Мені завжди було цікаво, а в чому секрет «дітності»?
Чому в одних купа дітей, а інші і одну принципово не бажають заводити?
Адже і явно це не залежить від кількості грошей, які заробляє батько сімейства. Хоча, коли розмова заходить про дітей, найчастіше міркують про те, що дитину потрібно забезпечити, що для неї потрібно обладнати окрему кімнату з купою іграшок та гаджетів, що платна медицина і платна освіта – це великі фінансові витрати.
І ніхто з цим не сперечається. Але… ви зустрічали багатодітних мільйонерів? Я – ні. По телевізору бачила двох-трьох. Але все одно сімей, що ледве-ледве зводять кінці з кінцями я знаю значно більше. Значить, не в грошах все-таки справа.
І до речі, не в кількості дітей теж. З появою дитини змінюється сім’я, змінюються самі новоспечені батьки, і їх життя дійсно виходить на абсолютно інший рівень. Давайте міркувати просто про «дітність» – нехай це буде одна дитина в сім’ї (або дві, або десять) – все одно. Що примушує жінку стати матір’ю? Простий інстинкт або щось ще?
Таємниця перша. Любов
Тільки що прочитала цікаву статтю молодого супертата. Він закликав всіх молодих мам «з синцями під очима», освідчитись в тому, що їм все це материнство не подобається. І дуже логічно міркував, до речі: ну кому при повному розумі можуть сподобатися безперервні безсонні ночі, тупі розмови про підгузники та горщики, монотонне існування з повсякденними діями над істотою, яка навіть відповісти тобі не може! Все так і є!
Згадую своє материнське «початківство» з першою дочкою – та це ж жах суцільний! Одного разу я просто заснула на лавці на бульварі – поряд з коликою, до того втомилася.
І всі ці тяжкі місяці першого року я з нетерпінням планувала вихід на улюблену роботу. Наступна вагітність поклала кінець мріям про роботу ще на пару років. І ось в ці пару років я увійшла у смак: я відчула незвичайне задоволення від спілкування зі своїми малюками – від їх неймовірних філологічних знахідок, які звуться дитячими перлами, від їх свіжого та яскравого сприйняття життя, від їх чистої радості з приводу та без.
А ще цей запах – запах немовляти! Я раптом відчула, що мої малюки буквально насичують мене еліксиром життя – своєю любов’ю, яка яскріє у всіх їх рухах.
Третю дитину я вже очікувала та бажала – до нашого будинку увійшов той самий «дитячий дух», про який говорив Лесков в одній зі своїх розповідей. Спочатку я намагалася виховувати дітей зі всією строгістю підходу моєї власної мами, але діти природним чином змусили мене виробити свій унікальний «мамський» стиль та забути усі інші форми виховання.
Виявилось, що потрібно бути просто уважною та спостережливою, потрібно, довіряти собі та своїм відчуттям, і все буде добре. Ось тільки тоді я почала розуміти, навіщо нам діти… У розмовах та іграх з ними, в їх вимогливості та «мамоцентризмі», навіть в безсонних ночах біля їх ліжечок ми навчаємося любити.
Протягом ось вже двадцяти трьох років я із задоволенням вкладаю чергових малюків спати – читаю їм на ніч цікаві книжки, молюся з ними, а потім лежу поряд і буквально фізично відчуваю промені любові, які виходять від них, коли дитячі ручки обіймають тебе, та звучить зворушливе прохання: «Ти не йди потім. Давай разом поспимо?»
Ми часто забуваємо про те, що кожна дитина, перш за все, вимагає любові, ласки та ніжності. Кожній дитині потрібна турбота та увага. Кожну періодично потрібно носити на руках і притискувати до серця. І чи вистачає цього серця на всіх – ось головне питання, ось камінь спотикання та сенс нових народжень.
Не фінанси, не інстинкт, а надлишок внутрішньої любові – ось що необхідне для народження дитини.
Тут я обмовлюся, що цей самий надлишок деякі бездітні жінки виливають на своїх учнів та вихованців, інші – на бідних людей похилого віку або викинутих на вулицю домашніх тваринах – не обов’язково на дітей. Я знаю талановитих жінок, які виплескують його в геніальні рядки або в неймовірно дивовижну музику…
І ось цей запас внутрішньої любові – зовсім не заслуга одних або провина інших, а дійсно певна даність. Тому що – ну не винні наші жінки в тому, що вони виросли такими недолюбленними в таких же матерів недолюбленних, які не зуміли передати їм ту міру серцевого тепла, що могла б вилитися на їхніх дітей.
Травма поколінь виробила в жінках не жертовність в християнському розумінні, а віктимнісь – прагнення стати жертвою батьків-тиранів або чоловіка-тирана. Звідси всі ці розмови про співзалежність та інші патології. Де ж тут узятися любові на десятерих, якщо бідна жінка і себе-то любить насилу, якщо взагалі любить? І що з цим робити?
Так, що робити – це головне. Коли мені задали ось це останнє питання, я міцно задумалася. Зрозуміло, що в якихось випадках не обійтися без довгих років особистої терапії. Але є і інші шляхи, напевно? Які?
Таємниця друга. Підтримка чоловіка
Я почала згадувати своїх сімейних подруг у пошуках відповіді. Що в них загальне? Серед них немає жодної, дитинство якої було б «нерадянським» і відрізнялося особливими умовами. Всі вони пройшли через ясла та дитячі садочки, всі навчалися в звичайній школі та виховувалися мамами радянського гарту.
Але вони і справді інші! Вони зуміли подивитися на своє дитинство з точки зору «що було добре і що було погано», проаналізувати та прийняти для себе все добре, змінити все погане – все, що заважало любові.
Можливо, вони так сильно бажали любові, недоотриманої в дитинстві, що вмудрилися її «генерувати» буквально з повітря – всі вони поєднали свої життя з чоловіками, які мріяли про велику сім’ю та заохочували народження дітей.
Мене дуже часто звинувачували в пропаганді багатодітності та ставили в провину потурання «самодурству» чоловіка з приводу кількості дітей в сім’ї. Але я ось що хочу сказати: якби наші чоловіки нас не підтримували, якби вони не раділи кожній новій дитині, ніяких чоловічих декларацій жінки б не підтримали.
Тільки у чоловіках ми черпаємо силу для нових народжень – і в прямому, і у переносному розумінні. Нехай наші чоловіки не ідеальні, надмірно строгі або занадто м’які, трудоголіки або байдужі до всього, але всі вони по-справжньому люблять дітей та сім’ю. І це друга умова «дітності».
Таємниця третя. Відмова від перфекціонізму
І так, м’яко та непомітно, ми підійшли до третьої умови або третьої таємниці: батьків не повинні лякати чисельні незручності та проблеми, які кожна дитина несе з собою. Будьте готові до того, що на свіжопофарбованій стіні дитя намалює свій невигадливий шедевр та замочить в тазі ваш улюбленний гаджет (разом із стопкою ваших же чистих речей, тільки що викладених на поличку).
Не дивуйтеся, якщо раптом «сама впаде» ваша улюблена квітка, а на підлозі в коридорі утвориться акуратна купка з усіх круп, що є вдома. Мабуть, там ви гратимете в Попелюшку. І добре, якщо ці самі крупи не куплені на останні гроші в дні чергової кризи. Та що говорити – книги не вистачить, якщо перераховувати всі ці дитячі «розіграші». Якщо дітей більше однієї, приготуйтеся до постійного шуму та з’ясування стосунків.
Процитую тут одного досвідченого батька: «Діти – істоти газоподібні, і займають будь-який наданий їм об’єм незалежно від кількості». Але врахуйте, що досягнувши критичної маси може відбутися вибух.
Одного разу раннім вечором вихідного дня наш тато у відчаї заявив: «Йдіть спати! Ви всі мені заважаєте!» І абсолютно мав рацію. Діти і створені для того, щоб заважати, набридати та докучати. А ще вередувати періодично. А ще лаятися одна з одною та час від часу битися.
Замість післямови
Коли я була зовсім юною, мене якраз таки лякали розмови про дітей, які періодично заводили (розмови, а не дітей) подруги у гуртожитку. Мені здавалося, що одного-двох малюків в сім’ї цілком достатньо. Я і сама була єдиною у мами.
Це нормально, думала я. Ну не для того ж я навчаюсь на відмінно, щоб сидіти вдома з пелюшками та горщиками! Ось ці самі слова вселяла мені моя мама, а їй, мабуть, її мама. І коли дві кращі подруги намалювали картинку мене через десять років: я йду вагітна та веду за руку дитину, а поряд йде чоловік та несе на плечах ще одного малюка, я була шокована.
У своїх рожевих мріях я змальовувала зовсім іншу картинку. Але десь в глибині душі жеврів вогник особливого передчуття… Хоча у той час я навіть ще не зустрілася з майбутнім чоловіком…
І подруги виявилися провидицями. Через десять років ми так і ходили: один під серцем, інший на шиї у тата, а старша за ручку зі мною.
7 фраз, які потрібно говорити дітям щодня
Серед безлічі речей, які ви говорите своїм дітям, є ті, які можуть зробити дуже сильний позитивний вплив на їх життя. Є нескінченна кількість способів висловити любов до своїх дітей. Я приведу тут декілька фраз, які краще всього піднімають їх дух та зміцнюють сімейні узи.
«Я люблю тебе»
Нехай не проходить жодного дня без цих слів. Діти почувають себе спокійно та впевнено, знаючи, що їх люблять. Одного дня настануть важкі дні. Будуть миті, коли діти приймуть не найправильніші у своєму житті рішення. Але нехай вони будуть абсолютно впевнені, що, які б рішення вони не приймали, ви їх завжди любитимете.
«Я щаслива з тобою»
І це воістину так! (Кожна мама і кожен тато знають, що це правда.) Діти – невичерпне джерело щастя та любові. І так важливо, щоб вони самі про це знали! Не очікуйте, доки вони закінчать школу або одружаться чи вийдуть заміж. Скажіть їм про це прямо зараз.
«Ти – дивовижна!»
Неймовірно важливо, щоб з самого раннього віку діти розуміли, що вони унікальні, відмінні від інших, особливі! Усі ми тим або іншим чином відрізняємося від інших. Поставте перед собою мету щодня говорити дітям, що вони неперевершенні, що їх поява на світ – це краще, що відбулося у вашому житті!
«Я щодня дякую Богу за те, що у мене є ти»
Якщо ви – віруюча людина, якщо ви молитеся, то моліться разом з дітьми, і нехай вони почують, як ви дякуєте Богу за те, що вони є у вашому житті, і що ви молитеся, щоб у них усе було добре. Також моліться за їх душі, особливо коли їм важко.
«Мені подобається, коли ти…»
Усім приємно знати, що те, що ми робимо, радує інших людей. Особливо це приємно дітям. Приділіть час, щоб відмічати кожен позитивний момент в їх поведінці та характері. Те, що вони добрі, талановиті, те, які цікаві ідеї прийшли їм в голову, і те, як добре вони навчаються в школі.
«Я в тебе вірю, я тобі довіряю»
Якщо наші діти знають, що ми їм довіряємо, що ми віримо в них, то вони зростають з почуттям впевненості в собі. Кажіть їм, що ви їм довіряєте та шануєте їх рішення.
«Чи можеш ти? Я знаю, що можеш!»
Діти легко розчаровуються, якщо вони намагаються щось зробити, а у них не виходить. Як батьки ми повинні підбадьорювати їх, заохочувати нові спроби та давати зрозуміти, що ми віримо в них.
Коли ви втомилися після довгого дня, легко зірватися та сказати щось, що може поранити ваших дітей. Пам’ятайте, що діти – це благословення, диво та світло, яке осяває ваше життя. Нехай вони це відчувають та знають. Щодня.
Юлія Комарова
Газета – “Волинь Православна”, 2015, №9