Непопулярна чеснота
Чеснота співчутливості не значитьсяу серед основних християнських чеснот, проте вона є проявом найголовнішої християнської чесноти – любові.
Неможливо любити людей і при цьому не брати участі в їх житті, залишатися байдужим до того, що з ними відбувається. Мабуть, саме зараз їм потрібна наша допомога, потрібно якраз те, що іменується участю.
Тим часом нерідко буває так, що людина, яка вважає себе ревним християнином або християнкою, замикається в своєму церковному житті на тих справах благочестя, які вона сама вважає єдино необхідними для спасіння.
Вона регулярно відвідує храм, сповідається та причащається, здійснює вдома вечірнє та ранішнє молитовні правила, читає святих отців, але при цьому абсолютно відсторонюється, віддаляється від тих людей, які оточують її в повсякденному житті. Цьому є начебто пристойне та навіть природне пояснення – навколишні люди іншого, не християнського духу.
Дійсно, не рідкість, що людина починає жити церковним життям, а люди, які складають її коло спілкування, як і раніше залишаються нецерковними. У них стають різними інтереси, а потім і уявлення про життя, і в цьому достатньо легко знайти для себе виправдання тому, щоб від цих людей відсторонитися.
Людина віддаляється і від них, і від тих турбот, якими вони живуть, і від того, що з ними відбувається, але якихось інших людей навколо неї немає. І виходить, що вона стає чужою на чужому для неї світі, що живим життям – природним, нормальним для віруючої людини – вже не живе, тому що для цього потрібно стикатися з людьми, вникати в те, що з ними відбувається, а вона ніби ковзає по поверхні та проходить повз. Так, непомітно для неї самої, з її життя відходить найголовніше – це любов до інших людей, небайдужість до них.
Чому це настільки важливо? Давайте пригадаємо, що ми знаємо про Бога?
Ми знаємо з катехізису, що Бог всемогутній, ми знаємо, що Бог благий, що Він створив усе те, що існує. Але проникнути в таємницю Божественного буття обмеженій, створеній істоті не просто складно, а, за великим рахунком, неможливо.
І в той же час є речі, які ми знаємо про Бога абсолютно точно. Наприклад, те, що Він любить людину і що немає нічого в людському житті, що Бога б не стосувалося: кожна дрібниця, кожна незначна подія, з нами позв’язана – це все, як свідчить Священне Писання та Передання Православної Церкви, найбезпосереднішим чином Бога цікавить, і у всьому цьому Господь обов’язково приймає участь, тому що не зневажає і щонайменшої людської потреби.
Якщо Бог так ставиться до людини, то абсолютно очевидно, що такого ж ставлення один до одного Він очікує і від нас. І абсолютно природно, що якщо Бог зі Своєї непрореченої висоти сходить до повсякденних, елементарних проявів людського життя, то і ми цього не повинні ігнорувати.
Отже можна сказати навіть так: якщо людина залишається байдужою, байдужою до потреб, скорботи, переживань людей, які її оточують, то вона не може бути християнином або християнкою взагалі. Вона, за великим рахунком, і людиною-то може бути названа з досить великою натяжкою.
Не протягуй руку — протягни палицю
Оскільки ми такої участі в бутті світу зі свого боку запропонувати не можемо – не таке наше життя, не така наша молитва, то повинні брати участь в ньому самою справою. І тут елементарний здоровий глузд повинен надати нам істотну допомогу.
Коли ми намагаємося надати людині якусь послугу, намагаємося їй в чомусь допомогти, то, природно, не потрібно це робити проти її волі та всупереч її бажанню (якщо мова, звичайно, не йде про людину, яка, наприклад, тоне, – її всеодно потрібно витягувати з води). Наша справа розпочати допомагати людині, запропонувати їй свою допомогу, а якщо вона її відкине, відступити, не нав’язуючи своєї участі.
Адже, безумовно, трапляється і така крайність: люди віруючі, благочестиві хочуть когось зробити щасливим без його на те бажання. Звичайно, нічого доброго з цього наміру не виходить, а виходить, навпаки, тільки спокуса, скорбота та розлад.
Взагалі, коли ми хочемо допомогти іншій людині, буває вкрай важливо зрозуміти, чого вона потребує, і допомагати саме в цьому, а не в тому, в чому нам приносить задоволення їй допомогти. Словом, важливо, щоб наша допомога збігалася з її уявленнями про допомогу.
І, звичайно ж, допомога людям не припускає ніякого потурання їх гріховним звичкам та пристрастям. Тут можна навести елементарний приклад, що достатньо часто зустрічається: до нас підходить на вулиці людина, яка постійно вживає спиртні напої і можливо живе на вулиці, та просить дати їй грошей на спиртне.
Природно, що на це їй грошей давати не потрібно; розумніше, якщо вона голодна, купити їжі – купити самим і дати в руки, щоб у неї не було спокуси придбати спиртне. Звичайно, можна сказати: ви що, не розумієте, ми їй купимо їжу, а вона піде і все одно десь знайде на спирте. Ну і що з цим робити – нехай з голоду вмирає? Так до цього ставитися у жодному випадку не можна.
Продовжуючи тему про межі допомоги, які не потрібно переходити: є ще одна межа – того, наскільки взагалі можна віддаватися цій допомозі людям.
У преподобного Варсонофія Великого є такий образ: якщо людина впала до ями, не протягуй їй руку – протягни їй твою палицю. І він пояснює, чому так. Якщо ти протягнеш їй руку, а вона замість того, щоб вибиратися з ями, тягнутиме тебе до себе, то ти звалишся до тієї ж самої ями. А якщо ти протягнув палицю, то людина, охоча вибратися з ями, вхопиться за палицю і вибереться з твоєю допомогою; якщо ж та, що впала не захоче вибиратися і тягнутиме за палицю до себе, то ти просто палицю відпустиш.
На мій погляд, це певна ідеальна модель того, якою має бути допомога, тому що прапляється, що людина починає комусь допомагати і в результаті страждає її сім’я, її рідні. Врешті-решт, вона сама приходить до такого руйнування власного життя, що потім не може його заново воєдино зібрати, – і звичайно, така співчутливість навряд чи виправдана.
Апостол Павел говорить про те, що наш надлишок має бути заповненням недоліку когось і навпаки. Повинно бути саме так, тому що все інше трішки абсурдне.
Якщо людина не просто шукає допомоги, не просто не справляється з ситуацією, а шукає кому, образно кажучи, сісти на шию і при цьому розмахувати ніжками, то, звичайно, таку можливість їй надавати не потрібно, тому що таким чином ми надамо ведмежу послугу.
Роблячи щось за людину, а не разом з нею, ми її розбещуємо. Те ж саме буває у вихованні дитини: якщо батьки усе роблять за неї, то вони виростять розпещену і абсолютно не пристосовану до життя людину.
Якщо ж вони просто допомагають їй і робитимуть щось разом з нею, то це абсолютно інша справа. Дитина поступово навчається, і міра участі мами і тата в її житті поступово сходить до все меншої величини. Так само і в наших взаєминах з дорослими оточуючими людьми, повинно бути.
Про немиті підлоги і місіонерські розмови
Чи повинна наша співчутливість проявлятися в бажанні, прагненні привести своїх близьких в храм? З одного боку, безумовно, так, тому що протиприродно, коли людина, яка знайшла для себе найголовніше в житті, – безцінний бісер віри в Христа, байдужа до того, що цей бісер виявився непоміченим дорогими для неї людьми.
Виникає навіть сумнів, а чи любить вона їх, тому що мова йде, не мало не багато, про вічну долю. З іншого боку, будь-які спроби прямої дії на близьких в цьому плані, як правило, виявляються невдалими, неефективними. Людей, що нас оточують, більшою мірою переконує наш приклад: вони бачать, що в нас відбуваються певні зміни, вони бачать, що те, чого вони від нас намагалися безуспішно отримати впродовж багатьох років, раптом відбувається як би само собою.
Ось жила людина, вдома ніколи не прибирала, посуд не мила, продукти не купувала, не кажучи вже про те, щоб щось приготувати. І раптом вона починає все це робити. Сім’я вражена: що з нею таке трапилося? І з’являється інтерес до того доброго, що їх близьку людину так по-новому їм відкрило.
А якщо людина як і раніше так само в брудну квартиру зайде та підлоги не підмете, а очікуватиме, що це зробить за неї хтось інший, вона після цього може переконувати когось в чому завгодно, але ні в чому не переконає крім того, що у неї якесь захоплення нове з’явилося.
А буває і так, що людина, охоча привернути до життя в Церкві своїх близьких, діє дуже грубо та авторитарно, так що стає зрозуміло, що тут не в любові справа, а в певній вимогливості: «це моє, і всі повинні це моє прийняти».
І це теж ніколи до доброго не приводить: починаються чвари, розбрати, звинувачення. Як правило, такі розмови завершуються накшталт: «Ось ви мене не слухаєте – горітимете в пеклі». Що про це можна сказати…
Буває і така ситуація: людина віруюча, церковна готується до прийняття Святого Причастя, і у неї дуже багато справ: їй потрібно читати правило, постити, піти ввечері на службу.
І ось, коли вона починає готуватися, її раптом починають від цього відволікати рідні, близькі, друзі. Причому не просто кудись її погуляти кличуть або розважитися пропонують, а у одного одне трапилося, у іншого — інше, третій вимагає певної серцевої участі, розмови.
Людині починає здаватися, що все це якісь перешкоди – вона гарячкує, намагається від всього цього відсторонитися і абсолютно не розуміє, що це такий ж елемент підготовки до причастя. Участь в житті інших людей, допомога їм, зокрема, інколи і розмовою, і сердечним певним співчуттям – це справи любові: можливо, в особі цих людей до людини Сам Господь звертався, приходив, а вона Його не помітила.
Звичайно, це абсолютно неправильне ставлення. В деяких випадках виникає запитання: «так, а як бути»? Та от так і бути: взяти участь в житті іншої людини, приділити їй необхідний час і сили, а якщо ти так вже бажаєш причаститися, прочитай правило вночі, зроби хоч би одного разу такий подвиг і християнської любові, і християнського благочестя.
Допомогти, а потім розбиратися в собі
Потрібно пам’ятати, що співчутливість – не людинодогождання, і не спосіб задовольнити пихатість; відрізнити одне від іншого можна перш за все за наміром, який криється в нашому серці. Заради чого ми робимо ту або іншу справу? Повинно увійти до звички собі це запитання ставити.
Іноді людина запитує: «А що, коли я бачу там на першому місці пихатість? Потрібно від цієї справи відмовитися?». Ні, справу все одно потрібно зробити, і я поясню чому. Тому що є інша людина, є її потреба, є якась її скорбота, і їй, за великим рахунком, немає справи до того, через що ми збираємося їй допомогти.
Це наше внутрішнє переживання – пихатість або щось інше. Це наші проблеми. Тому, якщо виникає така ситуація і ми зі своїми відчуттями розібратися не можемо, потрібно відкласти цей розгляд, допомогти людині, а потім вже каятися, що в тому або іншому вчинку була присутня пихатість або щось ще.
Якщо ми вже маємо певний досвід в духовному житті, можна спробувати піти шляхом виправлення вже в своєму намірі, відразу. Ось виникла перед нами людина, виникла її потреба, з’явилося бажання допомогти, зрозуміли ми, що на першому місці тут якесь бажання догоджання своїй пихатості. Пихатість вбік, справа – необхідність, ми її виконуємо. Така звичка в людини свого часу, з набуттям духовного досвіду виробляється.
І друге запитання, яке необхідно собі задавати: «Кому я хочу своїми діями догодити: людині чи Богу?». Або хоч би так: «Чи угодно Богу те, що я роблю, або не угодно?». Якщо це запитання виникає саме собою, це означає, що певний настрій на богодогоджання в нас уже присутній. І наша совість часто підказує нам, чи дійсно угодно Богу ця справа чи ні.
Коли ми задаємося таким запитанням, дуже важливо мати в собі певну заставу послуху Богу: адже Господь може не дати нам звершити ту справу, яку ми бажаємо вчинити (навіть, здавалося б, дуже хорошу).
Якщо людина має готовність відступити від свого наміру, не усвідомлюючи, чи це бажання правильне або неправильне, то Господь, як правило, певним чином дає відповідь. Ми в чомусь заплутуємося, ми чогось не розуміємо тоді, коли у нас немає готовності волю Божу прийняти та виконати.
Коли ця готовність є, людина її так чи інакше практично завжди дізнається. І це, насправді, не якась таємниця. Це істина та реальність.
Ігумен Нектарій (Морозов)
Стaття + відeо – “Православие и мир”
Переклад українською – газета “Волинь Православна”
