Серед тих цікавих та, поза сумнівом, важливих внутрішньоправославних дискусій, в яких мені доводилося брати участь самому або спостерігати з боку, мене останнім часом дуже «напружує» аргумент, який все частіше можна почути від однієї із сторін, що сперечаються.
Цей аргумент стосується участі сфери відчуттів буття людини в її релігійному житті.
Візьмемо, наприклад, питання про частоту причащань в сучасній практиці церковного життя. Супротивники частого причащання неодмінно висувають наступну тезу: людина, що причащається часто, звикає до Таїнства і перестає відчувати благоговіння до нього, підходить до Чаші без належних благочестивих відчуттів та переживань.
Те ж саме і про сповідь. Зазвичай говорять приблизно так: «А навіщо, власне, сповідатися кожного разу перед причастям, перераховуючи всі ці повсякденні дрібниці на кшталт дратівливості або пустослів’я? Адже так, врешті-решт, через звичку втрачається найголовніше – покаянне відчуття за свої гріхи, яке людина повинна пережити, омивши розчуленими сльозами своє занепале єство».
Ну а не так давно, декілька років тому, мене буквально «вбили наповал» мої парафіяни – благочестиве подружжя, що старанно відвідували храм та досить неформально ставилися до духовного життя. Коли у них народилася друга дитина, вони навідріз відмовилися охрестити її, оскільки дитя, на їх думку, поки що не зможе належним чином «відчути своє хрещення».
Так малюк, якому вже 2 роки, і росте без спілкування з Богом у встановлених Ним Таїнствах, адже вони, власне, і є найголовнішим даром, який засновник Церкви – Спаситель, – нам залишив.
Що тут скажеш? Досить показовий останній випадок з відмовою від хрещення немовляти: у ньому була доведена до абсурду теза, що висувається в контексті суперечки про частоту причащання і сповіді, де запитання явно ставиться неправильно і добра в принципі думка про скрушні та піднесені відчуття стає тут прямо-таки небезпечною.
Чому?
По-перше, в останньому випадку, а іноді і в перші два, що стосуються сповіді та причастя, мова нерідко йде про проблему духовної похітливості. При цій недузі новонавернений християнин починає шукати чуттєвої (нехай і досить піднесеної) насолоди в молитві, підміняючи прагнення до Бога пристрасним шуканням другорядних наслідків близькості до Нього – слізного покаяння, теплоти серцевої і радості, якими Господь дійсно авансом одаровує іноді неофітів.
Преподобний Никон Оптинський з цього приводу прямо говорить: «В час молитви не корисно прагнути до високих відчуттів. Потрібно тільки в сенс вникати вимовлених слів, уважно молитися, і тоді, з часом, Господь дасть і осяяння духовне, і розчулення серцеве…»
Цілеспрямовано шукати в молитві «духовного жару» – це все одно що одружуватися на дівчині через її приданне або одну її тілесну красу. Людина, що встала на такий шлях, дуже швидко втрачає сьогодення, Богом дані піднесені відчуття. Тоді вона або упокорюється, розуміючи свою недосвідченість та гріховність, і вдається до досвіду святих отців, до послуху у свого духівника або приходського пастиря.
Або ж починає впадати в стан грубої, духовної омани, продовжуючи і далі зігрівати свою чуттєвість, що нерідко набуває зовсім потворних форм. Ну а потім такого горе-аскета просто «виносить» з Церкви, і він, переставши ходити в храм, все життя згадує: «Адже був час – із сльозами молився!»
Тому деякі святі отці навіть підкреслюють, що нездатність до піднесених відчуттів у новонавернених – це особливий Божий Промисл про нас.
Преподобний Лев Оптинський в одному з листів пояснює із цього приводу: «Ви, скуштувавши по милосердю Божому солодкість та утіху від молитви, тепер не знаходячи цього в собі, бентежитеся, сумуєте, вважаєте себе за винуватицю цієї втрати, і ваше нерадіння це – дійсна правда. Але я знаходжу тут і Промисл Божий, що відібрав від вас цю утіху; не перемігши пристрастей і не очистивши серця свого, чи можна зберегти це багатство без шкоди! І не дасться вам воно на користь вашу, щоб не впали в оману…»
По-друге, відчуттям, навіть найбільш піднесеним, згідно православної аскетики, взагалі не слід проявляти довіру. Так, вони можуть бути освячені Богом, але у кого? У святих людей, які, досягнувши стану обоження, відновили своє занепале єство.
Ну а нам, звичайним людям, слід пам’ятати, що всі ми, більшою або меншою мірою, знаходимося в стані омани і не здатні об’єктивно оцінити ті або інші явища духовного світу і тим більше свій стан. Наша оцінка суб’єктивна і може нас завести досить далеко.
Саме тому і існує в православній традиції інститут послуху та духівництва. Саме тому питання частоти сповіді або причастя знаходиться, у владі духівника або приходського священика. І саме тому іноді, всупереч відчуттям, потрібно примушувати себе до молитви і навіть до участі в Таїнствах.
Преподобний Іосиф Оптинський підкреслює, що спонукання в молитві – це неодмінний етап духовного зростання: «Молитися з спонуканням полягає в нашій волі, а молитися з розчуленням залежить від Бога. Ми ж повинні молитися молитвою, якою можемо, а за спонукання Бог дасть і розчулення свого часу, коли Йому завгодно».
По-третє, слід пам’ятати, що наше єство відновлюється поступово, в зворотній послідовності свого руйнування. Думаю, багато хто пам’ятає, як в дитинстві при здійсненні перших усвідомлених поганих вчинків нестерпимо палило сумління і безневинні відчуття знаходилися в страждальному сум’ятті.
Причому це було зовсім не через те, що «батьки вліплять», а у зв’язку з тим, що ще не збочене вмістилище відчуттів – серце – страждало від поки неприродного для нього гріха. Куди потім все це поділося? Було нещадно випалене і повністю збочене.
Останнім бастіоном, довго і наполегливо непіддатливим духовній деградації, є розум. І якщо хоч би розумом людина розуміє, що її життя не відповідає Євангелію, значить, вона вже може сповідатися, і це буде нехай і недосконале, але покаяння.
Якщо розумом християнин щосили прагне зрозуміти, що перед ним Тіло і Кров Господні, то навіть при мовчанні відчуттів може він, на мій погляд, з благословення пастиря причащатися.
Ну а образне вмістилище відчуттів – серце – з роками (а можливо, і з десятиліттями) хоч би частково відновиться за допомогою благодатних Таїнств та аскетичних вправ, і ми дійсно зможемо молитися, благоговіючи перед своїм Творцем не тільки розумом, але і піднесеними, очищеними від пристрастей відчуттями. Зможемо – як би це відважно не звучало – розчулитися та зрадіти, відчувши близькість Бога…
Священик Димитрій Фетисов
Джерело – Православие.RU
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №2
