Старець Паїсій Афонський, один із найвідоміших святогорців нашого часу, він навчав Євангельської віри у надзвичайній простоті та з величезною любов’ю до людини. Мало кому з нас у сьогоднішніх непростих обставинах вдається зберегти душевний мир. Мало кому дано досягти досконалого смирення, з висоти якого все можна побачити очима отця Паїсія. Але прості й незлобиві слова старця надихають на зусилля.
Пропонуємо добірку думок отця Паїсія про одну з найнебезпечніших недуг гордої душі – про самовиправдання.
Самовиправдання не має нічого спільного з духовним життям. Необхідно зрозуміти, що, виправдовуючи себе, я перебуваю в облудному стані. Я перериваю зв’язок із Богом і позбавляю себе Божественної благодаті. Адже Божественна благодать не приходить до людини, яка перебуває в облудному стані.
З того моменту як людина виправдовує те, чому немає виправдання, вона відділяє, ізолює себе від Бога. Простір між людиною та Богом заповнюється ізоляційним матеріалом, ніби каучуком. Хіба через каучук може пройти електричний струм? Ні, не може, він для струму непроникний. Так і для Божественної благодаті немає сильнішого ізоляційного матеріалу, ніж самовиправдання. Виправдовуючи себе, ти ніби будуєш стіну, що відділяє тебе від Бога, і таким чином перериваєш із Ним будь-який зв’язок.
Не знаходиш виправдання іншим і знаходиш собі? Але тоді дуже скоро й Христос не знайде для тебе виправдання. Якщо людина поведеться злостиво, то її серце в одну мить може стати твердим, як камінь. А якщо вона вчинить з любов’ю, серце може в одну мить стати дуже ніжним. Стяжи материнське серце! Як поводить себе мати: вона все прощає своїм дітям і часом робить вигляд, що не помічає їхніх пустощів.
Той, хто правильно звершує над собою духовну роботу, для всіх знаходить обставини, які пом’якшують провину, всіх виправдовує, в той час як для себе не шукає виправдання ніколи – навіть якщо правий. Він завжди називає себе винуватим, оскільки думає про те, що не використовує тих сприятливих можливостей, які йому даються.
Наприклад, якщо така людина бачить, як хтось краде, то думає про те, що й сама крала б іще більше, якби збилася з правильного шляху. «Бог мені допоміг, – говорить така людина, – однак я приписую Його дари лише собі. Це крадіжка більша, ніж та, яку вчиняє мій ближній: різниця лише в тому, що його крадіжка помітна, а моя лишається прихованою».
Таким чином, людина із суворістю засуджує себе і з поблажливістю судить ближнього. Або, побачивши у ближньому якийсь – великий або малий – недолік, така людина виправдовує його, застосовуючи добрі помисли. Вона думає про те, що й сама має чимало недоліків, які помітні для інших. Адже якщо копатися, то в собі можна відшукати стільки недоліків! Тоді виправдання ближнього стане дуже легкою справою. Скільки ж ми дров наламали! Не згадай гріх моєї молодості і мого незнання, Господи (Пс. 24, 7).
Якщо, бажаючи зробити добре діло, ти щось трошки зіпсувала, то тобі треба смиренно прийняти зауваження за вчинену хибу – щоб отримати нагороду сповна. Диявол дуже лукавий. Своє ремесло він знає просто незрівнянно. То що ж – хіба він не використовує свій такий багаторічний досвід?
Це він намовляє тебе виправдовуватись, щоб ти втратила користь від зробленого тобою добра. Якщо ти бачиш, як людина, обливаючись потом, бере на плечі якийсь тягар, і хочеш перекласти його на свої плечі, щоб їй стало легше, то це, можна сказати, природно. Побачила, як вона несла на собі цей тягар, і, спонукувана любочестям, поспішила їй допомогти.
Однак понести на собі тягар завданої кимось несправедливої образи – має значно більшу ціну. Якщо нам роблять зауваження і ми одразу починаємо виправдовуватися, це свідчить про те, що в нас іще повною мірою живе мирське мудрування.
Самовиправдання – це падіння, воно виганяє благодать Божу. Людина повинна не лише не виправдовуватися, а й полюбити ту несправедливість, яка чиниться щодо неї. Адже що, як не самовиправдання вигнало нас із раю? Хіба не в цьому полягало Адамове падіння? Коли Бог запитав Адама: Чи ти не їв з того дерева, що Я звелів був тобі, щоб ти з нього не їв? – Адам не сказав: «Так, Боже мій, згрішив», а став виправдовуватися: Жінка, що дав Ти її, щоб зо мною була, вона подала мені з того дерева, і я їв. Тим самим він усе одно що сказав Богу: «Це ти винуватий, бо Єву створив Ти». Але хіба Адам мусив слухатись Єву в цьому питанні? Бог поставив те ж запитання і Єві, але й вона почала виправдовуватися: Змій спокусив мене (Бут. 3, 11-13). Якби Адам сказав: «Згрішив, помилився, Боже мій», якби Єва теж визнала свою помилку, то все знову стало б на свої місця. Але ні: обоє вони стали себе виправдовувати, перебиваючи один одного.
Знаєте, яку радість відчуває душа людини, якщо її несправедливо образять і вона при цьому не виправдовується, домагаючись, аби їй сказали «молодець» або «пробач»? І радість, яку переживає така душа зараз, терплячи несправедливість, більша, ніж та радість, яку вона відчула б у разі, якби їй вдалося виправдатися.
Ті, які досягають такого стану, бажають віддячити своєму кривднику як за радість, яку він подарував їм у житті земному, так і за радість, яку він забезпечив їм у вічності. Наскільки ж духовне відрізняється від мирського!
У житті духовному інша система вимірів… Якщо ти покірно приймаєш несправедливість і виправдовуєш свого ближнього, то в своєму серці ти приймаєш онеправдуваного безліч разів Христа. Тоді за духовним законом Христос «продовжує термін оренди» твого серця. Він залишається в ньому і сповнює тебе миру й радості. Ах, голубчики мої, спробуйте й ви пережити цю радість самі! Вивчіться радіти не тією мирською радістю, а цією – духовною. Коли ви цього навчитеся, у вас щодня буде Пасха.
Немає радості більшої, аніж та, яку відчуваєш, приймаючи несправедливість. О, якби всі люди чинили зі мною несправедливо! Кажу вам із усією щирістю: найсолодшу духовну радість я відчув серед несправедливості. Знаєте, як я радію, коли хтось називає мене спокушеним? «Слава Тобі, Боже, – говорю я, – адже за ці слова я отримаю винагороду. А от якщо мене назвуть святим, я опинюся в боржниках». Немає на світі речі солодшої, ніж несправедливість, яку ти приймаєш!
Самовиправдання – це звичка. Щоб її відсікти, необхідна сила волі. Такій людині необхідно навчитися не просто не виправдовуватися, але ще й займати правильну духовну позицію. Адже якщо людина, не виправдовуючись уголос, стане все ж носити в душі впевненість у тому, що з нею повелися несправедливо, то буде ще гірше, тому що якби вона сказала щось на своє виправдання, то їй би на це заперечили, і таким чином вона могла б пізнати себе й вийти з омани. У протилежному ж випадку вона може нічого не говорити вголос, але в собі думати: «Правда на моєму боці, однак я мовчу, тому що я стою вище за це». Таким чином людина залишається в омані.
Той, хто, согрішаючи, виправдовує себе, перетворює своє серце на бісівський притулок. Якщо така людина не знищить свого «я», то буде чинити все більше й більше прорахунків і її без будь-якої користі знищуватиме її власний егоїзм. Якщо людина не відає, яким злом є самовиправдання, у неї є обставини, що пом’якшують провину. Однак якщо вона дізналася про це – сама або зі слів інших, – то обставин, які пом’якшили б провину, у неї немає.
Коли хочеш допомогти людині, яка звикла виправдовуватися, будь дуже уважним. Тому що, якщо вона виправдовується, це означає, що в неї багато егоїзму, і тому іноді трапляється таке: ти кажеш їй, що вона вчинила неправильно, а вона, оберігаючи свою «бездоганність» і доводячи, що неправий саме ти, починає додавати брехню до брехні й самовиправдання до самовиправдання.
В цьому випадку вже ти, що вказав їй на її неправоту, стаєш причиною того, що ця людина виявляється ще більшим егоїстом і брехуном, аніж була раніше. Побачивши, що вона продовжує виправдовуватися, припиняй будь-що їй доводити, але молися, щоб Бог її просвітив.
Ти виправдовуєшся якраз тому, що іще не відчула своєї слабкості. Якби відчула, то не виправдовувалась би. Адже ми, себелюбці, труднощів зазнавати не хочемо, трудитися не любимо, часто хочемо духовно розбагатіти, не вдаривши при цьому палець об палець. Нам слід принаймні визнати, що, ставлячись так до всього, ми духовно кульгаємо на обидві ноги. Визнавши це, над слід змиритися. Але де там! Ні працею, ні визнанням своєї немочі в нашому випадку й не пахне.
Душа того, хто виправдовує себе, не знаходить спокою. Така людина позбавлена відради. Сама ж вона виправдовує своє «я», але чи виправдовує це «я» її саму? Її «я», її совість не знаходять їй виправдання – і тому душа не має спокою.
Це свідчить про те, що ця людина винна. Наскільки ж премудро Бог усе влаштував! Він дав людині совість. Страшна річ! Із допомогою жорстокості, хитрощів, лестощів людина може досягти того, чого бажає, але при цьому вона буде позбавлена душевного спокою. А якщо людина керується совістю, то вона й без сторонньої допомоги може впевнитися в тому, що збилася зі шляху.
Добросердно терпіти несправедливість – це все одно що отримувати духовне багатство, яке приносить радість. А виправдовуючи себе, людина ніби розтрачує якусь частину свого багатства – і радості не відчуває.
Я хочу сказати, що в останньому випадку в людини немає того духовного спокою, який вона мала б, не виправдовуючи себе. А що вже говорити про того, хто себе виправдовує, бувши до того ж і справді винуватим! Така людина збирає на свою голову гнів Божий. Адже, по суті, вона займається розкраданням того, що їй не належить. Їй дається багатство, а вона пускає його на вітер. Хіба може мати спокій душа того, хто пускає багатство на вітер?
Той, хто виправдовується, себе осліплює. Потім диявол знайде йому виправдання, навіть якщо така людина вчинить убивство. «Як же ти його так довго терпів? – говорить диявол. Та тобі потрібно було прикінчити його набагато раніше!» І така людина може навіть захотіти отримати від Христа винагороду за ті кілька років, які вона «терпіла»! Тобі зрозуміло? Так-так, можна й до цього дійти!
Ви не тільки не бажаєте з любові понести клунок ближнього, але ще й свою важку торбу хочете нав’ючити на його плечі. І не тільки на здорового, а й на малосильного! Тобі потрібно стяжати духовну відвагу, щоб бути спроможним брати на себе всю відповідальність за свій гріх. А чим більше ми будемо збільшувати свою духовну ношу, беручи на себе чужі прогріхи, тим більше буде полегшувати важкість нашого тягаря Благий Бог – і ми станемо переживати божественну радість.
Якщо якийсь здоровило з любові до ближнього, у якого немає сил на те, щоб тягати важке, бере на свої плечі два мішки цементу, то це варте меншого, ніж прийняття на себе тягаря чужого гріха, «засвоєння» цього гріха собі – нехай навіть люди подумають, ніби саме ти дійсно згрішив. Це велика чеснота, велике смирення.
Коли з нами чинять несправедливо, то, приймаючи цю несправедливість, ми, по суті, приймаємо благодіяння. Наприклад, на мене звели наклеп і несправедливо кинули до в’язниці. Ну то що ж?По-перше, оскільки ніякого злочину я не вчиняв, совість моя спокійна. А по-друге, мене чекає небесна винагорода. Хіба можна зробити мені більше благодіяння? Я не ремствую, а величаю Бога: «Як дякувати Тобі, Боже мій, за те, що я не вчиняв цього злочину? Адже якби я його дійсно вчинив, то не міг би витерпіти докорів сумління». Для тих, хто думає так, тюрма стає раєм. Або інший приклад: хтось мене несправедливо вдарив. «Слава Тобі, Господи! – кажу я. – Можливо, таким чином я спокутую якийсь із моїх гріхів, адже колись і я підняв руку на свого ближнього». Або ж мене справедливо вилаяли і я дякую: «Слава Тобі, Господи! Я приймаю це заради Твоєї любові, з якої Ти витерпів заради мене побої та образи».
У людини духовної немає скорбот. Коли в людині примножується любов і її серце обпалюється божественним дбанням, то скорбота вже не може знайти в ній місця. Люди завдають такій людині болю та страждань, але їх перемагає її велика любов до Христа.
Газета – “Волинь Православна”, 2015, №6
