За плечем моїм по черзі «вибухають» два голоси, чоловічий та жіночий, прохально втискується дитячий.
Черга до каси в супермаркеті немов створена для того, щоб нещасливі сім’ї могли б якось публічно виразити своє нещастя.
Гарна, молода жінка із схрещеними на грудях руками похмуро відвертається від домочадців та часом кидає чоловікові їдкі, грубі фрази. В чоловіка, «чоловіка у повному розквіті сил», неприязне, втомлене лице. Він посилає німий сигнал в простір: «Так, мене вона теж дістала, і не потрібно запитань, навіщо я це терплю».
Можливо – це все-таки щаслива сім’я, просто у них тільки що не зійшлися кошториси найближчих витрат? Їй потрібні нові туфлі, йому новий спінінг, а дитині керований вертоліт – з ким не буває. Зараз вип’ють по склянці кави, сядуть в машину та дружно вирішуватимуть, як провести вихідні.
Так хочеться в це вірити – і так важко. В їх лицях вже немає того італійського запалу, з яким проходять лайки перших років шлюбу – «притирання характерів». Немає злоби та відчаю від самої ситуації лайки та розподілу, які бувають видні на лицях людей, що люблять один одного, в ті миті, коли вголос звучать непоправні, здавалося б, слова.
Тут усе вже охололо, не болить, не ріже, тільки ниє. Зудить, як муха біля потилиці, спогад про щось втрачене та вже таке незручне. Про любов, якої більше немає, – а шлюб залишився, і залишилася необхідність разом бути, спілкуватися, щось вирішувати.
Холодом обдає, та хочеться швидше зібрати свої покупки та зникнути з черги, щоб не мучити двох нещасних зайвим спогляданням їх публічного відчуження. І жаль до сліз того, що не сталося, не доросло та не дожило. Любові.
Слова, слова – може здатися. Любов в нашому розумінні – або «мило», вульгарна рожева піна, яку, як брудом, швидко «гасить» сімейним життям. Або любов – це висока доброчесність, щось не від світу цього, безтілесне та нелюдське, що в шлюбі повинна людина здобувати, але чого в «реальному житті» ніхто майже і не очікує.
У шлюб заради довгої та щасливої взаємної любові вступає хто? Легковажні дурні, зрозуміло.
Люди «розсудливі» вже готуються до сімейного життя з негативним прогнозом: головне, щоб чоловік не пішов, щоб сім’я не розпалася, щоб він пити не розпочав, щоб теща/свекруха не «пиляла», щоб діти, що виросли, не грубіянили, щоб не закінчувалося терпіння, щоб не…
Ну, загалом, якщо відсотків сімдесят з цих «не» виконано – ти начебто як і живеш «благополучним» сімейним життям. Подумаєш – дружину очі б не бачили. Зате сім’я не розпалася, і теща особливо не звірствує.
Або прогноз зовні позитивний, благочестивий: «я терпітиму його недоліки, буду змирятися та шанувати свекруху, буду добре виховувати дітей та стежити за господарством, молитися»…
Ні, і любити, звичайно, буду – це ж нам Господь заповідав ближнього полюбити. А скажи людині, що через десять років спільного життя вона може не просто «терпіти» та «любити ближнього» тому, що «так потрібно», а як і раніше відчувати поряд з чоловіком або дружиною відчайдушні веселощі закоханого, що лише поглибилися та розцвіли! Подібне припущення вислухають та посміхнуться у відповідь: «Поживи з моє – подивимося, як заспіваєш».
А тим часом – що заважає? Ось правда, що заважає вийти заміж та… любити чоловіка? Не у сенсі «він мене майже в усьому влаштовує, а над іншим ми з мамою працюємо помаленьку». А просто жити так, щоб увечері, приходячи з роботи, він радів як хлопчисько через те, що тебе побачив, а ти посміхалася б як на побаченні. Смішно, так?
Але тоді де ж в нас наше християнство? Що, кому і для чого зможемо ми сказати про Бога та любов, якщо найближчу на землі людину за роки життя любити усе не навчимося? «Зберігати сім’ю» – ще якось, терпіти, «пиляти не дуже сильно», не зраджувати – теж навчені. Але невже тільки «зберігати» ми покликані?
Звичайно, коли усе на грані, то «зберегти сім’ю» – велика доброчесність. Але все-таки мета сім’ї – не зберегтися тільки, а розцвісти. Розцвісти в радості один за одного, в подяці один за одного, в тому, що «ніколи не перестає».
Я вірю в це. А інакше – ну хто ж погодиться, що «недобре бути людині одній»? Дуже навіть, скажуть, непогано: ніхто не «дістає», не стежить, який по рахунку келих ти п’єш на дні народженні друга, не лає, що памперси привіз не того розміру, і інші не-не-не.
Ось не по серцю мені холодні психологічні викладення про «стадії трансформації любові в стосунках», про «любов помирає за вісім років»… Сама по собі – помирає, напевно. Але якщо до шлюбу були тільки ви і ваша любов, а в шлюбі – ви, любов і Христос посеред вас – то чому ж їй не вижити?!! Зрозуміло, що не без «притирань», лайок та іншої мішури «нареченних дворічної витримки» – але вмирати ж навіщо?
Можливо, ми просто занадто мало в неї віримо? Ми розумні, психологічно підковані та про неміч людську досить обізнані. Ми віримо, що заміжній потрібно охороняти чоловіка від «пристрасті до спиртного», від «жіночих компаній», від поганих звичок та даремних хобі, від нічогонероблення та нецільової витрати зарплати, від байдужого ставлення до дітей, від «поганого впливу свекрухи»…
В цих бурхливих охоронительних турботах ми тільки забуваємо повірити, що любов чоловіка та любов до чоловіка може і має бути сильніше та вище за усі подібні занепокоєння.
Ну, не віримо ми в подружню любов – юнацькі дурощі! А ось ви б надовго затрималися там, де у вас зовсім ніхто не вірить?
Олена Фетісова
Газета – “Волинь Православна”, 2015, №5
