«Я мушу благовіствувати Євангеліє, бо воно стало волею моєї волі, душею моєї душі, совістю моєї совісті, єством мого єства. Без нього – немає мене. Вилучіть Євангельську істину з мене, Євангельську правду, Євангельський рай, і я – брехня, і гріх, і пекло! Без Євангелія я позбавлений мого безсмертя, своєї вічності, своєї радості, свого благовістя, – навіщо мені тоді життя, навіщо душа, навіщо тіло, навіщо совість, навіщо світ, навіщо небо!..» – так говорив про себе архімандрит Іустин (Попович), нині – преподобний Іустин Челійський, прославлений Сербською Церквою в сонмі святих у 2010 році.
Коли померла його матір, він, дивлячись на «безмежно зворушливу благість і доброту» її обличчя, пережив, за його власними словами, якесь «фізичне відчуття безсмертя». Згодом цей досвід буде просвічуватися в усій його творчості: він пише про безсмертя людини так, що ти не просто згадуєш про свою безкрайність і безмежність, але й чітко починаєш відчувати її.
Ще в тринадцять років, під час навчання в Бєлградській семінарії св. Савви, де його вчителем був святитель Миколай (Велімірович), Іустин поклав собі за правило щодня прочитувати по три розділи з Нового Завіту. Правила цього він дотримувався до кінця життя.
Пізніше, коли преподобний сам уже викладав у семінарії, він бачив головною своєю метою навчити вихованців перш за все жити за Євангелієм, навчити їх втілювати євангельські істини у свою природу.
Отець Іустин завжди багато піклувався про молодих людей, в яких виникали серйозні духовні запитання. І в ньому самому протягом усього життя виявлялися якась постійна внутрішня молодість і дивовижна жвавість духу. До останнього подиху він був сповнений захватом перед усяким новим відкриттям і Божим чудом: у квітці, в очах, у людині й у світі.
Здобувши блискучу освіту (окрім Бєлградської семінарії він навчався в Санкт-Петербурзькій духовній академії, в Оксфорді, в Афінському університеті) і наділений рідкісним філософським чуттям, він плакав над трагізмом людського буття без Бога.
«Найдорожче, чому він нас навчив, – це любити Христа», – писав про отця Іустина один із його семінарських студентів. Цьому ж – любити Бога, горіти Богом, жити Богом до останку – вчать і всі його численні твори, фрагменти з яких пропонує читачеві…
Людина
Людина!.. Усі створіння завмирають перед цим найнеймовірнішим дивом в усіх світах. Бог немовби зібрав дива з усіх Своїх світів, злив їх воєдино – і вийшла людина. Відчувати – хіба це не диво? Мислити – хіба це не диво? Бажати – хіба це не диво? Не шукай дива поза собою, бо ти сам найбільше диво. Існувати – хіба не є це щось саме по собі безмежно дивне й незрозуміле? З усіх боків людина оточена нескінченністю…
Чи ж не є життя людини на землі паломництвом по безоднях? Адже будь-яке серйозне запитання, яке людина ставить собі або світ – людині, веде її думку в безодню. Питання істини хіба не є бездонною проблемою? У пошуках істини, пробиваючись до її святилища, думка людини завжди пробирається крізь страшні провалля.
А проблема справедливості, а проблема добра, а проблема зла – усе суцільні провалля й гірські ущелини, паломництва, болісні й важкі, хіба ні? Невситима ж думка людини, гнана якимось вродженим інстинктом, пристрасно кидається з проблеми в проблему й ніяк не може насититися.
І так вічно, до тих пір, доки її не підкорить собі двоєдина проблема – проблема Бога й людини, за своєю суттю, всепроблема, від вирішення якої залежить доля людини в усіх світах.
Немає нічого страшнішого для людини, ніж бути безпосередньо із самою собою; і нічого немає більш неприємного для людини, ніж бути безпосередньо з людьми; і нічого немає сумнішого для людини, ніж бути безпосередньо зі світом.
Лише коли людина прийме Господа Христа як посередника між собою і людьми, між собою і світом, між собою і самим собою, тоді її сум перетворюється на радість, відчай – на захоплення, і смерть – на безсмертя; тоді гірка таємниця світу перетворюється на солодку таємницю Божу.
Тому в душі людини створюється молитовне ставлення не лише до Бога, а й щодо багатостраждального творіння. Тому Христова людина має бути натхненним молитовником.
Молитва – найперша справа християнина
Молитва – найперша справа християнина, бо завдяки їй людина виробляє правильне, єдино правильне ставлення до Господа Іісуса Христа й до світу.
До будь-якої людської істоти, до будь-якого Божого створіння слід підходити перш за все з молитвою, щоб молитва до Господа опосередковувала наш підхід до кожного створіння, до святої таємниці кожної душі, до кожної богоподібної особистості, бо лише через званого в молитві Господа Іісуса Христа можна правильно й безгрішно зустріти, упізнати й полюбити Боже, кожну богоподібну й христоподібну істоту.
Молитва – дистилятор думки, сито, кузня, горнило, що виплавляє образ. Молитва – це певний вид згоряння і самоспалення, принесення себе в жертву цілопалення: і не бажаєш нічого свого, і молишся, аби все, що є в тобі немолитовного, зникло й згасло.
Молитва – це єдиний шлях суттєвого самопізнання-самозаперечення; поза молитвою будь-яке пізнання поверхове, подібне до прокази на шкірі.
Що таке молитва до Бога? – Вияв нашої любові до Бога, тобто боголюбство, перша заповідь. Що таке наша молитва до святих? – Вияв нашої любові, мова нашої любові до них, наше смирення перед ними, наша віра в них і наша надія.
Іншими словами, друга заповідь, тобто людинолюбство: любов до обоженої людини, Боготвореної, поєднаної з Христом і перетвореної в Христі. Це відкриває двері й усім іншим святим доброчинствам і таїнствам.
Омолитвити себе, омолитвити весь розум, усю душу, усе серце, усю волю – нехай це буде нашим щоденним подвигом.
Міст на небо
Свята літургія – це завжди сходи, міст на небо. Щодня ти на Небі. Усе, що в ній, миттєво підносить тебе в оний світ і ставить серед Ангелів і святих. Кожна молитва – хіба не сходи на небо для душі? Який може бути смуток, коли є свята літургія!
Кожна мить мого життя – Божа. Навіщо ж тоді боятися будь-кого і будь-чого, окрім Бога?
Ти можеш відкрити в людині людину, лише коли розберешся в тому, що вона вважає добром, і що – злом, і все це виміряєш мірою Христовою.
Людину можна оцінити за її головною турботою. Якщо знайдеш у людині її головну турботу, то знайдеш саму родзинку її єства. Людина зазвичай уся живе у своїй головній турботі. Усі її цінності й недоліки в її головній турботі й коло неї. Тут її рай і її пекло.
Людському єству на землі щомиті небо необхідніше більше, аніж уся земля і все, що на ній, бо людина на дев’яносто дев’ять відсотків з неба й лише на один відсоток від землі. Тому ми повинні щомиті здійматися до неба, повзти до неба, бігти до неба, летіти до неба.
Цьому нас до найдрібніших подробиць учить Святе Євангеліє досточудного Господа Іісуса Христа й кожне святе житіє кожного святого, уславленого Спасителем нашим.
Усякий святий – це не що інше, як повернений рай. Що таке рай? Це здійснене Євангеліє, прожите Євангеліє. Більше того, рай – це пережитий людиною Господь Христос у всій повноті Його боголюдської особистості.
Утілюючи в життя євангельські чесноти, людина долає все, що в ній смертне, і чим більше вона живе по-євангельськи, тим дужче знищує в собі смерть і смертність і зростає у безсмертя і життя вічне.
Відчувати Господа в собі – це те саме, що й відчувати себе безсмертним. Адже відчуття безсмертя походить із відчуття Бога, тому що Бог є джерелом безсмертя і вічного життя. Відчувати Бога в собі постійно, у всякій думці, у всякому відчутті, у всякому вчинкові – це і є безсмертя.
Освячення людської природи прогресує відповідно до віри; чим святішою стає людина, тим сильнішим і живішим стає її відчуття власного безсмертя.
Основний обов’язок християнина – у світі часу й простору жити Христовим безсмертям і вічністю. Покликання християнина – не дозволяти гріхам і пристрастям бути дієвими силами в його думках, відчуттях, бажаннях і справах. Витісняючи із себе всі гріхи, людина витісняє всі смерті, адже будь-який гріх – мала смерть.
Якщо ти прожив день і не переміг жодного свого гріха, знай: ти став більш смертним. Якщо ж ти переможеш один, два, три свої гріхи, дивися, ти помолодшав молодістю, яка не старіє, помолодшав безсмертям і вічністю.
По суті, Церква не що інше, як божественна майстерня, в якій невпинно омолоджуються, освіжаються та зміцнюються людське відчуття й усвідомлення особистого безсмертя і безмежності.
Хіба молитва не робить душу безмежною, пов’язуючи її з Богом? Не будемо себе дурити: всяка молитва потроху перемагає в нас смерть, і будь-яка євангельська чеснота, а всі разом вони творять перемогу над смертю і забезпечують життя вічне.
У Церкви минуле – завжди сучасне; теперішнє в Церкві – це теперішнє завжди живе минулим, тому що Боголюдина Христос учора, і сьогодні, і навіки Той Самий (Євр.13,8), неспинно у Своєму боголюдському тілі живе тією самою істиною, тим самим світлом, тим самим добром, тим самим життям і все минуле завжди робить теперішнім.
Звідси для живого православного відчуття і свідомості всі члени Церкви, починаючи від святих апостолів аж до вчора спочилих, завжди сучасні, оскільки вони завжди живі в Христі. І зараз теперішній православній людині сучасними є всі святі апостоли, і мученики, і святі отці. Більше того, для неї вони реальніші за багатьох з її сучасників.
Це відчуття всеєдності віри, життя і свідомості складає сутність православної церковності.
Православ’я
Православ’я – не що інше, як досточудна Особистість Боголюдини Христа, прокладена крізь усі століття, прокладена, як Церква. Бути православним – означає постійно мати Його в душі, Ним жити, Ним мислити, Ним відчувати, Ним робити вчинки.
Іншими словами, бути православним – означає бути христоносцем і духоносцем. Людина досягає цього, якщо в Тілі Христовому – Церкві – цілковите своє єство сповнить Боголюдиною Христом до останку.
Тому православна людина постійно розіп’ята молитвами між небом і землею, подібно до райдуги, що зв’язує вершину неба з безоднею землі. І тоді, як тілом вона молитовно ходить по скорботному земному мурашнику, душею перебуває високо, де Христос сидить праворуч від Бога.
Що є людина? Мішок кривавого багна й у ньому закваска всіх нескінченностей. Підносячи себе на висоту, людина зникає в божественній безмежності; спускаючись у безодню, тоне в демонічній вседозволеності. Людина? Маленький бог у багнюці, інколи – демон у розкішному вбранні.
Немає більш природного принципу: будьте досконалими, як Бог! Бо немає більш страшної реальності, аніж закоханість людини в зло та його безодні.
Яка радість бути людиною! Вона пізнається, щойно людина відчує іншу людину Христом, бо завжди відчує її як побратима, причому як вічного побратима, побратима з богоподібним єством.
Кожна людина – це твій вічний брат, твій безсмертний побратим. Слідкуй за тим, як ти з ним чиниш! Розглянь, що думаєш про нього! Досліди, що про нього говориш! Вдумайся в те, що ти йому бажаєш! Бо й у вічності тобі доведеться з ним жити. Тому нехай усе в нас буде безсмертне і вічне: і наша любов до людини, і наше добро, і наша істина, і наша правда.
Уся мудрість християнина полягає в наступному: триматися невпинно за Господа Іісуса Христа, триматися молитвою, триматися постом, триматися милостинею, триматися любов’ю, триматися покірливістю, триматися смиренням, триматися Святим Причастям, триматися святою сповіддю – усім цим триматися за Нього, незмінного, нічим і ніким не замінного Бога й Господа – кожним Святим Таїнством і кожною святою богоугодною справою.
І що тоді? – Тоді над усіма смертями, над усіма стражданнями ти завжди запануєш радістю: радістю віри, радістю спасіння…
Радість – бути людиною! Тому що Бог став Боголюдиною. Цим відкриті й надані людині всі божественні сили, і досконалості, і безмежності.
Отже, немає відчаю для людини з того часу, як Бог став людиною, бо з усілякого жалю і відчаю – Божественний вихід, і злет, і сходження до Царства Божественного вічного Життя, вічної Істини, вічної Любові, вічної Радості.
Преподобний Іустин Челійський
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2014, №3
