Святі Василій, Григорій та Іоанн так часто поминаються разом, що окремо сприймаються вже насилу. Разом з тим вони, як апостоли Петро та Павел, в багатьох аспектах є яскравими протилежностями.
З’ясування цих протилежностей не руйнує, а, навпаки, підкреслює ту єдність, яка їм подарована в Дусі Святому і яка так органічно увійшла до свідомості Церкви.
Головне місце в цьому маленькому соборі святителів можна все ж таки віддати Василію. Все, що є у Григорія і Іоанна, є і у нього. Вони борці з єрессю — і він; вони яскраві проповідники Слова — і він. Мужній дух, любов до пустелі, скромний побут, глибоке збагнення догматів — все це і багато що іншого у трьох отців загальне.
Всі троє вийшли зі святих сімейств. Їх матері, батьки, брати складають цілі сузір’я дивовижних в святості осіб. Але Василія відрізняє високий ступінь самодисципліни. Василій — організатор, чого не скажеш про Григорія та Іоанна або скажеш з натяжкою. Усюди, куди приходив Василій, він залишав після себе строгу ієрархію і порядок.
Сам він, без сумніву, був харизматичною людиною, але покладався в церковній практиці далеко не на одну лише силу особистого впливу і духовні дари. Дисципліну і устав, закон і організацію — порядок, одним словом, вносив Василій Великий усюди. Адже справи в Церкві тоді були подібні до нічного бою, де кожен вражав своїх і чужих, нічого не бачачи і не розуміючи.
Розум і пізнання Василія дозволяли йому стати ученим, воля і строгість могли зробити з нього справжнього ченця, подібного до Антонія Великого. Але він пожертвував всіма талантами заради боротьби за Церкву. Глибоко заховав він душевну м’якість, щоб стати непохитним, і лише таємно, подібно до друга — Григорія, міг сумувати за життям безтурботним, за пустелею та самотою. Мало кому зрозуміло, що означає, люблячи Писання і безмовність, пожертвувати собою і кинутися в гущу боротьби за Церкву і її догмати, не маючи спокою, ризикуючи життям, згоряючи щодня.
Зовсім іншим був Іоанн, і ще більш відміннішим від перших двох повстає Григорій. Іоанн — народний улюбленець і вождь, але він — поза системою. Єпископи його не люблять, причому не тільки єретичні єпископи. Двір у нестямі від його повчань і викриттів.
Після себе Златоуст залишає ім’я, слово і пам’ять, але не організацію, не бойову побудову. Його друзі і найближче оточення після вигнання Іоанна потрапляють в немилість і стають жертвами. І це не докір, а підкреслення несхожості, бо в Христі кожен воїн воює як уміє.
А Григорій — це споглядальник. Він, звичайно, живе серед людей і навчає паству, оскільки носить вищий сан. Але він обтяжується саном, обтяжується тим, чого так жадібно шукають негідні сану. Єпископський омофор стає причиною образи Григорія на Василія.
Останній все, не виключаючи і дружби, підпорядковує інтересам Церкви і, по суті, примушує друга стати архіпастирем у важкий для Церкви момент. Як проповідник Григорій не стільки застерігає і говорить, скільки співає. Саме на солодкий голос його віщань, названих Церквою «пастирською сопілкою», люди, заражені помилками, стікаються в огорожу Церкви і приймають Православ’я.
У Василія немає вільного часу. Григорій на дозвіллі пише вірші. Іоанн тлумачить послання Павла, і сам апостол мов являється йому, щоб роз’яснювати складні місця своїх послань. Важко знайти трьох людей, більш психологічно несхожих між собою.
Той конфлікт, який звів пам’ять трьох святителів воєдино, дуже навіть зрозумілий. Люди здатні все найсвятіше перетворити на предмет сперечань і лайок. Корінфяни лаялися, кажучи: «Я Павлов, а я Аполлосов» (1 Кор. 3: 4). Тодішні християни затіяли суперечку, хто з трьох більший і славнійший. Вся складність в тому, що при погляді на кожного окремо кожному, без сумніву, можна присуджувати першість.
Розглянь життя Василія (а кожен з нас зобов’язаний це зробити), вникни в нього, і ти вигукнеш: «Великий Василій! Хто подібний до нього серед святих?!» Але почни услід розглядати образ Іоанна, і незабаром з подивом вимовиш: «Немає такого, як Іоанн!»
Якщо ж вчитаєшся в слова Григорія і в тиші розглянеш покірливі риси цього володаря небесного розуму, то забудеш всіх, кого хвалив перед цим, кажучи: «Моли Бога за мене, дивний Григоріє!» Більшого серед них немає. Немає саме тому, що вони різні.
У красі і точності слів немає рівного другому Богословові. А в ревнощах про славу Божу із Златоустом встане поряд, мабуть, тільки Ілля Фесвітянин. Василій же не просто борець, і аскет, і мудрець та начальник ченців. Він ще і воєначальник, що уміє зібрати багато розрізнених борців і перетворити їх на військо. Всі троє великі, і великі по-різному.
В Церкві у всі епохи мають бути і організатори, і полум’яні оратори, і тихі споглядальники. Горе Церкві і народу Божому, якщо когось з цих трьох немає у неї в одну з епох. Тричі горе Церкві, якщо нікого немає! Тоді за звичною і благовидою зовнішністю посилюються і примножуються люті хвороби, і нікому зцілити їх.
Кожна людина, поставлена Богом на священний ступінь, повинна випробувати себе на предмет того, який з цих трьох талантів більш відповідає її душевному складу і досвіду. Не може бути, щоб ніщо із згаданого не стосувалося хоч якось кожного з пастирів. Але і з’єднання всіх трьох дарувань в одній особі рішуче неможливе! Проповідник, організатор, відокремлений молитвеник. Приборкувач людського моря, син битви і син молитовної тиші. Щось одне з трьох.
Якщо людина командує іншими, розпоряджається, управляє, нехай дивиться на образ Василія Великого. Вона повинна не тільки управляти, перетворюючи всі п’ять пальців правої руки на вказівні, але повинна також запасатися різними знаннями, як це робив Василій. Повинна любити піст і книги, в самоті повинна черпати сили для боротьби за Істину серед багатолюдності.
Якщо людина проповідує вчасно і не вчасно, як і заповідав апостол Павел, нехай втече від пустослівних трапез і підлабузництва перед багатими, по образу Златоуста. Нехай до читання і проповіді приєднає гаряче служіння літургії і рясну милостиню, за прикладом великого отця, і нехай пожертвує всім для того, щоб її вуста стали вустами Слова.
Якщо ж любить самоту людина, любить довгі молитви і з небажанням відриває розум від небес заради справ земних, нехай погляне на Григорія. Той, як не страждав, але залишав пустелю і займав кафедру, якщо Церква того вимагала. Той нехтував своїм заради загального і йшов сурмити в срібні труби проповіді, щоб пали товсті стіни Ієрихону.
Що-небудь одне, нехай в найскромнішій кількості, повинно бути у кожної людини, що носить льняний ефод. У оновленні пам’яті щодо цієї істини, мабуть, і полягає головний сенс сумісного шанування Церквою Василія, Григорія та Іоанна.
Протоієрей Андрій Ткачев
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №2
