Легко славити Творця Всесвіту, милуючись іскристими краплями роси або спостерігаючи повільний рух білосніжних хмар.
Але коли скорботи й випробування підступають до людини, вона у відчаї забуває про милосердя й любов Господа.
За що? Чому? Людина чекає на одкровення, і в подиві бентежиться її душа — невже так і не буде відповіді? І саме творіння в цей момент чомусь забуває про те, що його Творець невимовний, невідомий, незбагненний.
Вважкі запитання, які тяжко вимовити. «Допоки, Господи?» — запитували праведники, зустрічаючись поглядом з жахом, народженим від гріха. «Навіщо Ти Мене залишив?» — волала Розіп’ята на Хресті Істина до Свого Отця. У цьому воланні — весь біль світу і всі суперечності його, які на тому ж Хресті вже тоді були зняті, але однак досі залишаються не знятими для наших очей.
Запитання можуть не покидати людину й після смерті. Аж доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?« (Одкр. 6, 10), — запитують Господа душі закатованих за Його ім’я. І їхнє запитання передає нам тайновидець Іоанн.
Великі важкі запитання не вимовляються зразу, а, як дитя, довго носяться під серцем. Такі запитання не ставлять, розвалившись на канапі або зав’язуючи краватку. Їх вигукують, звертаючись безпосередньо до самого Неба, і Небо може мовчати, а може й відповідати, як відповідав колись Іову на його болісні волання Господь.
Однак є група людей, стурбованих широкою та надскладною проблематикою лише теоретично. У таких людей легко злітає з вуст: «Чому у світі так багато страждань?» або «Чи врятуються язичники?» Очевидно, вони забувають, що у відповідь на запитання людське Бог має право мовчати, має право відповідати на запитання — запитанням, і зовсім не зобов’язаний грати з нами в гру, подібну до пінг-понгу: ми Йому — пустопорожнє запитання, Він нам — велику відповідь.
«Скажи нам, якою владою Ти все це твориш?» — запитували Христа фарисеї. А Він їх спитав у відповідь: «Хрещення Іоаннове звідки було? З неба чи від людей?» Вони знали, що коли скажуть: «З неба», Він запитає: «Чому ж ви не вірите йому?» Але боялися також сказати: «Від людей», — тому що люди вважали Іоанна пророком. Вони сказали: «Не знаємо». Тоді й Христос сказав їм: «І Я не скажу вам, якою владою все це роблю».
Переведемо ситуацію на нас з вами. Ми запитуємо Бога: чому у світі так багато страждань. А Він відповідає: спитаю в тебе і Я — ти всі мої веління виконав? Ти всі сльози, які міг витерти, витер людям? Усі рани перев’язав? Усі борги роздав? В усіх чеснотах ревно вправляєшся? Якщо ми не значимося пацієнтами відповідної клініки, то, звісно, скажемо: ні.
А Він має право продовжити: ось ти своєю відповіддю на своє ж запитання і відповів. Про весь світ тобі турбуватися не слід, а та міра страждань, яка відкрита твоєму погляду, залежить від тебе і підлягає твоєму впливу.
Між нами й Богом реально відбувається діалог, відбувається постійно. Він велить — ми вдаємо, що не чуємо. Він кличе — ми кажемо «ні». Він пробуджує совість нашу — а ми присипляємо її. Коли ж совість особливо не гризе, голод не загрожує і чоботи не тиснуть, ми наважуємося ставити пустопорожні теоретичні запитання щодо речей невміщуваних. Наприклад, «чи врятуються язичники?».
Уявімо, що Господь дасть нам відповідь. Причому дасть у тому дусі, до якого ми звикли: у дусі гидкого анкетування, або участі у виборах, або голосування на ток-шоу: так — ні. Невже ви гадаєте, що стислість і масштабність цієї відповіді залишить вас у живих або хоча б не покалічить?
«Так, врятуються». Що це означає? Це неминуче означає народження запитання: а навіщо тоді все? Пости, свята, покаяння, стриманість? Чому літургія, а не орфічні містерії? Чому слід читати псалми Давида, а не бесіди Конфуція? Чи розумієте, що при відповіді «так» ви одразу ж кинете Церкву? А якщо не одразу ж, то невдовзі?
А якщо відповідь буде «ні»? Тоді ще гірше.
Скільки людей, які мислять категоріями тільки «так» або тільки «ні», впало, — одні в яму байдужості й прохолодності до віри, інші — у пристрасний пафос богоборства та безблагодатної «святості». Адже ж коли запитання поставлене, а у відповідь очікується лише «так» або лише «ні», то людина вже не згадує про те, що Христос розіп’явся за всіх, хоч і не всі врятуються.
І може здатися людині, що вона любить людей більше, ніж Бог, хоча не розпиналася вона за людей і розпинатися не прагне. А якщо розіпнеться, то не воскресне і нічого не спокутує, бо це буде лише смерть грішника за грішників.
Але ж справді любов Божу ми пізнали в смиренному Благодійнику, народженому від Діви, розіп’ятому на Хресті, воскреслому з мертвих. Свій труд служіння Іісус Христос підняв на побиті, знівечені плечі не тільки заради когось одного, а заради всіх. Невже хтось ще крім Нього може бути гідним того, щоб повною мірою називатися Людинолюбцем?
Та мозок хворий і серце хирляве, і запитання все одно ставиться, й очікується відповідь «так» — «ні». Тож у чому справа? Справа в тому, що в земних питаннях можна йти праворуч або ліворуч, і дилема «туди або сюди» відповідає дилемі «так або ні».
А в духовних питаннях, крім координат «праворуч» і «ліворуч», є координата «вгору», і земні вузли розв’язуються завдяки несподівано розверзнутим Небесам. Туди, вгору, у Царство світла нам дорога. Там вирішаться наші невирішувані на землі питання. І не просто «там», а «лише там». Тому — до неба піднесімо розум і серця!
Відповіді на моральні запитання не отримуються математично, за них платять валютою сліз та крові. І, здобуті таким чином, ці відповіді мають зберігатися всередині, а не перетворюватися на предмет пустопорожніх суперечок, бо вони парадоксальні, дивні для слуху і для більшості тісних сердець невміщувані.
Ось Іов волав до неба, і Бог з неба відповів йому. Але Іов відповіді не зрадів. Якщо ми сядемо на ту гноївню Іова, або спустимося в левиний рів Даниїла, або дамо себе кинути до розжареної печі, уподібнюючись трьом отрокам, то саме там ми й отримаємо відповіді. На такі запитання відповіді даються саме в левиному рові, у палаючій печі, на гноївні або на хресті.
І якщо це так, подумає людина, то я відмовляюся від запитання. Це буде правильна відповідь. Треба читати Писання серцем і просити в подарунок корінь Премудрості — страх Господній, аби не «затьмарювати Провидіння словами без сенсу» (Іов 38, 2).
Є в доброго Пастиря вівці, які не з цього двору (Ін. 10, 16). Уже одне це нехай утішить людей, які щиро переживають за долі тих, хто не чув Євангеліє і досі живе за межами благовіствування. Та й сама історія вчить нас часом не гірше за Писання.
Так, одного зі спартанських царів незнайомий чоловік на вулиці помилково прийняв за свого особистого ворога. Незнайомець облив царя помиями на вулиці. Охоронці оголили мечі, людина, яка зробила дурницю, почала благати про помилування, а цар, довідавшись про причину образи, сказав: «Не чіпайте його. Він облив не мене, а іншого».
Уявляєте, скільки шляхетності в цій людині — язичнику, котрий ніколи не чув заповіді про смирення? Уявляєте, скільки в ньому вміння приборкувати раптовий гнів, гасити бажання справедливої помсти? Цей цар буде теж стояти на Страшному Суді, як і будь-яка воскресла плоть.
І можна припустити, що, коли Господь буде судити грошолюбів, багато хто з християн піде в геєну, а багато хто з язичників знайде милість. Так само буде, коли судитимуть боягузів, зрадників та інших. Нам немає чим пишатися. Зовсім нічим. Наша віра багато до чого зобов’язує, але віднімає усякий привід для гордощів. Вона живить, і надихає, і втішає, але не раніше, ніж упокорить і настрахає. І про це варто думати, ставлячи час від часу великі запитання.
І якщо дійсно хвилює віруючу людину доля невіруючих людей, то нехай вона, віруюча, виходить на проповідь і вчить мови, і благовіствує Євангеліє ближнім і дальнім. А коли не здатна на це — нехай хоча б смиренно молиться.
Життя триває, а отже, ставити запитання ще доведеться. Але нехай запитання ці будуть вистражданими і зваженими, такими, що пройшли всіма коридорами і закутками безмежного серця, а не просто такими, що злетіли з язика, як мильна бульбашка з дитячої соломинки.
Зрештою, сказано: Твоїми вустами судитиму тебе, лукавий рабе (Лк. 19, 22). І що ми будемо робити, бідні, якщо посеред усієї павутини дрібних цілей і порожньої цікавості, посеред усіх даремно сказаних слів раптом скаже нам Бог те, що сказав колись: Підпережи стегна свої, і встань, і скажи їм усе, що Я накажу тобі (Ієр. 1, 17)?
Протоієрей Андрій Ткачев
Журнал “ОТРОК.ua”
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №2
