Перше, основне та нелегке завдання, що стоїть перед християнським вихователем, — пробудити в дитині відчуття реальності Бога. Іншими словами, важливо допомогти дитині пізнати Бога, а не тільки дізнатися про Бога.
Саме це відчуття реальності Бога майже абсолютно відсутнє в сучасному суспільстві.
Для багатьох християн – церковні обряди, моральні цінності та національні традиції реальніші, ніж простий факт, що Бог існує, що Його присутність в нашому житті відчутна, що кожен з нас пов’язаний з Богом.
Коли дитина досягає підліткового віку, відчуття реальності Бога стає все більш і більш невиразним. Життя підлітків насичене інтересами та емоціями, що не мають нічого спільного з тим, що вони розуміють під релігією. Забута щоденна молитва, оскільки батьки більше не стежать за нею (і дійсно, молитва не повинна ставати такою ж звичкою, як чищення зубів!).
Релігія часто ототожнюється з ходінням до храму та дотриманням зовнішніх правил та звичок. Підлітки вважають – і це найгірше, – що це «не для них».
Саме тоді, коли діти починають мислити самостійно, нехай ще досить незріло, коли вони починають відкривати себе як особистість, нехай егоцентрично, про релігію їм дуже часто твердять в авторитарному стилі: «Біблія говорить…», «Церква навчає…», «священик говорить…»
Ніхто не намагається пояснити, що все це означає для них, як узгоджується з їх мисленням, чи потребує їх схвалення. Та все ж саме серед дітей цього віку ми вперше можемо розраховувати на глибокий відгук, на справжнє розуміння того, що таке релігія, на здатність відчувати та мислити релігійно.
Допомогти дитині відчути реальність Бога – це мета всього нашого життя. Звичайно, ніякі підручники, ніякі уроки та повчання самі по собі не можуть прищепити цього відчуття. Та все ж я переконана, що вчитель повинен завжди пам’ятати про цю мету, що вона повинна стати справжнім критерієм всіх наших викладацьких методів та уроків.
Ти не один
Православний досвід християнського життя навчає, що людина не самотня перед Богом.
З Богом можемо бути тільки ми, всі разом. Ми всі зібрані навколо Бога. Ми суть одне: одне Тіло. Крихітний осередок сім’ї, ширше співтовариство друзів, народ, Церква – все це прояви єдності. На кожному рівні це потенційний релігійний досвід, і якщо він не став частиною християнського виховання, значить, в чомусь воно помилкове.
Оптимальне число учнів в класі – те, при якому діти стають злагоджено працюючою групою, а вчитель – членом цієї групи, краща викладацька методика – та, при якій діти працюють колективно, хоча необхідно зберігати простір і для індивідуальної творчості.
Краща школа – та, яка організована при общині або в приході, коли батьки та вчителі добре знають один одного. Справжній літургійний досвід – той, коли люди «збираються разом» як єдина Церква, коли вони щось роблять разом. Для дорослих християн це сумісне богослужіння, сумісна молитва. Вони можуть молитися мовчки, в серці, здійснюючи мінімум рухів.
Для дітей участь в молитві та богослужінні повинна проявлятися фізично, впливати на всі відчуття. У православному богослужінні для цього існує багато можливостей, їх важливо використовувати.
Проходять роки, багато що з того, чому ми навчали наших дітей, може забутися, але якщо вони відчули, що є частиною Церкви, належать до єдиного Тіла, якщо у них зав’язалися особисті стосунки всередині тієї групи, яка ототожнюється ними з Церквою, то ми заклали міцну основу для православного християнського виховання.
Релігійне виховання — це зростання
Релігійне виховання пов’язане із зростанням.
Зростання – це перш за все зміни. Людина змінюється, вона стає несхожою на себе, продовжуючи залишатися тією ж особистістю. Зростання відбувається в глибинах особистості: зростають розуміння, сили, розум, відчуття. Якщо зростання немає, настає застій.
Мистецтво виховання може бути визначене як «сприяння зростанню». Це звучить тривіально, але це один з найвірніших та найстійкіших критеріїв виховного процесу. Наскільки ваш урок сприяє зростанню? Наскільки він розвиває здібності учнів? Наскільки наше викладання сприяє процесу самостійного зростання учнів?
Євангеліє дає прекрасну ілюстрацію подібного підходу. Виховуючи, Іісус Христос найчастіше вживає притчі, тобто «мову мистецтва», коли знайомі способи повсякденного життя допомагають слухачам відкрити та сприйняти глибшу істину. Навчання притчами вимагає від слухача чималих зусиль. Він сам повинен з’ясувати значення образу. Це акт творчий.
У школі зростання можливе лише у тому випадку, коли вчитель оволодіває увагою учня, пробуджує в ньому сумніви, думки, бажання сперечатися, досліджувати, вирішувати проблему в ході уроку. Учбовий процес повинен ставити перед учнем питання, відповідні його рівню і що визнаються учнем справжніми проблемами, і надавати йому інформацію, необхідну для вирішення цих проблем.
Недостатньо просто піднести якийсь обсяг фактичних знань. Всі способи зробити урок цікавим, всі новітні засоби навчання даремні, якщо вони не пробуджують творчі зусилля дитини, не заохочують її розвитку. Цей критерій прикладений до всіх сторін шкільного життя.
Священна Тайна, «страх Божий»
Викладання основ християнства має бути «розумним служінням» (Рим. 12. 1), та все ж наша віра не вміщається в жорстких рамках розуму.
Істотна частина нашої віри – відчуття священної таємниці, благоговіння, або страх Божий. Християнська віра визнає наявність таємниці Бога, наявність таємниці в світі та в житті. Ця таємниця перевершує людське розуміння.
Ми інколи бачимо наше цьогохвилинне життя очима віри в світлі цінностей та реальностей, що перевершують наш досвід. Як це можна відобразити в процесі релігійного навчання, процесі, перш за все, раціональному? Як можна навчити дітей «розуміти» та одночасно благоговіти перед чимось, що вище за їх (та й наше) розуміння?
Це завдання стає ще важчим, коли ми усвідомлюємо, що діти від природи – великі реалісти, сповнені невичерпної цікавості. Будь-які спроби передати словесно відчуття благоговійного трепету, Божественної таємниці, не досягнуть мети та здаватимуться благочестиво-лицемірними тирадами.
Важливо пам’ятати, що слово «страх» в словосполуці «страх Божий» виражає щось зовсім подібне на «страх» в звичайному розумінні. Діти відчувають немало страхів – страх темноти, гучних звуків, павуків і так далі. Навряд чи ми допоможемо їм пізнати Бога, якщо спробуємо порівняти благоговійний трепет перед Ним з переживанням подібних страхів…
Софія Куломзіна
Публікація повністю – “АЗБУКА ВЕРЫ”
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №7
