У відомому уривку з Книги пророка Ієзекиїля, який читається у Велику суботу, пророк стоїть на полі, повному сухих кісток, і за велінням Бога звертається до кісток, як до людей: «Кістки сухі! Слухайте слово Господнє!» (Іез. 37: 4)
Цим зверненням був покладений початок диву, що відбулося далі – повстанню з праху тих, від кого залишилися тільки висохлі останки (Іез. 37: 1–14)
Це звернення до сухих кісток наводить мене на думку про проповідь – таку проповідь в дусі, яка в давнину іменувалася «пророцтвом»
Проповідь чутна. Проповідь, здавалося б, струмує і поширюється. І разом з тим проповіді дуже мало. І що ще важливо – багато православних християн носять в собі втомлений сумнів у корисності проповіді. На цьому місці я скажу: «Будьмо уважні!» Тут потрібно бути уважним. Багато, повторюю, християн – не вірять в силу благовістя, скептичні, пригнічені і, немов принижуючи силу Божества, впевнені, що нічого вже не виправити.
Тут – відповідь на запитання: чому Ієзекиїль, Ісаїя і інші – завжди явища разові, унікальні? Нам кожен час є в них велика потреба, а з’являються вони навіть не кожного сторіччя. Та тому, що потрібно бути готовим проповідувати Слово навіть сухим кісткам. Потрібно мати Аврамову віру в те, що «Бог сильний і з мертвих воскресити» (Євр. 11: 19). А більшість людей на запитання: «Син людський! Чи оживуть кістки ці?» – відповідають не пророчою відповіддю: «Господи Боже! Ти знаєш це» (Іез. 37: 3), а маловірним власним: «Ніколи не оживуть. Це вже неможливо». Але ті, хто готовий проповідувати навіть мертвій матерії, побачать потім перед собою живих людей, ще вчора не подаючих ознак духовного життя.
***
«Все марного. Все пропало. Нічого вже не змінити». Що це за голос? Це голос смутку. І хоча це правда, що від смутку страждають всі, а духовні – важче інших, але страждати від пристрасті – одне, а проповідувати свою пристрасть – інше. Зовсім інше.
Стіни Ієрихону падають тільки від звуку духовних знарядь! Не від стінобитних пристосувань падає місто, і не від тяжкості облоги здається його гарнізон. Від парадоксального і абсурдного, як здається багатьом, тижневого ходіння по колу із звуком срібних труб засмучується сильний ворог. Апостол Павел пов’язує звук труби з голосом архангела (1 Фес. 4: 16), а те і інше – з пришестям Христа на Суд. Ми читаємо постійно ці слова на похованнях і заупокійних службах. І зв’язок трубного звуку, архангельського голосу і явища сили Христової має бути для нас виразною.
До Страшного суду проповідь священицька є срібна труба що звучить. Її супроводить архангельський голос, оскільки безтілесним духам звично вчити нас молитві. «Свят, свят, свят Господь Саваоф!» ми перейняли завдяки Ісаії у серафимів. Трисвяту пісню співаємо разом з ангелами. А «Радуйся, Благодатна, Господь з Тобою» повторюємо услід за Гавриїлом.
Отже, звук труби духовної і архангельський голос нехай лунають знов і знов, і прийде на цей звук Сам Христос, щоб раніше остаточного Суду зробити черговий передуючий суд і зруйнувати міцно складені стіни звичного гріховного способу життя.
***
Люди умножилися в кількості і здрібніли в якості. Не погіршали навіть, а саме – здрібніли. Але все одно вони залишилися людьми і реагують на слово, проникаюче, як меч двосічний, до розділення душі і духу, суставів і мізків. Тому служіння слова повинне вийти на перше місце в ієрархії цінностей церковного життя. Воно вище за роздачу хліба голодуючим в неврожайний час. І священик, який має бути служителем слова по перевазі, повинен прийняти до власного серця слово, що Має сім духів Божих і сім зірок: «Не спи і затверджуй інше близьке до смерті; бо Я не знаходжу, щоб діла твої були досконалі перед Богом Моїм» (Откр. 3: 2).
І не треба прагнути до миттєвого перетворення з безногого каліки в Іллю Муромця. Є місце в наших працях і втомі, і сумніву, і болю в кістках тому, що плід мінімальний. Але ці стани не мають права перетворюватися на пануючі. Їх потрібно терпіти, як терпимо всі ми взагалі в житті дуже багато чого безрадісного і огидного. Але потерпівши, потрібно знову братися за справу, згадуючи марний лов Петра. «Наставник! – сказав одного разу Симон. – Ми трудилися всю ніч і нічого не зловили, але по слову Твоєму закину сіть» (Лк. 5: 5). І ось коли безплідність тривалих праць вже була очевидна, а довіра до повеління Спасителя пересилювала відчуття втоми і маловір’я, Бог явив силу Свою. Сіті наповнилися рибою, причому – в лічені секунди!
Це не просто образ милосердя Божого до рибаків заради наповнення їх шлунків. Це – пророцтво про успішну майбутню проповідь: «Відтепер будеш людей ловити!»
Безплідні до тих пір, поки Бог не благословить, праці наші приносять великий врожай тоді, коли ми втомилися, але не зневірилися, коли плоду чекаємо не від своїх талантів і праць, а від явища Духу і сили в проповіді Христових слів.
***
Можна і потрібно не вірити в себе.
Не вірити в людей можна, але не потрібно.
Але не вірити в силу Божу, про яку Він Сам сказав Павлу: «Сила Моя здійснюється в немочі» (2 Кор. 12: 9), грішно і злочинно. Потрібно дати цій силі місце.
Тільки п’ять хлібів ячмінних і дві рибини було у апостолів, коли тисячі народу чекали їжі. Але, якщо Христос поряд, то тільки почни переломляти і роздавати, як малий хліб примножиться і буде з надлишком достатній для насичення багатьох.
Ніхто з пастирів не говорив: «Я не можу. У мене немає талантів і сил». У тебе їх немає, тому що ти нехтував первородством, як Ісав; тому що зарив талант в землю. Випробуй свою совість і пізнай, що це так і не інакше. Бог наш такий, що без заздрості дає дари кожному, хто приступає з покірливим серцем. Це гарними народжуються. А трудівниками Божими і проповідниками правди євангельської стають.
І залізо без дії іржавіє. І ніж тупіє в піхвах. Але нам сказано: «Візьміть щит віри… і шолом спасіння візьміть, і меч духовний, який є слово Боже» (Єф. 6: 16–17).
Протоієрей Андрій Ткачев
Переклад українською – “Волинь Православна”, 2012, №11
