Від чого це я прокинувся сьогодні так рано? Можливо, це нічний метелик заметушився удосвіта? Чи донеслися тихі гуркоти далекої грози? Чи душі моєї торкнувся той мовчазний докір світу, що прокидається, який наздоганяє кожного, зануреного на зорі у свої самотні сни?
Не знаю. Але тільки я схопився з таким почуттям, начебто проспав щось дуже важливе, і напівсонний, розгублений – відкрив вікно в сад. І негайно ж мене охопив струмінь раннього повітря, ніжна прохолода, чарівна щедрість світу…
Ледве світало, але ніч вже йшла до кінця. Високо-високо в блідому небі тихо гаснули зірки. Невпевнене, слабке світло розливалося зі сходу, наче боязко запитуючи, чи вже не час?..
Нічні тіні вже танули, але все ще намагалися зберегти свої таємниці. І кожну мить усе змінювалося.
Вчора весь день було так задушливо… Усе було пригнічене та надломлене спекою. Земля поглинула так багато сонячної спеки, що повертала її надлишок, а ми, жалюгідні люди в знемозі, шукали прохолоди.
І навіть вітер своїм гарячим, хворим диханням не давав полегшення… Де ж це усе? Куди зникло? Повітря чисте та легке; воно струмує веселощами, грає. Воно видужало, повернуло собі свіжість та захоплене такою радістю, що відразу захоплює, будить та п’янить світлими передчуттями.
Творіння Боже
І усе творіння Боже купається в ньому, насолоджується, відповідає пахощами або співом.
Солодко пахне бузок, сам знемагаючи від своєї щедрості; трохи доносяться струмені від перших конвалій; густими хвилями котиться від черемхи; і час від часу усе заповнюється диханням соснового бору.
А у птахів спавжнє тріумфування; висвистують усі відразу з такою щирою відвертістю, ніби за ніч досхочу намовчалися і тепер хочуть повідомити світу усі свої відкриття; чи ніби вони ясно і остаточно вирішили усі питання життя і повинні проголосити свої рішення.
Десь вдалині співає ще соловей, але вже тихо та стомлено. Зате решта пташиного населення вдається до безтурботних веселощів. А з високого каштана усе покриває своїми авторитетними вигуками співуча іволга. І усі ці звуки чіткі як саме повітря.
А повітря усе яснішає, наче розступається та показує фарби світу, що прокидаються. І тільки люди досипають свої важкі, то гнітючі, то спокусливі сни…
Раптом – легкий, але зовсім особливий, прохолодний подих, трепет та шелест у вершині великої тополі, ковзаючий шепіт у високій траві – і в трохи голубіючому небі спалахує маленька сонна хмарка… Новий день розпочався…
Чому такий чарівний цей ранковий час? Звідки це щастя, що наповнює душу? Що бачимо ми, що осягаємо ми в ці невинні хвилини життя?
Старенька з променистими очима розповідала мені про це, коли я був ще дитиною; і я повірив їй на все життя.
“День-то Божий”
«День-то Божий, – говорила вона, – вже дуже світлий та ніжний. Усе освітлює. Усе бачить, усе чує і знає. А це куди як тяжко… Скільки поганого на землі, скільки злоби та гріху… Невже це винесеш? Тому він і не може довго тривати. Йому потрібно сховатися та піти; він і припиняється. Усі образи забирає він з собою, усе горе, усю біль людську відносить. І приходить на його місце пітьма нічна, усіх розганяє, усі вогні гасить, усі денні гріхи припиняє, щоб не видно було нічого і щоб усе припинилося. А день тим часом відпочиває та видужує. А коли ніч настане, спалахують зірки Божі, лагідно світять, чистоту виливають, землі мир дарують, людям благовоління. Ось від цієї зоряної чистоти та доброти усе і очищається; вгамовується шум людський, лягає пил земний, усі отрути душевні винищуються, уся духота гріховна зникає. Земне повітря стає знову легким та пречистим. І Божий день знову може розпочатися»…
Як вона усе це розвідала, не знаю. Мабуть, днями дуже мучилася, а ночами довго прислуховувалася. Але я повірив їй на все життя. І коли мене відвідує знову щаслива година і мені вдається побачити Божий ранок в усій його красі та чистоті, тоді я твердо знаю, що вона розповіла мені правду світу.
Це істинна правда, що наші денні, людські справи піднімають цілу хмару земного пилу. Істинна правда, що наші погані людські пристрасті засмічують та заражають земну атмосферу.
І ще більша правда, що в запорошеному, зараженому повітрі землі не можна вести прекрасне життя, не можна радіти ні земній красі, ні Божій досконалості. І якщо благодатне зцілення не дасться нам зверху та не очистить нас від нашої скверни – то звідки ж очікувати нам порятунку?..
І невже не правда, що денне життя усе виводить на світло, оголяє перед нами усю підступність, усю жорстокість, усю низькість світу та наносить нам рану за раною? О, вразливість дня! О, ніжність дитячих сприйнять… І буває так, що вже в першу половину дня накопичиться стільки, що дихати не можливо від отруйного пилу так, що світло тьмяніє в очах.
І тоді потрібно неодмінно перервати денний потік свідомості і шукати цілющої самотності. І тому найвразливіші та найніжніші люди шукають полегшення в денному, хоч би і найкоротшому, сні…
День і Ніч
День – турбота і потреба, ніч – безтурботність і багатство. День – запряженність і напруженість, ніч – звільнення і простір. День – томління і стомлення, ніч – забуття і самозабуття. День – боротьба, ніч – спокій. День – праця, ніч – бажана мрія. День – присутність, ніч – відпустка і відсутність. День – спілкування, ніч – відокремлення і тиша самотності.
І що трапилося б з нами, земнородними, якби ніч не давала нам полегшення, покрову та пробачення? А ми ще і в снах не можемо розлучитися з нашими спокусами та утрудненнями… Що трапилося б з нами без цієї цілющої темряви, без цієї милостивої глибини, в яку ми непомітно занурюємося, щоб залучитися до блаженного спокою та вільних видінь?..
Усе земне так скоро втомлюється: природа втомлюється від денної напруги; день втомлюється від нашого пилу та від нашої отрути, а ми самі втомлюємося від нашої власної безпорадності та невмілості, від неправильного ставлення до інших – нелюбовного, нетворчого, жадібного та боязкого сприйняття людей.
І якби зцілення та зміцнення не давалося нам зверху, то звідки було б нам очікувати порятунку?..
Але саме тому допомога сходить до нас зверху. Згасає денне світло. Настають сутінки. Темніє. Гаснуть фарби, що потьмяніли. Стомлені образи втрачають свої контури. Легке здається масивним; важке стає майже невагомим. І тихий морок покриває, нарешті, невиразний, зникаючий всесвіт.
Настає година розлуки: усі речі розлучаються один з одним, щоб відпочити один від одного, щоб піти в себе, щоб втратити себе в блаженній самотності і вступити в забутий, таємничий зв’язок зі світом, що заснув. І почерпнути в цьому відпочинок та очищення.
Тоді запалюються в небі Божі зірки і посилають свої промені запиленій та втомленій землі. Тихо виливають вони свою мудрість на землю, на усю природу і на людину, на усіх втомлених, запилених та отруєних, посилаючи їм очищення та зцілення, щоб вони могли уподібнитися зіркам; щоб люди вщухли та утихомирилися; бо шум і гнів не від Бога; щоб вони стали лагідними та ніжними, бо грубість і жорстокість – від людської зіпсованості; щоб вони стали чистими та ясними, бо пил і бруд означають хворобу та страждання; щоб вони стали слухняними та гармонійними, бо в небі немає ні бунту, ні хаосу..
Так проходять нічні години. Сонний світ дихає цією цілющою мудрістю, повітря стає чистим та блаженним, фарби знову отримують свою життєвість та привабливість, квіти пахнуть ніжно та вдячно, а птахи та звіри крізь сон прислуховуються до небесної гармонії.
Але саме тому людина буває така щаслива, коли прокинеться в ранню годину та залучиться до пробудження зціленого світу; коли подихає повітрям, що очистилося, побачить оновлену природу, почує тріумфування пернатого творіння, отримає прощальний привіт від гаснучих зірок та відчує в дні, що почався, у сонці що сходить і в його першому, дивно-прохолодному подиху – дихання самого Бога.
Тоді вона розпочинає день, начебто знову народилася для життя: бо серце її очистилося і воля її живе надіями; освіжилася та оновилася її уява та окрилилися її задуми…
Кожен день несе нам цей блаженний ранній час, бо кожен ранок є Божий ранок, а ми не пам’ятаємо цього і проходимо в житті повз Божу благодать, не вміючи знаходити та берегти її дари.
Іванн Ільїн
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2014, №3
