Видатна людина, окрім іншого, володіє таємничою здатністю перетворювати звичайні речі на щось більше – в реліквії. Так з’являються музейні експонати, які стають символами певного виду мистецтва і свідками неабиякого людського життя: скрипка Нікколо Паганіні, чорнильниця Олександра Пушкіна, льодоруб Анатолія Букреєва.
Якщо говорити про подібний символ християнства і пошукати річ-свідка неабиякого життя святого, то потрібно визнати: вериги преподобного Сергія – найкращий матеріальний вираз драматургії стосунків людини і Христа. Саме у них можна побачити трагізм і логіку християнського життя.
Ці важкі ланцюги і металеві пластини використовувалися аскетами для убивання плоті і придушення пристрастей» – пояснює екскурсовод. Але навряд чи він здатний пояснити, чому вериги покладає на себе преподобний Сергій, який на той час вже творить дива. Але в той же самий час молодому ченцеві, що знаходиться на самому початку аскетичного шляху, якому питання боротьби з пристрастями актуальніше, жоден старець, швидше за все, не дозволить зробити цього. Що ж таке вериги?
Поставлене запитання має зовсім не приватний характер. Адже вериги можна розглядати як матеріальний образ моралі – високої і складної культури самообмеження. Німецький філософ Імануїл Кант визнавав: моральний закон прагматично не виправданий. «Зоряне небо над головою» і «моральний закон усередині нас» наповнювали філософа все більш глибоким здивуванням і благоговінням. Навіщо потрібна молитовна праця, пости, терпіння образ і вольове приборкання пристрастей – словом, все те, що потрібно біологічній природі живої істоти? Навіщо це знущання з себе? До чого знемагати під тяжкістю вериг? Чи не краще йти по життю радісно і без нічого?
У «Пригодах барона Мюнхгаузена», створених химерною уявою Рудольфа Еріха Распе, є розповідь під назвою «Мої чудові слуги». Турецький султан посилає Мюнхгаузена до Єгипту з надважливим секретним дорученням. В ході цього вояжу барон запрошує до себе на службу дивовижних людей: один з них володів настільки тонким слухом, що міг почути шум зростаючої трави; інший пострілом вбивав горобця на відстані декількох днів шляху; третій голіруч виривав із землі вікові дерева; четвертий був помічником мельника і обертав крила млинів, затиснувши пальцем ліву ніздрю, і видуваючи з правої цілий ураган. П’ятий слуга виявився скороходом. От як описує Распе сцену зустрічі:
«Ледве я від’їхав від турецької столиці, як мені попався назустріч маленький чоловік, що біг з незвичайною швидкістю. До кожної його ноги була прив’язана важка гиря, та все ж він летів як стріла.
– Куди ти? – запитав я його. – І навіщо ти прив’язав до ніг ці гирі? Адже вони заважають бігти!
– Три хвилини тому я був у Відні, – відповів на бігу чоловік, – а зараз йду до Константинополя пошукати собі якої-небудь роботи. Гирі ж повісив до ніг, щоб не бігти дуже швидко, тому що поспішати мені нікуди».
Так епізод з казки прояснює релігійну логіку веригоношення. Це ніщо інше як логіка сили.
«Міцна, як смерть, любов». Це вираз з Пісні пісень примушує помислити любов вже не як відчуття, а як силу. А якщо любов – сила, її можна цілком зрозуміти в термінах динаміки. Суттю будь-якої сили є її прагнення вичерпатися, об’єктивуватися, виразитися у дії. «Геній, прикований до чиновницького столу, повинен померти або з’їхати з глузду» – говорить Лермонтов, тим самим ясно затверджуючи: силу таланту утримати або приховати в собі неможливо.
Невизнаного генія не буває, так само як не може бути «міста, прихованого на вершині гори». Музикант сумує без інструменту, у фізично сильної людини в неробстві і поза ситуацією боротьби, що називається, «сверблять руки». У любові людини до Бога ясно простежується та ж ситуація: «Не можу я замість “роздай все” давати лише п’ятак, замість “слідуй за Мною” ходити лише до обідні» – так пояснює своє рішення піти в монастир молодший брат Альоша Карамазов. Тяжкість обітниць виражає модуль любовної сили, так само як художній масштаб твору – величину таланту.
Вектор же цієї любовної сили очевидний: створити добро коханому, допомогти, врятувати, «покласти життя за ближніх своїх». Любов призначена для критичної ситуації, тому недивно, що її сила, у пошуках точки додатку, мріє про катастрофу – так само як богатир про гідного суперника.
Любовна сила турбує людину, спонукаючи її допомагати, рятувати, жертвувати собою. І трагедія релігійної любові полягає в тому, що Бог, на якого вона направлена, самодостатній. Йому неможливо надати навіть дрібної послуги. Христос в Гефсиманському саду відхиляє заступництво Петра словами: «Поверни меч твій на його місце, бо всі, що взяли меч, мечем загинуть; чи думаєш, що Я не можу тепер вблагати Отця Мого, і Він надасть Мені більш, ніж дванадцять легіонів Ангелів?»
На щастя, там, де неможливо щось «зробити для», завжди залишається можливість «зробити заради». Ця можливість, якщо нею скористатися, не залишає місця нещастю неподіленої любові. Напевно, тому Христос вказує на можливість звернути на ближнього ту любов, яка прагне до Бога: «Тоді праведники скажуть Йому у відповідь: Господи! коли ми бачили Тебе жадаючим, і нагодували? або спраглим, і напоїли? коли ми бачили Тебе мандрівником, і прийняли? або роздягненим, і одягнули? коли ми бачили Тебе хворим, або в темниці, і прийшли до Тебе? І Цар скаже їм у відповідь: істинно кажу вам: оскільки ви зробили це одному з цих братів Моїх менших, то зробили Мені».
Заради Христа подвижник накладає на себе вериги. Пости, пильнування і інші способи ускладнити собі життя є ніщо інше як «гирі», які прив’язує до своїх «сильних ніг» «скороход»-святий. Вони втішають надмірну силу любові, яка не знаходить прямого виходу на свій Предмет. Це не засіб досягнення святості – навпаки, це її плоди.
Те ж саме можна сказати і про інші, нематеріальні «вериги». Серед філософів багато століть йде суперечка про походження моралі: звідки беруть початок традиції самообмеження? Якісь норми виправдані необхідністю загального існування людей, якісь навіть медичними підставами. Але є серед інших джерел моралі традиції і або звичаї, закладені святою людиною. Колись по натхненню любові подвижник складає вчинок. Потім повторює його знову і знову, перетворюючи на особисте правило. Людям, що приходять до святого, подобається цей особистий звичай – вони починають наслідувати його. Так з’являється народна традиція, яка з часом набирає авторитет і перетворюється на моральний закон.
Християнський внесок в загальний корпус людської моралі – це традиції, початок яким покладені вчинками святих, складених по натхненню любові. Пригадаємо слова Христа: «Тому і дізнаються, що ви Мої учні, що будуть мати любов між собою». «Ви – світло світу. Ви – сіль землі. Якщо сіль втратить силу, чим зробиш її знов солоною?» Сіль передає свої властивість будь-якій їжі, але сама не черпає їх з якихось зовнішніх джерел.
Такий геніальний композитор: він не може вийти на сцену і запитати слухачів: «Що вам зіграти?» Це до нього обернена загальна увага. Вимога до нього аудиторії тільки одна: «Грай що хочеш: нам не потрібна твоя слухняність – нам цікаве твоє натхнення». Ось і справжньому християнинові, на відміну від мусульманина або іудея, вже ні на кого озиратися і запитуватися, як вчинити. Це до нього звернений в очікуванні заінтригований світ: що ще він придумає заради свого розіпнутого Бога?» Ось тому житія святих – найпрекрасніше, що є в християнській культурі. Там люди знаходять такі вчинки, яким не можна навчитися у законовчителів, – навіть таких, як Моїсей, Мухаммед або Зороастр.
Блаженний Августин говорить: «У християнстві є тільки одна заповідь: люби Бога і роби, що хочеш». Але це заповідь досконалих. А що робити, якщо любові немає? Стати сильним можна лише наслідуючи сильних. Богатир втішає свербіння в своїх могутніх руках, піднімаючи важкі гирі. Те, що для нього є утіхою, для слабкого нехай стане тренуванням. І зовсім не тужливо носити «вериги» морального і релігійного закону, якщо знати, що це – «гирі» святих, а для нас – вправа в любові.
Сергій Мазаєв
Переклад українською – “Волинь Православна”, 2012, №11
