У реальному житті ми з юродивими не стикаємося, знаємо про них або з житійної, або з художньої літератури. Але останнім часом стало модним називати юродством кожний художній або суспільний епатаж. Що ж таке подвиг юродства в церковному розумінні? Кого можна, а кого не можна вважати юродивим? Як ставитися до сучасного «юродства»?
Про це ми розмовляємо з доктором філологічних наук, професором, завідувачем кафедрою філології Московської духовної академії Володимиром Кирилліним.
Біблійне коріння
— Володимире Михайловичу, звідки взагалі взялися поняття «юродство», «юродивий»?
— Уявлення про юродство з’являється ще в Старому Завіті. Деякі пророки юродствували, наприклад, пророк Ісайя. Їх пророцтва могли вдягатися в несподівану для слухачів, парадоксальну, епатажну форму. У Новому Завіті про юродство говорить у своїх посланнях апостол Павел: Бо слово про хрест для тих, що гинуть юродство є, а для нас, тих хто спасається, — сила Божа (1 Кор 1:18) і далі: Бо коли світ своєю мудрістю не пізнав Бога в премудрості Божій, то вгодно було Богові юродством проповіді спасти віруючих (1 Кор 1:21). Думка апостола Павла така: християнство з погляду не церковної свідомості — це божевілля, це відкидання звичної, «мирської» системи цінностей. Вписати християнське покладання надії в цю систему неможливо. Мова не про те, звичайно, що у християнина не може бути звичайних людських потреб, а про те, що не можна ставити ці потреби за мету, а навпаки — потрібно прагнути до духовної досконалості і відкидати все, що цьому заважає, все, що «заземляє» християнина.
— Але заперечення «мирських цінностей», інакше кажучи, аскеза — поняття куди ширше, ніж юродство. Чи можемо ми конкретніше сказати, що ж це таке — юродство?
— Найбільш вдалий варіант відповіді на це питання був запропонований Георгієм Федотовим в книзі «Святі стародавньої Русі». За Федотовим, юродство — це: «1. Аскетичне знехтування пихатості, завжди небезпечної для чернечої аскези. У цьому сенсі юродство є вдаване божевілля або аморальність з метою ганьби від людей. 2. Виявлення суперечності між глибокою християнською правдою і поверхневим здоровим глуздом і моральним законом з метою осміяння світу (I Кор. I–IV). 3. Служіння світу в своєрідній проповіді, яка здійснюється не словом і не справою, а силою Духу, духовною владою особи, що нерідко проявлялася пророцтвом».
Люди, які ступили на цей шлях, бачили в ньому для себе єдину дорогу до спасіння, бачили найбільш адекватний — знову ж таки, особисто для себе! — спосіб наслідування Христа. Адже і з християнської, і з історичної точки зору першим юродивим був Сам Спаситель, що повністю відкидав цінності світу цього і що закликав людство до іншого способу життя в Дусі Святому.
Тому скажімо так: юродство — це особливий вид християнської праці, особливий християнський подвиг.
Подвиг, зрозумілий народу
— Юродиві якось пояснювали оточуючим людям свою мотивацію?
— Єдине джерело, за яким ми можемо щось говорити про юродивих, — це їх житія. Написані ці житія були в різний час, іноді через десятки років після смерті того або іншого юродивого. Зрозуміло, інколи вони неповні, інколи містять елементи фольклору, інколи в них зустрічаються анахронізми. Проте в основному житія дають достатнє уявлення про подвиг юродства. Так от, згідно з житіями, юродиві не пояснювали, чому вони так чинять. Втім, в цьому не було такої вже явної необхідності. В цілому православні люди розуміли, що епатаж юродивих — не самоціль, а засіб змусити суспільство задуматися про сенс буття, в сенсі учіння Христового і взагалі про шлях спасіння.
— У чому Церква бачить місію юродивих? Тобто зрозуміло, навіщо цей подвиг був потрібний тим, хто його брав на себе, але яка від нього була користь оточуючим?
— Подвиг юродства був зрозуміліший людям, ніж подвиг ченця-аскета. Адже одна справа, коли чернець в огорожі монастиря, в тиші своєї келії досягає духовної досконалості — і зовсім інше, коли людина живе на очах у народу, спілкується з ним, щось говорить, своєю «нестандартною» поведінкою показує, наскільки можна трудитися, наслідуючи Христа, не жаліючи ні своєї краси, ні молодості, ні фізичного здоров’я, жити всупереч усьому, в убогості, і разом з тим зберігати чистоту духу і серця. Я не кажу вже про те, що поведінка юродивих — убогих, потребуючих допомоги, в турботі, якось підштовхувала навколишніх людей підтримувати їх, бути добрими, милосердними. Тобто тут і свого роду педагогіка. Юродиві вже самим фактом свого існування, своїм викликом цінностям світського життя впливали на свідомість народу.
— Ви сказали, що юродивий добровільно надягає на себе личину божевілля. Але багато людей раціоналістичного складу вважають, що всі юродиві насправді були психічно хворими або страждали розумовою відсталістю. Як Ви можете прокоментувати такий підхід?
— Мені він здається дуже поверхневим. Такі люди досить слабо знають церковну історію і не здатні бачити той або інший випадок юродства ні в духовному, ні в культурному, ні в історичному аспектах. Це завжди погляд сучасної людини, котра звисока сприймає життя минулих століть, вважає себе розумнішою за своїх предків. Так, якщо дивитися на все з матеріалістичних позицій, якщо геть відкидати і буття Боже, і тим більше дію Духу Святого на людину, то будь-яке відхилення від стандарту доводиться пояснювати психічними захворюваннями. Але з погляду віруючого християнина юродивий може бути абсолютно здоровий психічно, а поведінка його обумовлена не медичними, а духовними причинами.
Не блазні
— Повернемося в Середньовіччя. Як відомо, зухвала, епатажна поведінка тоді була властива не тільки юродивим. Були і блазні, і просто хулігани. У чому ж різниця між ними — якщо говорити не про глибинну мотивацію, а про зовнішні прояви?
— В середні віки блазенство було професією. Завданням блазня було розважити господаря, задовольнити його потреби, цілком земні. Блазні витягували дохід зі свого ремесла, їх екстравагантна поведінка була роботою, а не способом життя. Коли вони були «не при виконанні», то поводилися точно так, як і всі інші. Різниця була і в змістовному ставленні: блазні в основному веселили публіку, іноді викривали соціальні недоліки — але не сповіщали правду Христову, не закликали народ до покаяння. На відміну від юродивих, блазні не здобули ніякого народного шанування. Їх не сприймали серйозно.
— Але чому, якщо юродивих сприймали серйозно, то не переслідували за викриття влади? Ми ж звикли вважати, що ті, котрі стоять за правду, завжди гонимі…
— Тому що в той період, про який ми говоримо, — XV-XVII століття — юродивих сприймали не просто серйозно, їх сприймали як людей Божих. І у простому народі, і у владі було уявлення, що людину Божу кривдити не можна, що це все одно як змагатися з Богом. Більш того, це стосувалося не тільки юродивих в строго церковному сенсі слова, але і просто людей убогих, хворобливих. Образити такого вважалося за гріх, та і небезпечною справою: Адже Бог міг заступитися. Тобто тут поєднувалися і милосердя, і страх Божий.
Але що характерно — вже століттям пізніше, в епоху Освіти, завдяки секуляризації люди почали духовно черствішати, і це проявлялося у тому числі і у ставленні до юродивих. Якщо раніше в них бачили вісників волі Божої, то згодом, коли суспільство віддалилося від Церкви, юродивих почали сприймати як розумово неповноцінних, почали поміщати їх в будинки для божевільних, які тоді по суті були справжнісінькими в’язницями.
— Що можна сказати про останніх прославлених в Церкві юродивих? Коли вони жили, ким були?
— Наскільки я пам’ятаю, однією з останніх була блаженна Ксенія Петербурзька, яка померла вже на початку XIX століття. Це, до речі, дуже цікавий випадок, тому що народне шанування її було таке велике, віра в її причетність Богу була такою міцною, що після її смерті стежка до її могили дуже довго не заростала, причому не у фігуральному, а в буквальному розумінні. Ось це народне шанування украй важливе. Тут ми бачимо, що Церква не якимсь своїм офіційним рішенням викликає в церковному народі шанування святого — ні, послідовність зворотна: визнання Церкви засноване на глибокій народній вірі, на непорушній репутації ось цієї особи.
Наші дні
— В наші дні подвиг юродства можливий?
— Я не знаю. Можу лише сказати, що участь Бога в нашому житті поза сумнівом, і виявлятися вона може дуже по-різному. До речі сказати, подвиг юродства був достатньо широко поширений за радянських часів, в 30-50-і роки. У яку б єпархію ви сьогодні не приїхали, вам обов’язково розкажуть про місцевих юродивих, які трудилися в 1930-х роках, в час і після Великої Вітчизняної війни і навіть в хрущовські часи. Так, були такі люди, які говорили суспільству правду, але вдягали її у досить несподівану форму, деколи навіть абсолютно неприйнятну з погляду пристойності.
— Давайте перейдемо вже до наших днів. Зараз, як мені здається, з’явилася нова мода: оголошувати юродством усілякий художній або суспільний епатаж. Що Ви думаєте із цього приводу?
— Я думаю, що тут ми стикаємося не тільки з релігійною неосвіченістю більшості наших співвітчизників, що не розуміють сенс подвигу юродства, але і з чиїмись свідомими спробами маніпулювати масами, експлуатуючи їх неосвіченість.
Дійсно, якщо люди живуть поза християнською системою цінностей, якщо не знайомі ні з вченням Церкви, ні з її історією, то уявлення про юродство у них буде найпримітивніше. А саме, юродство вони асоціюють або з психічними відхиленнями, або із зухвалою, епатажною поведінкою заради досягнення цілком земних цілей: привернути увагу суспільства до тієї або іншої проблеми. Простіше кажучи, схема така: раз юродство — це епатаж, значить, епатаж — це юродство… і ось тут-то вчасно згадуємо, що юродство якось пов’язане з християнством… і робимо підсумковий висновок: наш епатаж по суті своїй глибоко релігійний, а значить, ви всі зобов’язані сприймати його з увагою і пошаною.
— Як же сучасній людині, не дуже підкованій в церковній історії, відрізнити справжнє юродство від простого епатажу?
— Я думаю, можна все-таки виділити деякі моменти, на які слід звернути увагу.
По-перше, це зовнішня цілеспрямованість. Якщо перед нами справжній юродивий — він сповіщатиме правду Божу, а не людську. По-друге, це внутрішня мотивація. Звичайно, про неї говорити складніше, адже ми не можемо знати, що у людини відбувається в душі, якщо вона сама про це не скаже. Але з церковних переказів, з житійної літератури ми знаємо, що на подвиг юродства люди найчастіше йшли, рухомі Святим Духом, а не з чисто раціональних, прагматичних міркувань. Тому якщо ми знаємо, що хтось почав поводитися подібно юродивим, виходячи з тверезого розрахунку, заради «суспільної користі» — ми маємо право засумніватися в достовірності його юродства. По-третє, це безперечна глибока віра, характерна для справжніх юродивих. Віра, яка була їм властива і до прийняття на себе подвигу юродства. Якщо ж юродивим оголошують когось, хто раніше ніяк не проявляв свою віру, чий спосіб життя ніяк не свідчив про проходження за Христом — тут у нас є всі підстави вважати це за підробку. По-четверте, справжній юродивий готовий покірливо зносити насмішки, обурення, ганьбу. Така людина тому і бере на себе подвиг юродства, тому що головна її мета — зберегти себе від гордині, покірливо приймаючи образи, знущання, переслідування. У цьому юродивий бачить уподібнення Христу, який добровільно прийняв терновий вінець, биття, насмішки і, головне, смерть на хресті, — відзначу, за тодішніми уявленнями ганебну смерть.Тому якщо людина, яка претендує на звання юродивого, дивується з суспільного засудження, обурюється цим засудженням, кидається в контратаку, відстоює свої права… словом, поводиться як борець — це правильна ознака того, що ніякого справжнього юродства і не було. Без смирення юродства не буває. По-п’яте, справжні юродиві, прославлені Церквою, не просто сповіщали правду Христову тим, хто від неї ухилявся, але і володіли пророчим даром, передрікали суспільству якісь події, які і відбувалися незабаром. Тому ніколи не треба поспішати зараховувати когось до юродивих — потрібно почекати, подивитися, що зі всього цього вийде.
А що виходить? Які наслідки? Ось тут, мабуть, найочевидніший критерій: якщо діяльність «юродивого» вносить розкол в суспільство, якщо в результаті його епатажних витівок наростає взаємне озлоблення, якщо люди не наближаються до Бога, а навпаки, віддаляються від Нього — значить, це з самого початку було не від Бога.
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2012, №9
