«Преобразився Ти на горі…» – співаємо ми в тропарі свята Преображення Господнього.
Преобразився – означає, змінився, прийняв іншу зовнішність при збереженні Своєї Божественної природи, відкрив учням Своїм світло, Свою силу і Своє життя вічне і славу, якою володіє по праву синівства в Царстві Святої Трійці.
Життя людини складається з її вчинків, думок, прагнень, і кожне з цих її діянь, які б не були вони суперечливі, мають своє значення в її долі, нерозривні з нею, визначають та пояснюють її життя – і минуле, і майбутнє.
Так і Святе Євангеліє – це цілісна і нерозривна книга земного життя Христа Спасителя, з якої неможливо, не спотворюючи цієї єдності, вирвати за своїм бажанням та примхою тільки те, що нам подобається. Євангельське оповідання про подію Преображення тому підтвердження.
«А через шість день забирає, – пише апостол Матфій, – Іісус Петра, і Іакова, і Іоанна, брата його, та й веде їх осібно на гору високу» (Мф. 17: 1).
Вже перші слова, євангельської оповіді, звертають нашу увагу на те, що відбулося напередодні того, як Господь возвів на гору апостолів, те що пов’язує минуле та майбутнє. А було ось що. Господь вперше передбачив Свої хресні страждання та хресні страждання усіх тих, що люблять Господа:
«Промовив тоді Іісус учням Своїм: Коли хоче хто йти вслід за Мною, нехай зречеться самого себе, і нехай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною. Бо хто хоче спасти свою душу, той погубить її, хто ж за Мене свою душу погубить, той знайде її» (Мф. 16: 24-25).
Ось до якої гори – до гори Голгофи – закликає слідувати Господь і Своїх учнів-апостолів, і нас через фаворське світло від гори Свого Преображення.
Ми бачимо образ преображеного Христа і в словах Євангелія, і на іконі. «А очі Його немов полум’я огняне… а обличчя Його, немов сонце, що світить у силі своїй» (Откр. 1: 14, 16), – писав вже пізніше в Одкровенні святий очевидець Преображення Іоанн Богослов про прийдешнього Судію світу.
І ми бачимо Христа, нашого Спасителя, через зрозуміння добровільності Його страждань: «не мав Він принади й не мав пишноти; і ми Його бачили, та краси не було, щоб Його пожадати» (Іс. 53: 2).
Але споглядання Самого Божества таке, що після Нього вже не бажає людина ніякого іншого світла, ніякої іншої правди, ніякої іншої справедливості, окрім правди Божої, перед якою вона завмирає і з благоговінням молиться, як молився святий апостол Павел: «Маю бажання померти і бути з Христом» (Флп. 1: 23).
Але щоб прийти до такої молитви і такого відважного бажання, щоб побачити преображеного Господа, як побачив його святий Серафим під час Літургії в день Великого четверга, ми повинні звершити свою працю підйому над відсталістю своєї душі, її лінощами, її грубістю, підступністю, легкодухістю, працю постійності та працю вірності, повинні зруйнувати цю гору гріха.
Звершити важку працю духовного сходження разом з пророком Моїсеєм на гору Синай і прийняти серцем заповіді Божі та виконувати їх.
Зійти зі святим пророком Божим Ілією, вдосконалитися в любові до Господа так, щоб втекти як від вогню від царства гріха, що святкує перемогу, та зійти на свою гору Хорив, де пережити не огиду до світу і образу на нього, не прохати в гніві про його прокляття з люттю, що «роздирає гори і розтрощує скелі… через вогонь і землетрус», але покірливо проникнутися Духом Животворчим, Духом Істини, Утішителем, в «віянні тихого вітру» що очищає нас від засудження ближнього та наповнює поблажливістю і милосердям до ближнього (3 Цар. 19: 11-12).
Господь таємничо преобразився, відкрився Своїм учням – Петру, Іакову і Іоанну – в яленні Божественної величі і Своєї слави, знаючи їх любов і майбутню працю цієї любові до Нього, майбутню вірність та ревнощі. Відкрився їм в цій славі – не для того, щоб вразити простосердих рибалок Своєю величчю, але щоб втішити їх напередодні Своїх страждань, напередодні Свого великого упокорювання перед смертю на хресті, напередодні їх великого сум’яття та скорботи.
«Преобразився Ти на горі, Христе Боже, показавши ученикам Твоїм славу Твою, скільки їм можна було», – тобто наскільки це було для них можливо, можливо по їх любові та прагненні до Нього.
Але ми далекі від світла Преображення, тому що нам нудно на молитві – в цій розмові з Господом, тому що немає у нас нічого за суєтною душею.
Нам нудне читання слова Божого – Євангелія, тому що ми не бажаємо йти, страшимося йти за Господом на Голгофу, не бажаємо дертися по цих горах. Земні скелелази підіймаються, в кров збиваючи руки та ноги, для того, щоб лише побачити крижані та мляві вершини. А ми заради вершини життєдайного преображення не бажаємо прийняти малу працю, щоб стати причасниками світла Христового.
Не бажаємо каятися, як каявся Петро, і тому не можемо сказати з відвагою: «Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе» (Ін. 21: 16).
Не можемо виконати слова Богослова: «А хто любить брата свого, той перебуває у світлі, і в ньому спотикання немає» (1 Ін. 2: 10).
Немає нам слів виправдання перед словами святої мудрості, про яку говорить апостол Іаків, що вона «чиста, а потім спокійна, лагідна, покірлива, повна милосердя та добрих плодів, безстороння та нелукава» (Іак. 3: 17).
Але Господь, який бачить нас зі всіма гріхами нашими та нечистотами, бачить нас такими, які ми є ще, милує та прощає нас. У цьому церковному святі духовної радості Він дає нам на коротку мить доторкнутися до світла Своєї величі, чистоти, святості, укріплюючи та утішаючи нас в стражданні протистояння своїй гріховній природі та натиску пристрастей.
Старець Силуан Афонський, «життя якого пройшло у виключно напруженому подвизі любові», одного разу, прийшовши в знемогу, «у відчаї, втомлений від плачу, вночі лежав на підлозі». І йому незбагненним чином з’явився Господь і запитав: «Ти чому так плачеш?.. Невже ти не знаєш, що Я судитиму світ?.. Я помилую кожну людину, яка хоч би одного разу в житті призвала Бога». «І тоді, – пише старець, – в його розумі пробігла думка: «Тоді навіщо ми так страждаємо кожного дня?» І Господь на рух його думки відповів: «Ті, що страждають за заповідь Мою, в Царстві Небесному будуть Моїми друзями, а інших я тільки помилую». І відійшов Господь».
І те, що ми бачимо в святих, що відчуваємо, звертаючись до них в молитвах, – це і є світло Преображення, світло радості духовної, що сходить від тих, хто слідує за Христом, від тих, кого Він назвав Своїми друзями.
Іоанн Златоуст, пояснюючи Євангеліє Преображення, писав, що «страждання та хрест завжди називаються славою». І хрест цього добровільного страждання – слава кожного християнина.
Будемо тверді на цьому шляху покликання, шляху преображення своєї душі в праці любові до Господа, щоб побачити Його в своєму преображеному ближньому.
Але буде і друге преображення.
«Ось кажу я вам таємницю: не всі ми заснемо, та всі перемінимось, раптом, як оком змигнути, при останній сурмі: бо засурмить вона і мертві воскреснуть, а ми перемінимось» (1 Кор. 15: 51-52).
Ця таємниця відкривається віруючому серцю в таємниці воскресіння.
«Усі оновимося, – писав святий Єфрем Сирін, – хоча тільки праведники воскресають в оновлення слави, але навіть і тіла грішників оновлюються, оскільки повстають не з тією ж скорботою, але радістю, бачивши славу Воскресіння. Це і означають слова: воскреснуть померлі нетлінними, і ми змінимося».
Тоді, в цьому загальному воскресінні та преображенні, «нехай засяє і нам, грішним, світло Твоє споконвічне. Молитвами Богородиці, Світлодавче, слава Тобі».
Ієромонах Никон (Париманчук)
Газета – “Волинь Православна”, 2015, №8
