Написати цей невеликий нарис мене підштовхнула одна розмова, що відбулася в звичайний буденний день. Напевно, таких розмов у кожного з нас відбувається сотні, а може й тисячі. Ось тільки всі вони проходять, ніби крізь нас, а насправді — повз, не торкаючись найголовнішого – нашого серця. Практично цілий день ми перекидаємося якимись фразами. Сучасна людина взагалі не звикла вслухатися в слова іншого, а вже тим більше не намагається зробити з почутого хоч який-небудь висновок.
Ось і цей діалог, який складається з декількох фраз, не обіцяв бути серйозним і вдумливим. Проте все виявилося з точністю до навпаки: він залишив такий слід в серці, що я не зміг стримати себе і сів писати ці роздуми, тому що значущим і важливим (принаймні, для себе самого) завжди хочеться поділитися.
Почалася ця історія з того, що ми задумали в квартирі невеликий ремонт. Ну а оскільки не вистачало ні часу, ні навиків (та і лінь не варто скидати з рахунків), то частина роботи у нас виконувала одна самотня і досить немолода жінка. Мене дуже зацікавив, точніше, навіть здивував її графік: вона працювала щодня окрім суботи. Напевно, я б не поставив ніяких запитань (субота – значить субота), якби не знав, що ця жінка – православна. Відверто кажучи, я спочатку подумав, що вона якось неправильно розуміє старозавітну заповідь про день суботній, але як з’ясувалося відповідь лежить зовсім в іншій площині.
Життя у цієї жінки склалося важко: на схилі віку вона залишилася зовсім самотньою. Був син, але він загинув молодим. А через якийсь проміжок часу помер і чоловік, який довго і важко хворів.
Але як вона сама з радістю розповідала, у неї є віддушина: маленький племінник. Шибеник, ще зовсім маленький, дзвонить своїй, як він її називає, бабусі майже щодня і як християни Великдень, чекає приходу свого немолодого друга. Дитина не дає їй ніякого спокою, призналася наша робітниця, але вона від цього зовсім не страждає – навпаки, всі задоволені, і вже досить тривалий час вона щосуботи ходить його відвідувати.
От так ми, посміхаючись один одному, і вели цю розмову, поки я не запитав, чому саме по суботах – напевно, мами і тата цього дня не буває вдома? Власне, з цієї миті і припинилися наші усмішки, тому що відповідь її була нерадісною – і більш того, навіть трагічною. Трагічною тому, що ніхто не усвідомлює дійсного становища справ, сприймаючи те, що відбувається, як щось природне і звичайне. Все виявилося дуже просто: по суботах мама і тато вдома, тільки ось при цьому вдома їх, ніби і немає.
Точніше, їх немає один з одним і з дитиною: батьки поглинені спілкуванням в соціальних мережах. Як тільки від комп’ютера відходить один, його місце тут же займає інший, і так триває до самого вечора. Підозрюю, що і недільний день проходить так само. А що ж дитина?
Ні, вона не покинута, – але не покинута, так би мовити, з матеріального боку: одягнена, озута, нагодована. Ось тільки при всьому достатку іграшок і мультиків, які іноді вмикаються на весь день, цей малюк дуже самотній. Тому всі ці малюки і чекають так своїх бабусь, бо ті дають їм живе спілкування, – розмовляють і граються з ними.
Соціальні мережі. Вони охопили наше життя нестримно і раптово. Звичайно, я не перший, хто звернув увагу на цей продукт інтернету – і вже тим більше я не хотів би претендувати на аналіз або дослідження. Швидше, це спроба поділитися відчуттями, що виникають в душі, коли перед очима встає образ самотнього малюка, чиї батьки захоплено вдивляються в монітор замість того, щоб вдивитися в очі власної дитини.
Можливо, багато з тих, що прочитали ці рядки скажуть: нічого нового, все це ми і так знали. І матимуть рацію. Але можливо, комусь буде потрібно почути, що за межами цього світу інтернету, який затягує в себе, є дещо важливіше. Це важливіше – людина. Та, що поряд, та, що близько, та, якій потрібне наше тепло і любов. Потрібна проста увага.
Священик Димитрій Безумнов
Переклад українською: “Волинь Православна” 2012, №4
