Іноді завмирає природа. У небі не видно птахів, не відчувається ні подиху вітерця, що видає рух повітря; навколо тихо, немов немає нікого у всьому світі, окрім тебе. Це пора чудового спокою, коли він огортає тебе, немов дивно м’яка, тепла ковдра, що не сковує рухів, легка, майже непомітна.
Іноді завмирає життя. Його течія сповільнюється, немає подій, зустрічей, немов сам струм часу зупиняється. Це буває не часто. І цей час такий необхідний – щоб обдумати те, на що зазвичай його не вистачає, зробити те, до чого найчастіше не доходять руки. Оглянутися, нікуди не поспішати, не бігти…
А іноді завмирає життя духовне. Душа наче засинає, провалюється у ватяний, позбавляючий здібності і переживати, і відчувати сон. І що б не робив ти, все немов через вату і сприймаєш – і молишся «через вату», і каєшся, і книги читаєш.
Поганий цей час. Не можна довго в такому стані залишатися, потрібно вибиратися, виходити з нього. Він схожий на замерзання на холодній рівнині: йде наскрізь змерзлий та голодний подорожній, що вибився з сил; зупиняється відпочити, притуляється до якогось горбочка і… засинає.
Заносить його потихеньку снігом, а він і не відчуває цього, втім як і всього іншого. І вже не холодно, не голодно, вже добре. Тільки ось уповільнись в цьому сні і більше не прокинешся. І потрібно вставати і йти далі, якщо, звичайно, хочеш жити.
Ось те ж із завмиранням життя духовного. Змиришся з ним, вирішиш, що, «значить, так і треба», «і так можна жити», «всі так живуть», – і все. Так і «житимеш», не розуміючи вже, в чому різниця між життям і існуванням. Адже є вона – і чимала. Ні, потрібно видиратися.
Тільки як? Ніби і робиш все, що повинен. Адже сказано: і молишся, і читаєш, і в храм ходиш, і каєшся. Ясно, якби не робив нічого, а тут-то що? І справді – здається, незрозуміло, в чому справа, що за біда. А раз незрозуміло, в чому причина біди, то і впоратися з нею – як?
Буває завмирання від втоми. Але воно недовгочасне і швидко проходить, варто тільки відпочити.
Буває як природне чергування станів – більших і менших ревнощів, більшій і меншій гарячковості; таке чергування не тільки душі, але і тілу нашому знайоме добре: не можемо весь час в одній мірі перебувати. І в такому завмиранні теж немає нічого страшного, воно таке ж недовгочасне, скороминуче.
Але буває воно і наслідком якихось наших гріхів або всього лише одного, проте тяжкого гріха – лінь та нерадіння до духовного життя і до всього, що має до нього відношення. І тоді воно не просто завмирання, а справжнісіньке омертвіння.
Тоді воно небезпечне, про нього і мова. Небезпечне ж ще і тим, що рідкісний християнин на своєму досвіді його не пізнає – не приватна це хвороба, не рідкісна, не якась особлива, а загальнопоширена. Тому так важливо зрозуміти, як лікуватися.
Перше тут – визначити причину. Якщо гріхи душу до такого стану довели, значить, давно вже живе людина, не слухаючи себе, на якихось «старих запасах», ось і вичерпалися вони, і вона спочатку нагрішила, а потім і до безвідчуття дійшла. І перш, ніж щось ще робити, потрібно, звичайно, звільнитися від гріха, перестати здійснювати те, що привело душу до такого стану. Тому що, продовжуючи в тих же гріхах перебувати, навряд чи можна сподіватися на його зміну.
А далі… Далі приблизно те ж, що і у випадку, якщо причина завмирання в лінощах.
Людина дивно добре уміє пристосовуватися – і до хорошого, і до поганого. Це універсальна якість інколи є умовою виживання як такого, якимсь дивним механізмом самозбереження. Інколи ж, навпаки, – знищує. Відчуває християнин, що не молиться, а «виконує правило», що не читає святих отців, а «знайомиться з матеріалом», не бере участь в богослужінні, а тільки тілом в храмі перебуває, розумом ж весь світ встигає в короткі миті оббігти.
І потрібно, щоб чесним з Богом і самим собою залишатися, або примусити себе до уваги, до участі серця у всіх цих рятівних по суті своєму працях, або взагалі від них відмовитися. Відмовлятися погано… Примушувати себе важко. І обирається все ж таки цей середній варіант: робити все, що потрібно, але так, «на автоматі».
Хоча, можливо, і відмовитися було б краще: побачив би, як погано душі, і назад бігом би побіг. А тут – ніби все нічого, все на місці, ніхто не дорікне, окрім совісті. Ну а у неї голос часто зовсім не гучний, і не розбереш, «чого вона там», особливо, якщо не вслухатися.
І якщо надовго у всьому цьому уповільнитися, то є ризик не тільки звикнутися і пристосуватися, а взагалі – запевнитися, що тільки так і можливо, так і потрібно, і взагалі у всіх так. А потім… Потім занесе снігом – і згадуй, як звали. Звали-то християнином, звичайно, але по суті чи «по паспорту» – питання не однозначне.
Як же з цим завмиранням-вмиранням впоратися? Як прокинутися? Потрібно злякатися. І щоб вдалося це, допомогти собі. Зібрати потрібно все, що здатне розтривожити, розворушити душу.
Пам’ять про смерть. Не про те тільки, що люди вмирають в принципі. Ні, потрібно наблизити її до себе, та вона і так близька. Пригадати близьких, далеких, хто пішов не так давно… Як пішли? Адже досить часто несподівано, раптово.
А скільки навколо тих, хто жив-жив та й захворів. Рак, хіміотерапія – і все: згоріла людина. А мені вже не сімнадцять, не дев’ятнадцять і не тридцять, можливо, навіть… І серце іноді якось коле, і тиск підвищується. Скоро… Швидше, ніж здається.
Які це будуть години, хвилини – перед кінцем, коли будеш лежати та думати, як інакше можна було б прожити життя, якби?.. Якби ти і справді жив, а не тільки існував. А можливо, і не буде ні годин, ні хвилин, все відбудеться швидко, без можливості хоч якось приготуватися?
А як перед Господом з’явитися? З’явитися і просто очікувати Його рішення про тебе, якого вже не змінити, не переінакшити, не відкласти. І лише плакати – знову ж таки про те, як інакше все могло б бути.
Навіть якщо не стрепенеться відразу від таких думок душа, якщо не оживе негайно, то щось все ж таки ворухнеться в ній, відгукнеться – хоч в найостаннішій її глибині. І з цим, що відгукнулося вже можна працювати. Тому що трохи оживе молитва, з більшим інтересом читати буде людина, в храм з більшою легкістю піде.
І головне – буде від чого народитися молитві маленькій, недосконалій, але своїй – за те, щоб допоміг Господь від сплячки прокинутися, пожвавив душу, наповнив Своїм життям – хоча б і через якісь потрясіння, страждання, біль, як Сам один Він знає. Мучачи себе цією молитвою, турбуючи нею своє серце, не даючи собі забутися, заспокоїтися, побачить людина, що життя повертається, що діє в ній Господь.
Аби була ця готовність – мучити себе і турбувати. Тому що найчастіше саме її бракує, її відсутність заважає. Тут, напевно, і проходить межа вибору: на що ти готовий і на що не готовий заради свого спасіння. Так ось все і визначається.
Православие.RU
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №3
