваннями оточення і власними потребами. Різниця в основних положеннях вітчизняних психологів та зарубіжних очевидна: наша школа ставила перед людиною завдання спрямованості до абсолютного; зарубіжні колеги бачили головне в продуктивній адаптації людини в суспільстві і її комфортному існуванні.
Вільне і безконтрольне нашестя ідей та концепцій західних психологів в останні десятиліття зламали побудовану систему пріоритетів в області виховання та розвитку дітей, внаслідок чого вітчизняні авторитети поставилися під сумнів, а західні лише внесли сум’яття, не завжди знаходячи гідне місце та справедливу оцінку.
Соціальне перевлаштування суспільства, а разом з ним реформа освіти та інновації у вихованні негайно відбилися на формуванні ідеальних представлень дітей. Якщо ще нещодавно на запитання «Яким ти хочеш бути?» діти відповідали, перераховуючи якості характеру: розум, доброта, завзятість в досягненні цілей, мужність, вірність, чесність, то останніми роками все частіше позначається бажаний зовнішній вигляд разом з якостями соціальних досягнень: престиж, успіх, багатство, комфорт.
Тепер за ідеалом діти частіше звертаються не до душевних властивостей, а до зовнішніх атрибутів самовираження та успішності. Підміна сталася в пріоритетах: і раніше діти хотіли бути привабливими, успішними, значущими, але сприйнята цінність моральних виборів ставала визначною в шляхах людського та професійного життя. Вибір пріоритетів – вибір якості, глибини та усвідомленості життя.
Применшення соціальної значущості моральних якостей у вихованні позначається на нормальному розвитку усієї особистості, оскільки внутрішня свобода людини таким чином потрапляє в жорсткі рамки матеріальних пріоритетів. «У людині дві протилежності, а свідомість одна – особистість людська. Характер цієї особистості визначається тим, на яку сторону вона схиляється. Якщо вона на стороні духу – буде людина духовна; якщо вона на стороні плоті – буде людина плотська», – пише святитель Феофан Затворник. З цих позицій, сучасний стан соціуму однозначно направляє вибір.
Цілісна особистість дитини
Психологічний сенс виховання полягає саме в розвитку цілісної особистості дитини, коли завдяки послідовній і усвідомленій дії батьків і педагогів у неї формуються специфічні «новоутворення», що є її власною спонукальною силою на відміну від зовнішнього примусу. До такого роду новоутворенням відносяться моральні почуття, свідомо поставлені цілі та наміри, переконання – словом, усі вищі системні виникнення, які характеризують особистість.
«Власна спонукальна сила» – це і є істинний плід виховання, мета якого – зробити навичку до добра природною. Зорієнтувати дитину, якою вона має бути людиною, – початок справи; навчити дитину бути хорошою – завдання значно важче. «Дух Святий знав, що важко вести рід людський до доброчесності і що, по схильності до задоволення, ми не дбаємо про правий шлях», – писав святитель Василій Великий.
Виховання дітей вимагає суворості, примусу та часом суворих заходів. Примусовість у вихованні неусувна, і питання може ставитися не про її допустимість, а про її межі. Зрозуміти ці межі (сенс та завдання педагогіки), тримати їх в думці та серці – найважливіше, але і найскладніше в стосунках з дітьми. Слова молитви : «Господи, дай мені з терпінням прийняти те, що я не можу змінити, дай мені сили змінити те, що можливо, і дай мені мудрість навчитися відрізняти перше від другого», – виражають суть відношення до виховного процесу.
Бездумне виховання в сім’ях призводить до двох крайнощів: або нескінченні претензії та невдоволення дітьми, що ті усе роблять не так і майже завжди заважають, або потурання, байдужість до їх поведінки та виховання, а у результаті – знецінення існування дитини. До останнього можна віднести і розпещеність дітей, оскільки по суті це надання дитини самій собі без ясних життєвих орієнтирів та вимог.
У повсякденній практиці головна умова здорових стосунків з дітьми – здатність батьків ясно формулювати свої вимоги, не перенавантажувати дітей зайвим контролем і – найістотніше – бути постійними і послідовними у своїх позиціях. Дітям легше і простіше, коли вони точно знають, що від них очікується, які мають бути рамки їх поведінки. Напруженість виникає, коли відбувається плутанина: або «щодня – нові правила», диктовані непостійністю настрою дорослих або сімейними негараздами, або у батьків і старших членів сім’ї різні думки та різні вимоги.
Якщо дитина починає плутатися в тому, що від неї чекають, то, втративши розуміння «правил гри», не знає, якою їй бути, і, намагаючись зберегти душевний комфорт та відносне зовнішнє благополуччя, починає моделювати поведінку і вчиться маніпулювати людьми залежно від власної вигоди.
Коли виховання розумне, а стосунки в сім’ї стабільні, у дитини зростає усвідомлена вимогливість до себе і почуття відповідальності, що грунтуються на бажанні бути схваленою батьками. Вимогливість до себе – антипод відчуттю провини, комплексу неповноцінності, що народжується з беззвітного переживання, що вимоги батьків неможливо виконати ніколи.
Для дитини це означає, що вона нікчемна і ні на що не придатна і, щоб вона не робила, це не принесе ні задоволення їй самій, ні схвалення та похвали батьків. Подібні переживання порушують здоровий розвиток особистості дитини, підривають її віру в здатність стати хорошою, потрібною і улюбленою людиною.
Ще одна поширена тенденція у вихованні – коли траєкторія поведінки та життя дитини жорстко побудована батьками без урахування її бажань, душевних особливостей, натури. У спілкуванні і у вимогах до дитини це виражається в пригніченні її бажань та наполяганні на своїх, батьківських: «Мама, чому я завжди повинен робити те, що ти хочеш? А коли я прошу – ти не слухаєш!»
Діти наслідують волю батьків
Діти зазвичай наслідують волю батьків, але пізніше, в підлітковому і юнацькому віці, настає момент, коли стисла пружина власної волі та бажань розпрямляється і підліток вже не здатний розумно управляти собою, доводячи потребу вчинити «як хочеться» до крайності.
Часто з найкращих спонукань батьки бувають схильні до страхів і побоювань, що дитина проявить себе погано або що в її вчинках є поганий намір. Самі того не підозрюючи, батьки транслюють дітям негативний сценарій розвитку, припускаючи в них – своїх дітях – гірше. Усім відомі фрази накшталт : «Я так і знала, що це станеться!», що на мові дитини означає: від неї нічого хорошого не чекають. Поки дитина не виросла, в її душі і свідомості діапазон варіантів «яким бути» досить широкий. І якщо від неї чекають поганого, вона може врешті-решт в душі своїй з цим погодитися: «Раз я не здатний на хороше, буду поганим».
Дітям потрібний своєрідний кредит довіри: віра батьків в сили і можливості дитини примушує і її саму тягнутися до більшого і до кращого. Немало повчальних прикладів описано в житійній літературі, в їх числі – наступний випадок: «Преподобний Силуан (Афон) в юності впав в гріх, і його батько сказав йому наступного дня: «Синку, де ти був вчора, боліло серце моє». Ці лагідні слова запали в душу його на все життя».
Нюанси та грані
У моральному вихованні дітей є нюанси та грані підміни сенсів, які вимагають батьківської спостережливості та швидше уловлюються серцем, – часто те, що здається дрібницею, може привести до серйозних наслідків. Наочним прикладом тут може послужити сюжет фільму «Поворот гвинта», поставленого по повісті Генрі Джеймса, де в образній формі розповідається, як зло увійшло до життя дітей, як непримітно воно здійснювало підміну правильного та правдивого на фальшиве та помилкове, опановувавши їх душі і думки.
Діти – хлопчик і дівчинка – не здійснюють явно поганих вчинків, вони схожі на ангелів, їх поведінка і манери майже бездоганні. Глибока думка, закладена в сюжеті, полягає в тому, що розмивання рамок між добром і злом – саме по собі вже зло, як і визнання допустимості існування зла в житті як можливого і навіть природного.
Поки дитина росте, вона потребує чітких і ясно обкреслених моральних уявлень, що становлять орієнтири її життя, підтримуючих її емоційний комфорт та душевну стабільність. Педагогіка вважалася і була найконсервативнішою, охоронною наукою, тому що піклувалася не стільки про дотримання суворих принципів і правил виховання, скільки про охорону дитячого світу з його враженнями, поняттями, уявленнями. І друге неминуче пов’язане з першим. На жаль, у наш час засадничими законами педагогіки стали нехтувати.
Одна справа – бути терплячим та поблажливим до «проблем зростання», проявляти делікатність, коректність та розуміння з приводу різних проблем, включаючи і вказану. Інша справа – давати «добро» на вчинки і дії, виходячи з неясних, а то і помилкових уявлень про можливу користь здоров’ю або відмахуючись фразами на кшталт «так усі роблять»» або «нехай так, зате ми збережемо нормальні стосунки» і інше. Існує велика різниця між тим, що дитина або підліток робить по власному бажанню, знаючи, що порушує правила, – і тим, що подібні вчинки санкціонуються, схвалюються значущими дорослими.
Поки дитина знає, що її дії не схвалюються батьками, нехай навіть батьки не висловлюють цього словами, в ній зберігається стимул до внутрішньої роботи, до пошуку того, як належить, як правильно, як краще. У цьому процесі закладений психологічний резерв для розвитку особового, шлях до усвідомлення духовного.
Людина не задовольняється реальністю, яка побудована на фантомах, помилкових або неточних уявленнях, або, правильніше сказати, вона – зростаюча людина – перевірятиме, чи точно ця реальність її задовольняє. Під реальністю тут слід розуміти, передусім, її власне життя і те, що його наповнює.
У розвитку тонких структур особистості людини, в розвитку її свідомості та самосвідомості батьки, вихователі, учителі, їх образ, їх значення займають цілком конкретне місце – місце найстрогіших суддів, які визначають, чи добре і чи правильно діти говорять, вчиняють, живуть. З психологічної точки зору, відповідальність батьків і учителів – грамотно розпорядитися цією роллю.
Людмила Бонюшкіна,
