Одного разу чоловік, який щойно прийняв християнство, прогулюючись лісом, розмірковував над великою таємницею пришестя в світ Сина Божого та Боговтіленням. Він думав: навіщо Бог так Себе принизив перед Своїм творінням, навіщо Йому потрібно було стати людиною, коли Він такий Всемогутній, навіщо Він дав Себе розіпнути, прийняти смерть від людей, чому Він не послав у світ ангела, або якимось іншим чином не міг звершити спасіння людини? Ці та інші питання бентежили його розумну душу і не давали спокою.
Раптом він помітив, як його тінь впала на мурашник. І малесенькі комашки заметушились, стали втікати і ховатись. «Не бійтесь, дурненькі, я не принесу вам шкоди!», – сказав чоловік, схилившись над мурашником. Проте ті відчайдушно втікали і ховались. І тут він зрозумів, що ми, люди, також подібні до цих мурашок: бігаємо, працюємо, копошимось на нашій землі, і коли б Бог у всій Своїй величі захотів би явитись нам і спасти нас, ми б цього не зрозуміли і злякались. Саме тому Богу потрібно було стати, як та комашка, людиною, умалити Себе. Творцю потрібно було стати творінням.
Хтось із угодників Божих сказав: Бог такий же маленький, як я; я такий же величний, як Він… Звичайно, що він тим самим не хотів принизити достоїнство Господа, а себе в порівнянні з Ним, возвеличити. Він мав на увазі те, що Бог через Своє втілення погодився розділити з нами наш людський стан, Своєю плоттю, Своєю людською душею відчути нашу «тварність».
Не будучи Сам жертвою і в’язнем гріха, відчути, що значить жити в світі, котрий спотворений гріхом і злом, бути не зрозумілим, відкинутим, зрадженим, обезчещеним…
«Чому Бог прийшов у світ?»
В одній із розповідей Лєскова є епізод, де учні запитують у вчителя: «Чому Бог прийшов у світ?». Учитель приблизно відповів так: «Для того, щоб знати, як людині живеться в тілі, для того, щоб Його потім не дорікали тим, що Ти, мовляв, не був у тілі і не знав, як нам в ньому перебувати!» Попри всю свою простоту, ця відповідь дивовижно точна.
У святителя Григорія Нисського є вдале пояснення того, чому Христос народжується природним чином, як людина: Він хотів очистити і освятити все це забруднене життя від початку до кінця. А це було б не можливим, якби Він не отримав буття через народження та не закінчив би його через смерть.
Подібно навчав і блаженний Ієроним: «Спаситель для того перетерпів всі спокуси, крім гріха, щоб зуміти співстраждати нашим немочам, переконавшись на власному досвіді, які труди несуть смертні люди у плоті».
Коли ми говоримо про Віфлеємське Богонемовля, ми бачимо в Ньому всю тендітність Божу, яка є властива любові; любові, яка віддає себе всеціло, необмежено, так щоб бути ранимою, відкинутою, обезчещеною, приниженою. Ось про яке «умалення» говорить святий: не проте, що може принизити Бога, а про те, що робить Його незрівнянно величним.
І коли ми запитаємо себе, як це можливо, що Бог залишаючись тим, ким Він є, незрівнянно величним, всесвятим, міг поєднатися зі слабкістю, зі стражданням, з усім тим, що ми бачимо в Євангелії, – то ми можемо згадати слова преподобного Максима Сповідника, що тільки речі подібні не можуть злитись одна з одною, а ось те, що не зовсім схоже може поєднатись
. Про Втілення він зокрема говорить, що Божество поєднало Себе з людиною у Христі так, що повнота Божества перебувала у плоті, подібно до того, як вогонь пронизує залізний меч. Залізо лишається залізом, вогонь лишається незмінним, і вони поєднуються одне з одним так, що видимим чином не можливо розділити одне від одного. Використовуючи вираз святого Максима Сповідника, можна різати вогнем і пекти залізом.
Велич людини
Але з іншого боку, це говорить і про потенційну велич людини. Так, людина настільки велична, глибока, настільки простора, що може в неповторному явленні Втілення стати Богом втіленим. Це говорить про велич людини, про простір, про глибину людини, про покликання для всіх нас бути «причасниками Божого єства» (2 Пет. 1, 4).
Відбувається дійсно дивовижне чудо – Бог стає людиною, для того, щоб піднести людей на рівень Самого Себе, щоб людина стала богоподібною істотою, щоб вона стала богом по благодаті. В Особі Господа Іісуса Христа Бог і людина зустрілися і примирилися, поєдналися між собою.
Прийнявши нашу природу, крім гріха, Бог Слово жив з людьми їх життям як з братами по плоті та духу. Через це Він і людей ввів у найтісніше єднання з Богом – не тільки по духу, але й тілесно. Людськість в Особі Сина Божого удостоїлась обожнення, вознесіння на божественну та небесну висоту праворуч Бога Отця.
Про велике значення Боговтілення в справі спасіння людини навчали древні отці та учителі Церкви. Зокрема, святитель Григорій Богослов говорить, що Бог став людиною і людина обожилася. А на думку святителя Афанасія Великого «…Слово втілилось, щоб ми обожились». І суть християнства в тому, що людина не просто стає доброю чи навіть святою. Вона стає богом по благодаті.
Перешкода єднання
Одна із перешкод, що стояла на заваді єднання людини із Богом, була різниця природ. Чи можемо ми з обмеженою людською природою: слабкою, немічною, прорватись крізь простір і час? Чи осягнути своїм недосконалим розумом цілковиту досконалість? Звичайно, що ні! Нам заважає різниця природ Бога і людини.
Своїм Втіленням Христос руйнує цю перепону, знешкоджує стіну різниці двох природ. Він стає людиною не просто за виглядом. Він стає справжньою Людиною з душею, як у нас, з розумом, як у нас, з волею та почуттями, як у нас.
Він відчував втому і голод, переживав радість і плакав… Словом, був справжньою, звичайною Людиною, за винятком лише одного: в Ньому не було гріха, тому що тіло Його було власне Тілом Бога, Його душа була власне Душею Бога. У Нього одна іпостась, одна Особистість, Особистість Бога Слова – друга Особа Святої Трійці. Так ось, Він є вічним Сином вічного Отця.
Якщо ви уважно читаєте Євангеліє, то ви мабуть помітили один дивовижний момент, коли Спаситель говорить: «…істинно, істинно кажу вам: раніш ніж був Авраам, Я є» (Ін. 8, 58). Тобто Він перебуває над часом. Але він також як і людина каже: «Отче! визволи Мене від цієї години!» (Ін. 12, 27). Тому ми бачимо, що Його Особистість стала своєю і для Божества, і для людства.
Насправді, дивовижно, що серед багатьох людських особистостей з’явилась єдина Особистість Бога, Бога Сина, що став людиною. І в цій Особистості існує людська природа, не розчиняючись, не зливаючись, не змінюючись і не розлучаючись тепер ніколи з природою Божественною. Бог став Людиною назавжди, і в Ньому існує дві природи: Божественна і людська.
Таким чином, у Христі зникає перепона, що стояла між Богом і людиною. Тепер, єднаючись із Христом, ми можемо єднатися із Богом.
Є така поширена думка про те, що людина з Богом живуть нарізно. Тобто думка про те, що у Христі було дві особистості: це людина Іісус, в Котрій жив Бог Слово. Як в храмі, скажімо, чи у старозавітних пророках, так і у Христі жив Бог. Виникає тоді запитання: чи можливий за таких обставин зв’язок з Богом? Ні, звичайно ж ні. Це була б звичайнісінька зустріч і все, зв’язку би не було – просто зустріч. Адже так було і до Христа.
Люди зустрічались із Богом, плакали, чекали Його, надіялись на Нього… І тільки тоді, коли Він Сам пройшов цим шляхом, тоді вони змогли вийти з глибини пекла.
До речі, в чому головна небезпека сучасної цивілізації, особливо західної? Люди хочуть жити без Бога, мовляв, я сам собі господар. Люди кажуть: я сам собі визначаю, що добре, а що зле. Це грунтується на спотвореному уявленні про Христа.
Чому люди не можуть бути байдужими в ставленні до Христа? Якщо людина уважно читає Євангеліє, то у неї виникає або любов до Спасителя, або навпаки – страшна ненависть. Якщо людина щиро почне читати Євангеліє, вона не залишиться байдужою до Нього. Ось тут якраз люди і розходяться.
Є такі люди, що після читання Євангелія рвали його на шматки, недостойно ставилися до ікон, бо розуміли, що вони не зможуть надалі вести такого спокійного життя як раніше. З одного боку вони не хотіли змінюватися, а з іншого розуміли, що вони без Бога не можуть, і через те ненавиділи Його. Тому Христос є дійсно наріжним Каменем, об Котрий багато хто спотикається і падає.
Недарма протягом першого тисячоліття Церква рішуче відстоювала таємницю Боговтілення Христа. Ми ніколи не погодимось із людьми, котрі стверджують, що не слід вшановувати ікони. Не вшановування ікон буде означати, що Христа не можна зображати, значить, Він не Людина, а раз Він не Людина, тоді дорога до Бога закрита!
Спасительний прихід
Як же відбувається прихід Господа на землю? Ми знаємо, що Бог не насилує людської волі, щоб зробити людей богоподібними, вірніше богообразними. (Богоподібними вони повинні були стати). В силу того, що людина є образом Божим, вона володіє волею. Без волі не можлива ні любов, ні дружба.
А Бог створив людину для того, щоб вона любила Його, жила в Його любові. І тому Господь протягом п’яти з половиною тисяч років шукав собі людину, котра могла б віддати Йому своє серце, котра могла б полюбити Його більше за все на світі. В результаті цього знайшлась одна людина, Котра возлюбила Бога всім серцем своїм, всією своєю душею – Діва Марія, найпрекрасніша зі всіх земних дочок, серцевина людського роду, єдина непорочна квітка, що виросла на дереві людства.
В Біблії є такі дивовижні слова: «Що лілея між тернами, те кохана моя між дівчатами» (Пісн. 2, 2). Уявіть собі величезне поле усіяне ріп’яхами, лопухами, чортополохом… і серед бур’янів виростає дивовижної краси лілея. Так саме і Діва Марія виросла на людському терновому полі – непорочна, найпрекрасніша і найчистіша Діва, тому що Її воля вибрала Бога з самого дитинства.
В один прекрасний день являється Їй архангел Гавриїл і каже: «Радуйся, Благодатна! Господь з Тобою, благословенна Ти між жонами» (Лк. 1, 28). Діва Марія здивувалась і подумала: що це за незвичайне привітання? Небожитель далі продовжує: «…Ти знайшла благодать у Бога; і ось, зачнеш в утробі і породиш Сина, і наречеш ім’я Йому Іісус» (Лк. 1, 30-31). І Пречиста Діва відповідає: «…як же станеться це, коли Я мужа не знаю?» (Лк. 1, 34).
Чому Вона так говорить? Тому що Вона була дівицею, вона дала обітницю Богу вічної цнотливості. І ангел відповідає Їй: «Дух Святий зійде на Тебе, і Сила Всевишнього осінить Тебе; тому і народжуване Святе наречеться Сином Божим» (Лк. 1, 35). Тут вся доля людства, можна так виразитись, висіла на волосині. Бог міг стати людиною, а міг і не стати.
Все залежало від волі Діви Марії. І Вона відповіла: «Я – раба Господня. Нехай буде Мені за словом твоїм. І відійшов від Неї Ангел» (Лк. 1, 38). Бог Син увійшов в Її утробу незвичайним таємничим чином і створив власну особистість. Слово стало плоттю. Він створив Собі тіло із її крові, створив Собі душу і став істинною Людиною, залишаючись при цьому істинним Богом. Звершилась, як каже апостол Павел «Велика благочестя таємниця: Бог явився у плоті…» (1 Тим. 3, 16).
Процес творення проходив так, як на початку світу. Бог говорив: Нехай буде світло, і стало світло. Нехай буде твердь, і стала твердь. Він промовляв: нехай буде… і з’явився світ. І ось прийшов той єдиний момент, коли людина могла сказати Богу – нехай буде! І за словом цим Бог став Людиною, тому що Бог завжди слухається людину, Він шукає її волі, шукає щоб її воля була слухняна Йому.
І ось таким чином звершується найвеличніша таємниця – Боговтілення. Дійсно, Церква до цього часу здивована і приголомшена нею. Церква ніколи не намагалася умалити таємницю Христа, вона ніколи не говорила, що це нормально, це природно. Ні, Церква тільки й проповідувала всім і завжди: єдине незвичайне, що є на світі, це – Христос, найрідкісніша новизна.
Протоієрей Олександр Дудар