Во славу Божу

Премудрий Творець створив людину за образом та подобою Своєю потенційно доброю. Вона не знала, що таке зло та гріх. Всі люди мають схильність до добра і досконалості. Ніхто з дітей не мріє бути злодієм чи бандитом. Всі хочуть вирости достойними та добрими людьми…

Натомість, проходять роки, а позаду залишається багато помилок і недосягнутий юнацький ідеал.

Людина є богоподібною істотою і була створена досконалою. Це виражалось в здатності спілкування з Богом, бути учасником Божественного життя, розвиватись через особисту діяльність. В богоподібну та безгрішну людську природу Творцем була закладена здатність до поступового та безкінечного вдосконалення.

Прабатьками було порушене богоспілкування і зіпсувались стосунки людини з Богом – джерелом кожного блага, тому і недивно, що той, хто не має з Ним ніякого спілкування, не може стати благим та утвердитися в чеснотах. Неправильні стосунки людини з Богом можуть бути однією із головних причин недосяжності людиною ідеалу святості.

Ще однією вагомою причиною є нерозуміння людиною самої суті добра, його змісту та мети, чим воно відрізняється від неправедного добра, яке ніби здається добром, а насправді не є таким.

На відміну від поодиноких добрих вчинків, які звершує людина, добродіяння означає регулярне, постійне творення добра, котре стає звичкою, благим навиком. Тому в доброчесностях важливим є всеохоплююче прагнення духу до добра, схильність до нього. А добрі навички сприяють позбавленню негативних звичок, боротьбі із гріховними пристрастями, що можуть поневолювати людину.

Найбільшою складністю в звершенні справжніх добрих справ є неусвідомлення людиною істинного добра, чому воно таким є, чим воно відрізняється від зла, яких видів воно буває, заради чого звершується та до чого приводить.

Справжнє добро завжди пов’язане з Богом – джерелом абсолютного добра. Тому добром є свідоме виконання Його святої волі, котра для людей виражена в святих заповідях. Святитель Тихон Задонський про це так і говорить: «Добродіянням є будь-яке слово, діло і думка, відповідна до заповідей Божих».

Серед багатьох видів добродіянь розрізняють головні – це віра, надія і любов до Бога, від яких в свою чергу походять та розвиваються всі інші християнські добродіяння, як то: молитва, стриманість, смирення, лагідність та інші. В широкому розумінні добродіяннями взагалі називаються не тільки одні добрі справи. Це перш за все виявлення християнського устрою та діянь всієї людини, її душі та духу.

Людина, будучи творінням Божим, відчуває в своїй душі голос совісті, котрий допомагає їй відрізняти добро від зла, навіть якщо ця людина невіруюча. Тому й у людей, що не знають Бога, є все таки прагнення до добра, відчуття добра та добрі вчинки.

Проте вагомість кожного вчинку оцінюється тим, з яким наміром він звершується. Наприклад, трьом робітникам, що працювали на будівництві храму, задали запитання: «Що ти робиш?» Перший відповів: «Ношу цеглу», другий: «Заробляю гроші, щоб прогодувати сім’ю», а третій відповів: «Будую храм». Таким чином, хоч зовні вони виконували одну роботу, але внутрішньо все було не так.

Вагомість вчинку змінюється в залежності від того, заради чого він звершується. На перший погляд, їхня справа була цілком однаковою, але не такою вона була в очах Божих, і відповідно не однакове значення вона мала для душевних якостей кожного із них.

Отже моральне значення справи залежить від того, з яким наміром звершується діло, заради кого і заради чого. Або уявимо таку ситуацію – людина допомагає сиротам. Звичайно, це добра справа. Однак використовує цю ситуацію для власного збагачення. Просить у інших людей гроші для бідних сиріт, самим сиротам дає крихти, а значну частину забирає собі. Чи робить ця людина добро? Звичайно що ні, вона просто таким чином заробляє гроші.

Або людина допомагає сиротам і не отримує при цьому ніяких грошей, однак піклується про те, щоб її благодійність була відома всім через засоби масової інформації. Чи робить ця людина добро? Ні, вона робить це виключно задля отримання собі хорошої репутації, здобуття авторитету.

Або ще інший випадок. Людина допомагає сиротам, чи убогим, чи хворим і не отримує при цьому ні грошей, ні похвали і не розраховує ні на яку прихильність, але робить це тільки для себе, відчуваючи себе внутрішньо задоволеною, хвалить себе, пишається своїми вчинками перед тими, хто не такий щедрий як вона. «Як плід, що згнив не потрібний землеробу, так і добродіяння гордого не потрібне Богу», – зауважує преподобний Нил Синайський.

Будь-яка добра справа, що звершується з егоїстичних мір­ку­вань, як то отримання грошей, чи похвали, чи то задля власного самозадоволення, в дійсності не є справжнім добром.

Справжні добродіяння повинні звершуватися не через примус, звичку, механічно, байдуже, за звичаєм, а тільки через любов, бажання ревно творити добрі діла за заповідями Божими. Поки людина не має ще певної рішучості та твердого наміру, полум’яної ревності щодо виконання Божих заповідей любові, милосердя та доброти, до тих пір добрі діла її будуть не зовсім чистими та довершеними. Часто вони бувають поєднані з егоїзмом, марнославством та людськими пристрастями.

Проте і в такому вияві, хоч і не досконалому, вони не бувають марними. Згадати хоча б розповідь про жорстокого пекаря, котрий з досади кинув буханкою хліба в нещасного бідняка, що наполегливо просив у того милостиню і тим самим спас його від голодної смерті. А потім вночі у сонному видінні Господь напоумив його і направив до благочестивого життя. Тому кожному, хто не має ревності, можна порадити: твори хоч яке-небудь добро, особливо милостиню, і пом’якне твоє серце, прийде благодатна сила, Бог подасть вогонь ревності.

Добром, в повному розумінні цього слова, називається кожний вчинок звершений добровільно та без егоїстичної мотивації. А таку свободу дає добро, звершене не заради себе, а в славу Божу. Кожен, хто звершував безкорисне добро, знає, як легко та радісно буває на душі.

Навіть якщо можливість вибору була такою: вчинити погано, але з вигодою для себе, або ж по-доброму, але невигідно для себе, і людина вибирає друге, все одно на душі буває легко та сумління буває чистим. Нехай не отримала вона ніякої вигоди, нехай ніхто не подякував їй, але вона знає, що вчинила правильно і це вже буде достойною нагородою.

В такому випадку відбувається те, про що сказав преподобний Єфрем Сирін: «Як насінина дає паросток, коли піде дощ, так розквітає серце при добрих ділах». Якщо таку радість відчуває людина, коли робить добро заради самого добра, то недивним буває те, що ще більшу радість переживає той, хто чинить добро заради самого Джерела добра – Бога.

Насправді доброчесна людина, навіть зовні виділяється від інших, як кажуть, «ніби світиться». А чому так? А тому, що за словами святителя Григорія Нисського, перебування людини в доброчесності «при­но­сить в душу постійну радість не тільки тепер, а на всі часи…»

Щоб утвердитися в добрі та вірності Богу, потрібна поступовість від сили в силу, наполеглива спрямованість. Слово Боже акцентує увагу на ступені духовного зростання, що порівнюються з природними періодами людського віку: дитячий, юнацький та зрілий.

В духовному «дитячому віці» властиве живе відчуття любові Небесного Отця. Усвідомлення слабкості та недосвідченості в добродіяннях. Про цей вік апостол Павел говорить: «Вас треба вчити першим початкам Слова Божого, і для вас потрібне молоко, а не тверда страва. Кожен, хто годується молоком, несвідомий у слові правди, бо він немовля» (Євр. 5. 12-13).

Як бачимо на перших порах потрібно звернути увагу не на великі справи, а на малі. Через малі та легкі добродіяння людина з більшою легкістю звикає до добра, все більше і більше входить в його атмосферу і вже не може без нього жити. Так від малого походить велике «Хто вірний в малому, той буде вірний і в більшому».

«Багато хто думає, що виконувати волю Божу та жити по вірі важко, – каже архімандрит Іоанн (Крестьянкін), – насправді, дуже легко. Варто лише звернути увагу на дрібниці і намагатися не грішити в найменьших та легких справах. Людина добра, в малому добра та у всьому іншому. Це самий простий та легкий спосіб увійти в духовний світ та наблизитися до Бога».

«Юнацький вік» – це час боротьби та подвигу над викоріненням пристрастей. Коли встановились форми і порядок морального життя, розпочинається рішуче переслідування зла в собі з наполегливим укоріненням в добрі. «Юнаки, ви сильні, – звертається апостол Іоанн, – і Слово Боже перебуває у вас, і ви перемогли лукавого» (1 Ін. 2,14).

Шляхом довгого та наполегливого подвигу в добродіяннях християнин з поміччю Божою перемагає гріховні пристрасті та пороки і досягає того чи іншого ступеню християнської вдосконаленості та виростає у повноту «зрілого віку». Про таких апостол Павел в Посланні до євреїв каже: «Тверда страва властива дорослим, у яких почуття навиком привчені розрізняти добро і зло» (Євр. 5,14).

Найвище благо полягає в Бозі. Відповідно, прагнення добра є тим же самим бажанням Богоспілкування. І навпаки, подвиг чи інші добродіяння, що не підводять людину до Богоспілкування, виявляються неправдивим подвигом, і життя тоді втрачає будь-який сенс. Преподобний Ісаак Сирін застерігає: «Відплата буває не добродіянню чи праці заради неї, а смиренню, що народжується від них. Якщо ж воно втрачено, тоді перші будуть марними».

Остання думка відкриває собою ще одну важливу сторінку в розумінні духовного життя та його законів: не добродіяння або подвиги самі по собі приносять людині благо Царства Божого, що «всередині нас є» (Лк. 17, 21), а смирення, що походить від них.

Якщо людина не навчається смиренню, тоді без­плі­дні та безглузді всі подвиги. Але навчає людину смиренню тільки праця виконання заповідей Божих. Так вирішується одна із складних богословських проблем про співвідношення віри та добрих справ в питанні про спасіння.

Особливу увагу приділяє цьому питанню святитель Ігнатій Брянчанінов. Він розглядає його в двох аспектах: по – перше, в плані розуміння необхідності Жертви Христової і по-друге, стосовно християнської вдосконаленості. Зокрема, покладаючись на святоотцівський досвід, він пише: «Якби добрі справи за повелінням серця подавали спасіння, то пришестя Христове було б зайвим… Нещасний той, хто задоволений власною людською правдою: йому не потрібен Христос…» Звідси стає зрозумілим заклик святителя: «Не шукай християнську вдосконаленість в людських добродіяннях: тут немає її; вона таємниче покоїться на Хресті Христовім».

Добрі справи є не метою, а засобом виконання найвеличнішої заповіді любові. Вони не можуть звершуватися через лицемірно, марнослав’я та гордість. Добродіяння, звершені не з причини виконання заповідей любові до ближнього, засліплюють людину своєю значимістю, звеличують її, роблять великою у своїх очах, росте її «Я», і тим самим віддаляють її від Христа.

І навпаки, коли людина щиро спонукує себе до виконання заповідей любові до ближнього, то їй відкривається, що жодної доброї справи, вона не може звершити без гріха. Це людину упокорює та приводить до Христа. «Спочатку, – наставляє святитель Ігнатій (Брянчанінов), – потрібно побачити свій гріх, потім омити його покаянням та набувати чистоту серця, без котрої неможливо чисто та в повній мірі звершити жодне добродіяння».

Стосовно зростання та довершеності в духовному житті, необхідно підкреслити, що такої межі не існує, оскільки християнину поставлено за мету «бути досконалим, як Отець Небесний досконалим є» (Мф. 5, 48). Дані ступені духовно-морального зростання можна назвати лише умовно, тому що тут немає межі досконалості, та й не виключена можливість падіння.

Тому апостол Павел застерігає: «Хто думає, що він стоїть, бережись, щоб не впасти» (1 Кор. 10, 12). Тому, щоб уникнути самозадоволення та самозвеличення моральними успіхами в добродіяннях, потрібно в серці своїм пам’ятати слова Христа: «Коли виконаєте все, що вам наказувалося, кажіть, ми раби нікчемні; бо зробили те, що повинні були зробити» (Лк. 17, 10).