У священних обрядах, які стосуються померлих, Православна Церква поєднала все, що зробила звичаєм найніжніша любов до спочилих навіки, і чого сподівається найпевніша віра в їх нескінченне життя за гробом.
Ці обряди відносяться переважно або до тіла, якому християнин складає належну шану тому, що воно освячене водою хрещення, після миропомазання було храмом Святого Духа (1 Кор. 6,19), причащалося Тіла і Крові Христової і колись, змінивши свій вигляд, повстане з’єднатися з душею, або – до душі, що йде в безповоротний шлях і має потребу в благословеннях та молитвах Святої Церкви.
Обряди, які стосуються тіла, складаються частково з попереднього приготування його до поховання, частково ж супроводжують саме поховання, а обряди, які стосуються душі, полягають у молитвах та в поминаннях померлих.
Приготування тіла померлого до поховання
Приготування до похорону здавна складалися з того, що тіло померлого спочатку обмивали водою (Діян. 9,37), потім помазували запашними речовинами. Для намащування брали зокрема смирну або мирру, білий запашний сік аравійського дерева; смирною, як писав Руфін, пресвітер Аквілейський, «помазують тіло небіжчика, щоб не допустити до гниття».
Використовували ще бальзам та інші пахощі, а мощі святителя Єпіфанія Кіпрського, коли він помер на кораблі, повертаючись на свій острів з Константинополя, як оповідає історик Никифор, навіть були намащені медом.
Язичники дивувалися, що християни за життя не намащуються миром, а бережуть його на день смерті, але християни безперечно знаходили підставу для свого звичаю в прикладі Іосифа та Никодима, які намастили тіло Господа Іісуса Христа (Ін.19, 39 – 40), або мали на увазі слова Самого Спасителя, сказані на похвалу Лазаревій сестрі Марії, коли вона помастила миром ноги Христа: «Виливши це миро на тіло Моє, вона наготовила Мене на похорон» (Мф. 26, 12; Ін. 12,7).
Намащене тіло, за іудейським звичаєм, обгортали покрівцями, а обличчя закривали хусткою (Ін. 20,6); іноді ж усе тіло обвивали однією великою плащаницею. Поверх плащаниці тіло одягали в чисті, іноді коштовні вбрання.
Ці одежі були різноманітні, залежно від щедрості рідних або від заможності померлих. На Константина Великого вдягнута була імператорська порфіра та вінець.
Єпископів та священиків облачали в ризи їхнього сану. Підставу для цього знаходили у Старому завіті, в похороні Надава та Авіуда, синів Ааронових (Лев. 10, 5). Так, про святого Петра Олександрійського відомо, між іншим, що йому справили величний похорон, вбравши його у святительські ризи і посадивши на святительську кафедру.
Святитель Іоанн Златоуст згадує взагалі про нові одежі для померлих і надає цьому особливого значення: «Ми померлих зодягаємо в нові одежі і цим заздалегідь вказуємо на новий одяг нашого нетління» (Кор. 15, 53).
Нарешті тіло покладали на похоронній постелі або в труну і опоряджували його, або за церковним виразом опрятували. При цьому найперше закривали очі та уста – звичай найдревніший (Бут. 46, 4), засвоєний майже усіма народами. Тіло знаходиться немов би у спокійному сні.
Святий Іоанн Златоуст весь обряд цей описує так: «Згортають руки, закривають очі, кладуть випростуване тіло, ноги зводять разом, обмивають, кладуть у труну». У часи переслідувань християни після кончини мучеників старались кожен суглоб і член покласти на своє місце, наприклад, так складали відрубані руки, ноги, голову.
Поверх похоронного ложа або труни розстилали покров. Так, золота домовина імператора Константина була вкрита порфірою, а біля домовини стояли світильники. На чоло небіжчика накладали вінок,як символ непорушного спокою, або, на думку Златоуста, як символ того вінця, яким Господь Бог вінчає того, хто завершив свій земний подвиг.
Вінками прикрашали особливо померлих дівиць і немовлят: «Вестіана своїми руками прикрасила святу голову Макрини», – розповідає брат померлої святий Григорій Нісський. Преподобний Іоанн Дамаскин також пише, що і чоло богоприємного тіла Пресвятої Діви Марії було прикрашене вінком із квітів.
Під голову померлих клали зілля, листя плюща, лаврові гілки та інші рослини. Робили це і язичники, але вони заквітчували тіла кипарисовими гілками, підкреслюючи, що раз відтяте вже не дасть парості. Християни робили це на знак того, що вмираючі у Христі не перестають жити й зеленіти в оселях Божих.
Поховання
Саме поховання починалося насамперед з винесення тіла померлого до церкви або до могили руками рідних чи знайомих зі свічками. Так, святого Павла виносили єпископи Палестини, а інші єпископи несли попереду свічки й лампади.
Святу Макрину Григорій Нісський виносив сам з кліром. Свічки вживалися вже при похованні священномученика Кипріана. Сяйво їх знаменувало майбутнє невечірнє світло вічності. На честь Господа, Владики життя і смерті палили фіміам.
Можливо, цей звичай поширився від часу преподобного Єфрема Сиріна, бо він у своєму заповіті просив не посипати його тіла пахощами, а краще спалити фіміам на честь Божу.
Давали останнє цілування померлому. Дионісій Аеропагіт, автор книги про церковну ієрархію, говорить, що цілування після молитви над померлим давав сам первосвященик. Це цілування і було поцілунком миру, як називає його той же письменник, і знаком розлуки рідних та свідченням пошани до освяченого колись храму Духа Святого, бо в давні часи був звичай цілувати двері рукотворних храмів при вході до них на молитву.
Первосвященик виливав на померлого єлей. Дионісій Аеропагіт, описуючи цей обряд, згадує про єлей, яким християнин перед самим хрещенням готувався до духовної боротьби, і зауважує, що символічне виливання єлея на померлого вказує на те, що боротьба скінчилася.
У могилі тіло клали лицем на схід, сподіваючись незахідного ранку вічності або другого пришестя Христового, і на знак того, що той, хто перейшов від заходу дочасного життя, простує до сходу вічності.
З тілами спочилих ховали різні знаки їхньої гідності або предмети, ними побожно шановані. Апостол Варнава заповідав поховати себе з Євангелієм Матфея, з єпископами ховали їх пастирські жезли, з мучениками – їх кров у посудині або знаряддя муки.
Священномученик Вавила Антиохійський просив поховати з ним окови, щоб з ними стати на суд Христа.
Тепер кладуть з померлими у труну розрішальну молитву. Цей звичай існує в Православній Церкві з другої половини ХІ століття. Першим дав привід для нього Симеон, родом з варязьких князів, який перейшов з католицтва до Православ’я.
Маючи особливу прихильність і віру до преподобного Феодосія Печерського, Симеон впросив подвижника написати йому ще за життя розрішальну молитву і заповідав покласти її з собою в труну.
Святий Симеон єпископ Володимирський, оповідаючи про це в повісті про збудування Печерської церкви, додає: «Відтоді стало звичаєм класти таке послання померлим, раніш ніхто інший не робив цього на Русі».
Покійника ховали в землі на знак вірності присудові Божому: «Ти – земля. І в землю повернешся» (Бут. 3,19). Такими обрядами Православна Церква вшановує і тепер померле тіло, рідне нам і споріднене землі.
Молитва за померлих
Велику користь душам померлих дають молитви, які приносяться за них у церкві. У книгах Маккавейських читаємо, що Іуда Маккавей приніс умилостивлюючу жертву за гріх убитих воїнів (2 Мак.12,43).
Отже, звичай молитися за померлих існував і в Старому Завіті. Цього не заперечував ні Господь Іісус Христос, ні апостоли, ні мужі апостольські. Навпаки, у всіх древніх літургіях містяться молитви за всіх, що померли з надією воскреснути для життя вічного. До того ж апостольська заповідь молитися одному за одного (Як. 5,17), накладає взагалі на кожного з нас обов’язок молитися і за померлих: адже «у Бога всі живі» (Лк. 20, 38).
Молитви ці починаються безпосередньо по розлученні душі з тілом. Так було від перших віків християнства. Слідом за опрятуванням тіла починали відправляти всенічні або панахиди.
Від похоронного ложа не відходили ні вдень ні вночі, – хто заради глибокої прихильності до покійного, а дехто, можливо, в надії помітити хоч найменші ознаки ще не зовсім згаслого життя. Протягом молитовних відправ співали псалми.
Тіло померлого покладали в притворі церкви. Первосвященик молився і дякував Богові, що Він сподобив небіжчика зберегти віру до кінця життя. Диякон читав із Святого Письма ті місця, де говориться про безсумнівність воскресіння. Співали відповідні псалми.
Висилали оголошенних, споминали всіх святих, що від віку спочили, і висловлювали свою впевненість, що новоспочилий буде зарахований до того ж сонму небожителів.
Первосвященик знову молився за прощення гріхів померлого,за переселення його в країну живих на лоно Авраама, Ісаака та Іакова, на місце, де нема ні хвороби, ні смутку, ні зітхання. Відправлялося безкровне приношення за померлих.
Наостанку давали цілування і проводжали до могили зі співом. Ховали померлих у печерах, на полях і садах, маючи на увазі поховання Сари, Авраама і Самого Христа Спасителя. Християни тоді найбільше бажали спочивати по смерті поблизу від могил мучеників.
Поминання
Поминання померлих з найдавніших часів у християн мало певні місця і час, а також відповідні обряди. Усюди де тільки християнин почуває себе здатним підноситися розумом і серцем до Бога, він може молитися і за померлих, але перші християни молилися за них переважно над їхніми могилами.
Святий Іоанн Златоуст в одній бесіді говорить: «Цього разу ми збираємось за містом. Тільки чому саме в цій мученицькій церкві, а не в іншій, хоча, з ласки Божої, наше місто з усіх боків оточене, як стінами, останками святих? Чому ж отці заповідали нам збиратися тут, а не в іншому мученицькому храмі? Тому, що тут спочиває безліч померлих».
Днями поминання були: третій день після смерті, на пам’ять про воскресіння на третій день Господа; дев’ятий – на спомин спільно тих, що лишилися живими, і померлих, або в тій надії, що померлий матиме заступництво сонму дев’яти чинів ангельських; сороковий день, відповідно до стародавнього звичаю, бо іудеї сорок днів оплакували Моїсея; нарешті – роковини – пам’ять про самого померлого (Пост. Апост. 8,42).
Згодом з-поміж днів тижня Церква вибрала особливі дні суботи, тобто дні спокою, для молитви за вічний спокій до дня загального воскресіння, усіх взагалі раніше померлих.
Крім того, для спільного поминання всіх праотців, отців, братів, сестер, дітей, близьких і далеких по крові, але своїх по вірі, Церква визначила дві вселенські суботи: одну – напередодні свята Зішестя Святого Духа, коли підносяться колінопреклонні молитви і за тих, «що в аду пробувають», але в свій час прийняли благодать Духа для життя вічного; другу (М’ясопусну) – перед неділею, коли Церква споминає майбутнє пришестя Христове.
До цих двох поминальних, або батьківських субот Православна Церква приєднала ще третю – Дмитрівську, суботу перед днем великомученика Димитрія Солунського.
З поминальних дій деякі прийнято з почуття любові, щоб зберегти пам’ять про померлого серед живих. З цією метою здавна споруджували надгробні пам’ятники. Приклади цього бачимо і в патріархальні часи. Так Яків поставив пам’ятник над могилою Рахилі (Бут. 35, 20-21).
На пам’ятниках мучеників вирізували їх імена, робили їх зображення з пальмовими гілками в їх руках, як знаком перемоги. Від часів Константина імператора, замість пам’ятників, на християнських могилах почали встановлювати хрести.
Заради користі для душ померлих подавали бідним милостиню, бо вона, за словами пророка, викупає гріхи (Дан. 4, 24). Звичай подавати милостиню на пам’ять про померлих існував ще в Старому Завіті. Товіт заповідає Товії: «Роздай хліби твої при гробі праведних» (Тов. 4,17). «Ти хочеш ушанувати спочилого? – говорить святитель Іоанн Златоуст, – подавай милостиню».
Серед приношень, якими особливо тепер християни шанують померлих, найбільш поширеним є коливо, або пшениця, зварена з медом. Воно має нагадувати про воскресіння померлого.
Як зерно, щоб дати колос і принести врожай, спершу має бути поховане в землі й зітліти, так і тіло повинно бути поховане в могилі й зазнати тління. Щоб в останній день повстати для вічного життя (1 Кор. 15, 36-38; Ін 12, 24).
Підготував прот. Іоанн Крошетецький
Переклад українською – “Волинь Православна”2014 ,№6
