Яка прекрасна, а, деколи, яка обтяжлива ця мить. Ми живемо у вік технічного прогресу, у вік людської байдужості до свого внутрішнього життя. Всі дні проходять в метушні. Ми настільки занурюємося у цей вир суєтного життя, що, деколи, йдемо далеко від Бога.
«Людині властиво помилятися» — свідчить нам римський ритор Марк Аннея Сенека Старший. Дійсно, людина, вибираючи свої суєтні піклування, забуває Бога і тим самим помиляється. І всякий відхід від Бога веде до погибелі. Так, саме так, людина духовно вмирає.
Бог, піклуючись про світ і про кожного з нас, посилає скорботу, або хвороби. Він, як милостивий Отець, посилає нам покарання, щоб вони послужили нам для виправлення.
Часто людині посилається скорбота у вигляді смерті близького. Природно, побачивши смерть ближньої людини, ми починаємо замислюватися над своїм життям. Чи все ми встигли в цьому житті зробити для того, щоб стати причасниками життя вічного? Чи гідні ми називатися образом і подобою Божою?
Кому ми уподібнювалися весь цей час: Богові, чи супротивникові Бога? І у цей момент ми перестаємо думати про тлінне, а думаємо про свій внутрішній стан.
Людська душа нетлінна і вона не потребує тимчасового, такого, що проходить, а вона потребує вічного, яке заспокоює її.
Що ж говорять про смерть святі отці?
Святитель Ігнатій Брянчанінов пише: «Смерть – велике таїнство. Вона – народження людини із земного, тимчасового життя у вічність».
Преподобний Єфрем Сирін: «Праведні і святі радіють під час смерті і розлучення, маючи перед очима своїми велику працю свого подвижництва, пильнування, молитви, пости і сльози».
Святитель Іоанн Златоустий: «Хто ретельно трудиться в чесноті, переселяючись від тутешнього життя, справді, ніби відпускаються на свободу від страждань і уз».
Святитель Димитрій Ростовський: «Не бійся смерті, але готуйся до неї, проводячи святе життя. Якщо будеш готовий до смерті – перестанеш боятися її. Якщо полюбиш всім серцем Господа – сам побажаєш смерті».
Абсолютно справедливо сказав апостол Павел: «…при упевненості і надії моїй, що я ні в чому осоромлений не буду, але при всякій відвазі, і нині, як і завжди, звеличиться Христос в тілі моєм, чи життям, або смертю. Бо для мене життя – Христос, і смерть – придбання» (Флп. 1:20-21). Істина, чи не так? Земля — не вічний наш притулок. Бог не землю створив для вічного життя, а створив Небеса! Хіба сенс життя полягає в насолоді тимчасовій? Хіба ми можемо взяти близько до серця таку думку? Ні, тому що сенс життя нашого полягає у вічній насолоді, тобто в райській, неземній насолоді. Це насолода невимовна, оскільки в блаженстві вічному немає якихось відчуттів, є лише заспокоєння. «Ти, Боже, створив нас з прагненням до Тебе, і неспокійне наше серце, поки не заспокоїться в Тобі» — говорить нам святитель Феофан Затворник. Господь наш Іісус Христос є спокій душам нашим. Тому ми не повинні боятися смерті. Ми повинні боятися померти, не виправивши своє земне життя, позбутися долі в Царстві Небесному. Тому нам необхідно пам’ятати про смерть, щоб щиро каятися. Святитель Григорій Двоєслов пише: «Подумайте, яким з’явиться перед обличчя праведного Судії той, кому не було часу оплакати те, що зробив».
Отже, утішайте один одного цими словами:
Пам’ятайте про перехід у вічність, про те, що наш ворог позбавлений сили!
Пам’ятайте, що є тільки одне жало, яке може шкодити, і не грішіть!
Пам’ятайте, що на шляху у правди немає смерті, і що для нас смерть — це не куштування суті смерті, а тільки тінь!
Пам’ятайте, смерть — це могутній заклик Бога: «Пора додому!»
Пам’ятайте, смерть — це придбання, це зустріч з Богом!
Можливо, це допоможе нам не чіплятися за життя, не порошити під цим сонцем, не пригноблювати і не мучити своїх близьких, пробачити всім, хто наніс нам образи і навіть рани. Нехай буде вільний наш дух для зустрічі з Ним!
Смерть для мене — придбання!
Леонід Бартков
