Часом назва книги краща за саму книгу. Автор вгадує насущну тему, але не може до кінця її розкрити. Наприклад, Леонтьєв написав книгу «Сучасний європеєць як знаряддя всесвітнього руйнування». Хто не купиться на таку назву? Я купився, але користь отримав більше від назви, ніж від самої книги. І на тому спасибі.
Правильно сформульоване питання краще за сотню хороших, але не завжди доречних відповідей.
Або Бердяєв. Написав книгу «Про достоїнство християнства і недостоїнство християн». Так це ж у всіх на слуху! «Дайте нам, – можна вигукнути разом у тисячу горлянок, – відповідь на наші запитання. Бо ж і ми відчуваємо, що християнство високе й благородне, а християни всі низькі й ниці. Ми відчуваємо правдивість ваших запитань і чекаємо від вас відповідей».
Марно чекаєте. Запитання хороше, та відповідь непевна. Принаймні Бердяєв правильної відповіді не дає. Вся користь – у запитанні. У ньому, як у математиці, – половина відповіді. Таких прикладів, коли людина ставить хороші запитання, але дає на них неточні, плутані, неадресні відповіді, існує безліч.
Не хочу готових відповідей. Хочу дослухатися до запитань. Назва однієї з книг митрополита Антонія (Блума) теж звучить як запитання: «Чи може ще молитися сучасна людина?».
Спочилий владика був за освітою лікарем. Він знав, як прикладати вухо до грудей хворого і прислухатися до серцебиття та легеневих хрипів. Як пастир і проповідник він теж вдивлявся і дослухався до людського життя, а виважені слова його часто звучали як діагноз.
Названа книга важлива вже самою постановкою питання. Справді, якщо молитва – це не просто читання молитовника та ознаменування себе хрестом, а стояння перед Богом, може, навіть і без слів, то чи здатні ми ще на це?
Молитва вимагає відчуженості від думок, а в нас суєта стала тим, чим вода є для риби. Все наспіх, усе похапцем, у всьому хочеться отримувати швидкий результат без особливих зусиль.
Молитва – це завжди вперше. Нічого за звичкою, нічого «на автоматі». Щоразу – напруження розуму й серця, уважність, бережне вимовляння слів, які стають полум’яними. Потрібна грунтовність. Потрібна серйозність. Не плавати розумом, не облітати всесвіт, а стояти на місці й копати там, де стоїш. І ще – всім пробачити. І ще – розпочинати з «подай», «допоможи», «зціли». Але поступово переходити до «дякую», «спасибі», «слава Тобі», а тоді вже й зовсім замовчати.
Якщо молитись – не означає слухати орган і виголошувати звичні тексти, то чи може молитися сучасна людина?
Найпристрасніше та найуважніше моляться люди скорботні та стражденні. Якщо відчай переможений, якщо немає маловір’я та слабодухості, то скорбота перетворюється на найкращого наставника та вчителя молитви. «Божим свердлом, – казав один із оптинських старців, – відкривається серце і відбувається в людині те, над чим подвижники працюють роками».
Але ж ми не хочемо страждати. Сама думка про те, що духовне багатство можна надбати ціною душевного або тілесного болю, ненависна сучасній людині. Закохана в комфорт та земне щастя, вона швидше відмовиться від віри, від молитви, від Самого (не дай, Боже) Христа-Спасителя, ніж погодиться знімати з себе стару шкуру й оновлюватися.
Словам про вузький шлях та тісні ворота, котрі ведуть до Царства, затісно й завузько у свідомості «пересічної людини». І що ж робити? Служити подячні молебні! Я не обмовився. Слід служити подячні молебні.
Богу не шкода обдаровувати людей різноманітними милостями, аби тільки люди не перетворювалися на ненажерливих чудовиськ. Аби лиш не забували про Того, Хто є джерелом усіх благ, і здіймали до неба сповнені вдячності очі.
Сучасна цивілізація – це цивілізація ненажерливих очей, самолюбних сердець і готових кожну хвилину жувати щелеп. Візьміть будь-якого мешканця Землі, того, хто вже відкрокував і відтрудився, отримав свою частку скорбот і відсвяткував свою міру. Того, хто вже став прахом і воскресне у Певний прийдешній День.
Де б і коли б той не жив, він не споживав навіть малої частини тих «товарів і послуг» (пробачте за неминучу вульгарність), які споживаємо ми. Пальців не вистачить, щоб перелічити всі досягнення цивілізації, спрямовані на те, щоб людина була щасливою.
І нехай вона лишається все ж нещасною, нехай ці присутні невдалі перемоги , але нам живеться і м’якіше, і смачніше, і комфортніше, ніж будь-кому раніше. Тож давайте будемо вдячні за те, чим ми користуємося, за те, що нам подаровано.
Серед коштовних слів, промовлених Іоанном Златоустом, є слова про те, що Бог чекає від нас вдячності за вже подані блага, щоб тоді дати ще більше. Адже, повторюсь, у Бога немає ні жадібності, ні заздрощів. Він багатий на все і готовий дати всім усе, аби ж це тільки було нам на користь.
Тож нехай людина не вміє каятися, нехай вона боїться скорботи, не прагне духовних глибин, запнута марнотою, мов павутинням. Нехай. Допоки вона залишається людиною, у неї має залишатися почуття вдячності. Вона може увійти в царину молитовного світла, дякуючи своєму Господові й Господареві життя за ранкову свіжість, за нічний спочинок, за хліб на столі, за розмову з другом.
Вона може і мусить приносити вдячність за повернення сина з армії, за благополучні пологи у доньки, за щасливе повернення з відрядження, за нову цікаву книгу. Я можу перераховувати і далі численні випадки, котрі вимагають від нас вдячності. Літургійний виголос «дякуємо Господеві» стане внутрішнім міцним каркасом нашого життя.
Там, де в українському тексті йдеться про «невдячних», у слов’янському тексті стоїть слово «безблагодатні» (Лк. 6, 35). Благодатність – це не тільки богословська проблема і тема міжконфесійного діалогу. Це тема видової відмінності людини від інших істот. Це внутрішня якість, що не дозволяє людині перетворитися на демона. І це одночасно означає – вдячність.
Будь-який священик скаже, що левову частку замовлених молебнів на парафії становлять молебні, метою яких є якесь прохання. Навіть у старому требнику сторінки з послідуванням подячного молебню можуть бути не заяложені і не потерті, мовби їх ніколи не відкривали.
А я мрію про те, щоб парафіяни підходили до священика найчастіше не з проханням помолитися «про вступ», «про зцілення», «про благополучне повернення», а головним чином подякувати Богові за отримані від Нього блага.
Точніше, нехай моляться про все, про всі потреби, але після прохань нехай завжди приходять знову, для молитов уже подячних.
Людина, котра навчилася часто і від усього серця казати Богові: «дякую Тобі, Господи», з часом зможе дякувати не лише за ситість, але і за нужду, не тільки за зцілення, але й за тривалу хворобу. Вдячність Богові почне насичувати людину сама собою, незалежно від особистих прохань. Це буде вже справжнє, сповнене тихої радості християнство.
Я вірю в те, що розніжена й розслаблена, внутрішньо засмічена та дезорієнтована людина може поступово навчитися всього небесного та великого, якщо почне з земного та маленького.
Вона, сучасна людина, ще може молитися. І щоб почати, тільки й потрібно, що зупинитись та замислитись. А потім розправити плечі, мов солдат перед генералом, і промовити неголосно: «Дякую Тобі, Господи». Можна при цьому всміхнутися.
Протоієрей Андрій Ткачев
Православний журнал для молоді – ОТРОК.ua
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №9
