Час від часу в житті кожного з нас буває, напевно, мить, коли хочеться озирнутися та підбити деякі підсумки, дати, принаймні, самому собі звіт: що встигли ми в житті доброго та важливого зробити.
Або хоч би так: що з нами в житті важливого, хорошого відбулося?
І ось начебто вже прожито та зроблено щось – і те, і це, і щось ще… А чим похвалитися, не знаєш – нічим. І в тому якийсь недолік, і в цьому вада, і ще щось – зовсім нікуди не годиться. Що ж до того, що відбувалося… Багато що відбувалося, але і з цього що виділити, що на перше місце поставити, не завжди відразу зрозумієш: одне з іншим сперечається, змагається.
Втім, ні, є те, з чим нічого в ряд не стане. Зустріч. Найголовніша в житті. Вирішальна. Поворотна. Зустріч з Богом. Наше власне свято Стрітення. Ми можемо не пам’ятати його дату, не мати його «ікони», забути якісь пов’язані з ним обставини.
І все одно – якщо цей день був, якщо зустріч відбулася, то все не дарма: є крапка, з якої наше життя може вже не розвиватися по горизонталі, а перетворитися на вертикаль, в якій час стикається з вічністю, а сама вічність прочиняється для нас.
Коли я думаю про цю зустріч, мене завжди переповнюють два дуже сильних, суперечливих відчуття.
Перше – радість. Я розумію, що нічим на цю милість Божу не заслужив, проте, сподобився. І нею – живу.
Друге – скорбота. Скорбота про тих людей, які зустрічі з Богом не пережили: про тих, про кого я знаю дуже мало, більшою мірою – про тих, хто мені знайомий, ще більш – про тих, хто мені близький та дорогий. Тут – особливий біль… Я дивлюся на них і мені страшно – за них і разом з тим за себе. За них – тому що без Бога немає життя, є тільки невідворотна смерть, що поступово насувається. За себе – тому що, дивлячись на них, я думаю: «Адже і я міг би, як вони, як і раніше існувати в тій, що не має справжнього наповнення і сенсу порожнечі, якою є без Бога людське буття!».
Я не шукаю пояснення тому, що приносить мені цю ненавмисну в повному розумінні слова радість – я просто дякую за неї.
Але я не можу не шукати пояснення тому, що дає скорботу… І я шукаю. Точніше – шукав.
Чи може бути так, щоб Господь пройшов повз когось?
Щоб хтось «випав» з поля Його зору, милосердя, любові? Чи мислима ця справа? Ні. Як всіх Він один створив, так всіх і любить, заради всіх на землю прийшов, заради всіх розп’яття та смерть зазнав. Усім дав можливість спасіння та вічного, безжурного, наповненого непрореченим світлом життя.
Немає такого серця, в яке б не стукався, як покірливий мандрівник, Бог. У одне – радістю, в інше – скорботою, в третє чиїмсь словом, а загалом – всім життям, усім, що є тільки в ньому. Ось тільки чиєсь серце відкрилося і впустило Його, а чиєсь так і перебуває закритим на незліченні засуви та замки.
Як зрозуміти, чому? Таємниця це. Таємниця серця людського. Пристойні, порядні люди, хороші чоловіки, вірні дружини, чудові керівники, виконавчі працівники нерідко можуть залишатися безбожниками все своє життя, абсолютно не цікавлячись Тим, Хто дав їм дар цього життя, покликав від небуття до буття і в бутті цьому зберігає.
А розбійники, злодії, розпусники, що всіма зневажаються і нехтуються, вражаються раптом Божою любов’ю та залишають негідне своє житіє, виправляються, очищаються, освячуються. Що це, як не таємниця, відома лише для того, Хто «наодинці створив серця людські» (Пс. 32, 15)?
Тільки Дух Святий проникає у всі глибини наших сердець. І Він же відкриває інколи обранцям Своїм те, чим діляться вони з нами. Один з угодників Божих, наділених чудовим даром розсудливості, святитель Феофан Затворник пише в своїх «Думках на кожен день року» про те, що, з його точки зору, є головним для розуміння цієї таємниці. Якщо шукає людина, каже цей святий, не задоволення своїх пристрастей та бажань, не вигоди, не слави від людей, а істини, то обов’язково знайде… Христа. Бо Він і є Істина.
Як же це точно і скільки підтверджень знаходимо ми цьому в житті, що оточує нас! Шукав істину, прагнув до неї «фарисей, син фарисея» (Дія. 23, 6) і зустрів Її на дорозі до Дамаску, де думав переслідувати та гнати Її служителів, і сам став самим ревносним з них. Не шукав істини Пилат, не потребував її і не дізнався, коли стояла Вона перед ним в Своїй покірливій земній зовнішності, і лише запитував іронічно та гірко: «Що є істина?» (Ін. 18, 38), маючи на увазі, що багато істин і в той же час – жодної справжньої.
Чи може таке пояснення втішити та заспокоїти нас, коли мова йде про наших друзях, рідних, про тих, кого ми любимо? Коли ця їх зустріч з Богом все відкладається та відкладається, і є ризик, що вона так і не відбудеться? Не завжди… Але воно не дає нам на Бога ремствувати, не дозволяє вважати Його упередженим та несправедливим, повідомляє ту ясність, яка так необхідна.
І, що ще важливіше, завжди залишає місце для надії: якщо ми знаходимо, за що людину любити, ми – такі скупі на любов, такі егоїстичні, вузькосердечні, то невже Його благодать не знайде, до чого прищепитися в її серці, що спонукати в ній до відгуку? Просто не потрібно вимагати від Бога сьогодні того, що повинне відбутися завтра або через рік, або через багато років опісля. Людина, як плід для столу, повинна дозріти для зустрічі з Христом – звідки нам знати день та годину цієї зрілості, її міру?
Є у мене, наприклад, друг, який вірить в Бога, молиться до Нього, на Нього сподівається, в Ньому знаходить для себе єдину часто допомогу та підтримку. Але при цьому «вірить по-своєму», заперечуючи і Церкву, і християнство як таке. А як почне пояснювати, що і як він розуміє, так єдиною релігією, на яку це схоже, виявляється християнство.
Скажеш йому – сердиться, сперечається… Переживаю за нього, сперечатися не хочу. І розумію, що зрештою залишається лише одне – молитися. Тому що якщо він, як мені здається, такий близький до Христа, що тільки крок зробити потрібно, то, можливо, моя молитва його рівно на цей крок вперед підштовхне? А можливо і не на один тільки крок? А можливо і не тільки моя?..
… І знову ж таки – згадую свою зустріч, якою була вона. Багато можна про неї сказати, але головне – була вона несподіваною, ні за день, ні за годину, ні за мить ніхто б і не передбачив її, окрім того, Хто, на відміну від мене, її очікував. Такою ж була вона для багатьох з тих людей, яких довелося мені в житті знати і за яких моє серце вже не болить. Такою ж, сподіваюся, буде для тих, за кого турбуюся та молюся сьогодні. З цією надією – на їх Зустріч – і живу…
Ігумен Нектарій (Морозов)
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №2
