Він сидить переді мною, незвично збентежений, і згадує: «Колись мені потрібно було дочекатися чергової зарплати, щоб купити їм кавуна. Я приносив його додому, вони були такі щасливі… Не думав, що колись вони так вчинять».
Він – процвітаючий до цього дня підприємець, вони – його діти, що не лише подорослішали, але і стали його найближчими компаньйонами. Вони його «кинули», як зараз прийнято виражатися. М’яко «постелили»: «Тато, усе, що тобі потрібно для життя, у тебе буде», та «жорстко спати» – дали зрозуміти, що як компаньйон він їм більше не потрібний.
І так йому було дійсно «жорстко спати», бо фірма – його «дітище», в яке він вклав душу. Мені було образливо за нього. Я знав, що сама компанія і її більш ніж успішний розвиток – його заслуга практично на усі сто. І він не міг зрозуміти, чому це очевидно для нього і для мене, але тільки не для його синів.
Я дивлюся на нього, слухаю. В думках крутиться шаблонне: «Сам же винен. Не дав дітям правильне виховання, не навчив бути вдячними, розпестив». Але не кажу: шаблон на те і шаблон, що завжди ковзає по поверхні, не заглядаючи в глибину. А уся суть ж, вона в глибині.
У його історії, звичайно ж, немає того драматизму взаємин «батьків та дітей», який спостерігається в багатьох інших сім’ях. Діти його не б’ють, не виганяють з будинку, не оформляють в будинок престарілих. Але, поза сумнівом, в ній є і щось загальне для усіх подібних історій…
Батькам не з чуток відомо, що стосунки «дитина-батько» протягом життя трансформуються неодноразово. Причин та чинників, що обумовлюють подібні трансформації, множина, і про це – усі твори педагогів та психологів. Багато хто з них звертає особливу увагу на перші три-чотири роки життя дитини. Характер виховання дитини саме в цей період відіграє визначальну роль у формуванні особового фундаменту.
Іншими словами, «серце дитяти подібне до м’якого воску, на якому так само легко може відображатися образ Бога, як і образ ворогу роду людського» (Священномученик Володимир, митрополит Київський і Галицький «Бесіди про православне виховання дітей»).
Звичайно, помилково вважати, що наступне виховання вже не відіграє ніякої ролі, – такі міркування підходять більше до підліткового віку, коли, дійсно, виховувати в класичному значенні цього слова вже пізно, – але риси вдачі, поведінкові стереотипи та інші фундаментальні константи формуються саме в перші декілька років життя людини. І формують їх в дитині саме батьки або (за відсутності таких) її вихователі. Причому відбувається це не вербально, а шляхом передачі досвіду, своїх життєвих стереотипів.
Дуже важливо про це думати і говорити. Батьки, що вже відбулися, можуть пошукати тут коріння тих проблем з дітьми, перед якими вони несподівано для себе зіткнулися сьогодні. Інші повинні узяти це собі на озброєння як дорогоцінне застереження на майбутнє.
Але говорити про це потрібно. Говорити про те, що Бог довірив нам дитину, подібно ще безформному шматку глини, в якому прихований великий скарб. З цього «шматка глини» Він доручив нам висікти прекрасний образ, попередивши нас про те, що цей образ буде схожий на нас самих.
І тому перше, над чим ми повинні замислюватися, приступаючи до цієї «творчості», – чи відповідає наш власний духовний вигляд тому прекрасному образу, який ми прагнемо «зліпити». І якщо зрозуміємо (дай Бог), що багато в чому не відповідає, то виховання своїх дітей доведеться починати з самих себе. Можливо, і задовго до появи на світ самих дітей. Блаженний, хто так і вчинить.
Якщо від високої теорії все ж трішки спуститися до конкретики, стає особливо помітно, як ми, за звичаєм, «за лісом не бачимо дерев». Ми читаємо твори відомих педагогів, відвідуємо різноманітні семінари, зміцнюючись в упевненості, що своїх же дітей ми виховаємо як потрібно. Але при цьому в реальному житті виявляємося двієчниками, що завжди навчаються і нічому не можуть навчитися.
Простий приклад. Згадаємо, про що і – що дуже важливо – як ми проводимо наші повсякденні домашні розмови у присутності своїх малюків. З точки зору педагогіки, навіть якщо малюк ще нічого не розуміє, дуже важливо, про що і яким чином розмовляють при ньому дорослі.
Напевно, риторичними звучатимуть запитання: чи говоримо ми при дітях про кого-небудь із засудженням? Дратуємося і чи підвищуємо при дітях голос? Чи вимовляємо при них грубі або погані слова? Чи говоримо при них про предмети духовні або виключно про свої матеріальні проблеми?
На жаль, практично кожен, не покрививши душею, дасть відповідь: так, звичайно, і засуджуємо, і лаємося, і гніваємося, і… І це, на жаль, лише квіточки! Саме тут, в сім’ї, за виразом одного древнього нехристиянського вчителя Квінтиліана, «діти бачать та чують щодня такі речі, з якими вони протягом усього свого життя не повинні б були бути знайомі… і злощасні малюки стають зіпсованими перш, ніж вони починають знати, що таке вада». Так чого ж ми бажаємо?
У відповідь іноді доводиться чути: «Ми не знали, що це так важливо. Адже вони ще зовсім маленькі і нічого не розуміють!» І це буде відповідь двієчника, бо не лише розуміють, але і як губки вбирають і тон засудження, і звучання поганих слів, і тим більше дух роздратування та злоби. Вбирають та засвоюють як компоненти свого майбутнього духовного налаштування (тобто характеру).
Та все ж дозволю собі припустити, що справа не лише (швидше, не стільки) в нашому горезвісному незнанні якихось законів педагогіки. Найчастіше ми якраз знаємо і розуміємо, що «недобре так при дітях», і… нічого не можемо з собою вдіяти. «Мене теж так виховали свого часу, і нічого вже не зміниш», – заспокоюємо ми самих себе, перекладаючи цю відповідальність вже на своїх батьків. Але давайте все ж не квапитимемося так міркувати.
Згадаємо, що йдеться про майбутнє (тимчасове та вічне) нашої дитини, яке багато в чому залежить персонально від батьків. Ми «з пелюшок» починаємо «споряджати в далеку дорогу» своє чадо, і мудрі батьки потурбуються про те, щоб у сина або дочки завжди були під рукою «духовні скарби»: терпіння та мужність, чистота мови та чесність, витримка та доброзичливість. Потурбуються про це вже тоді, коли дитина ще не уміє міркувати, але вже добре бачить та чує.
У випадку з моїм знайомим підприємцем непросто вгадати, чому з ним вчинили так його діти, з якими до часу були добрі компанійські стосунки. Можливо, не зуміли вони з дружиною з раннього дитинства прищепити дітям пошану до думки та бажань батьків. Можливо, не виростили прекрасну квітку під назвою «вдячність». Можливо, кажу.
Я веду свою малолітню дочку із занять, і вона розповідає мені, як тільки що одна мама кричала на свою п’ятирічну дочку, одягаючи її в роздягальні. І як дочка, наслідуючи маму, відповідала їй тим же. «Татусю, чому вони так кричали?» І я, не знаючи, що їй відповісти, кажу: «Донечко, потрібно за них помолитися. Обов’язково помолитися».
Священик Димитрій Видумкін
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №5
