Покладання руки (рук) – дуже яскрава риса християнської богослужбової практики. При Хрещенні, тобто при входженні людини в Церкву, ієрей говорить: «В ім’я Твоє, Господи Боже наш, покладаю руку мою на раба Твого (ім’я), що сподобився під кровом крил Твоїх зберегтися». І потім, вже у кінці чинопослідування, священик покладає руку свою на голову того хто приймає хрещення з молитвою, щоб, як на Давида царя через Самуїла прийшла благодать, так і на того хто приймає хрещення прийшла вона через покладання руки.
Таким чином, не маючи влади та права поставляти в чини і степені, священик, принаймні, двічі покладає руку на хрещаємого в ході Таїнства. Під рукопокладенням ми традиційно розуміємо надання благодаті, що зводить людину у вищі степені.
Називається це «хіротонія». Це правильно. Можна скільки завгодно батькові покладати руку на сина, але син так і залишиться сином, якщо батько – не єпископ. Божественна благодать, що немічних лікує, повинна супроводити сам факт покладання рук.
Повертаючись до Хрещення, хочеться сказати, що покладання священицької руки на хрещаємого є деякий слід древнього рукопокладення. Адже раніше хрестили переважно єпископи. А покладання єпископських рук давало людині причатність Духу Святому.
Потім, з часом, помазання освяченим миром замінило за формою те, що раніше давали руки єпископа. Священики стали надавати Дух через помазання, а покладання рук, що залишилося в Таїнстві, немов нагадує нам про той древній чин, який йде від апостолів.
І ось, що думається мені, у зв’язку із сказаним. Думається, що не лише зведення в степені служіння, – дияконство, священство, архієрейство, – пов’язане з покладанням рук. Сам прихід в Церкву, саме входження в християнство пов’язане з висвячуванням.
“Ви – рід обранний …”
Можна сказати, що в коріннях своїх (якщо згадати про зв’язок миропомазання з покладанням рук) кожна віруюча і хрещена людина рукопокладена в християнство. Тепер стає набагато виразнішою думка апостола Петра про царствене священство. «Ви – рід обраний, царствене священство, народ святий, люди, узяті в уділ, щоб сповіщати досконалість Того хто Призвав вас з пітьми в дивне Своє світло” (1 Пет. 1:9).
Священик поставляється для служіння. Він вже не «працює» і не просто «живе», але служить. Така властивість поставленого, піднесеного до ступеня. І такі усі християни без відмінності.
Великою виразкою християнської свідомості є рифмування Церкви тільки з її освяченими служителями, і, відповідно, виключення з діяльного числа членів церкви простих мирян. Так от! Усі миряни рукопокладені в християнство, тобто, – в служіння Богу і людям!
Якби єпископи і нині здійснювали більшість Таїнств, у тому числі – Хрещення, то вони могли б сміливо не користуватися миром, але, покладаючи руки, надавати Вседержителя Духа на хрещаємих.
Апостольська ідея царського та загального священства стала б очевидною. Але те, що єпископи нині хрестять не усіх, а тільки деяких, не їх провина. Це – спадок, з яким слідує ретельно і мудро розбиратися. Ламати нічого не потрібно.
Церковна практика
Церковна практика вимагає плавності та поступовості заради миру народу Божого. Не можна нічого робити різко. Потрібно просто постаратися зрозуміти чисту глибину справжньої церковності, щоб не плутати пізніші нашарування з переданням Апостольським.
Багато що може співіснувати без ворожнечі. Так, наприклад, хрещені через Обливання мають не менше благодаті порівняно із зануреними цілком і триразово.
Так само і «рукопокладені в християнство», а не помазані миром, будуть однаково благодатні з тими, хто саме миром помазаний, і на кому не було рук архієрейських.
Суть не стільки в тому, як ти прийняв Духа, скільки в тому, як ти служиш потім Богу, і чи виправдаєш прийняття Духа тобою в день спокутування. Питання ще і в тому, щоб відкривати для себе справжнє церковне життя.
Головне щоб кожен з нас усвідомив себе, в незалежності від того, в сані він або ні, людиною, «рукопокладеною в християнство», і що належить до царственого священства від самої купелі.
Протоієрей Андрій Ткачев
Переклад українською – газета “Волинь Православна”
Джерело – pravoslavie.ru