Кожне християнське свято – спогад про подію, що залишила свій неповторний слід в історії Церкви та людства, подію, яка і до цього дня значуща і, як прийнято говорити, «актуальна» для будь-якої людини.
Це дійсно так: все, що чинив коли-небудь Господь в дні Свого земного життя, все, що відбувалося після Його розп’яття, погребіння та Воскресіння, все, що творили во славу Христа Його учні та учні учнів, безпосередньо стосується життя всіх нас — людей, як віруючих, так і далеких від Бога, як тих, що виразно це розуміють, так і тих, що зовсім у цьому не обізнані.
Але без віри та розуміння – як сприйняти те, що бажає Господь нам дати, що прагне Церква через час та простір до нас донести? До того ж, адже і, справді, не тільки віра тут потрібна, але і розуміння також необхідне…
Якщо не розуміємо ми, наприклад, сенс того або іншого свята, не вбачаємо його зв’язку з тим, що стосується особистого нас, не відчуваємо ні радості, ні якогось руху душевного, коли воно наступає, то як же святкувати його? Просто прийти на службу, «як завжди», помолитися та повернутися додому – відчуваючи, що щось не те, що якась клітинка нашого серця, що так потребувала наповнення, залишилася порожньою?..
Буває і так. І нерідко. Тому й намагаєшся під час проповіді не просто пояснити сенс свята, а наблизити його до людей, котрі слухають тебе, допомогти їм зрозуміти, що воно означає саме для них, в чому полягає його – для всіх – радість.
І, звичайно, одне зі свят, більше за багатьох інших, що має потребу в такому поясненні та наближенні – Вознесіння Господнє. Так легко з’ясувати, що ми святкуємо на Великдень, на Трійцю, в день Різдва Христового або Благовіщення Пресвятої Богородиці… А на Вознесіння?
Господь, що впродовж сорока днів являвся апостолам, наставляв та утішав їх, Господь, Якого бачили їх очі та руки відчували (1 Ін. 1: 1), підноситься на небеса та зникає від них. Той, до Кого вони завжди могли прийти, звернутися, Кому могли вилити свій сум, у Кого знаходили пояснення будь-яких своїх подивів, Хто викривав їх за маловір’я та боязливість і в той же час затверджував у вірі та наповнював серця відвагою, зникає… І більше не ходить Він по дорогах Палестини, як бідний Мандрівник, що не має, де прихилити голову, але при цьому зціляє безнадійно хворих, звільняє від демонського гніту одержимих, воскрешає померлих.
Відчуття розгубленості, скорбота, навіть залишеність якась. Де ж тут радість і де свято? Які відчуття наповнювали серця апостолів, коли вони стояли на тому місці, куди привів їх перед цим Господь, поглядаючи на синь небес, що прийняла Його?
Ми можемо тільки здогадуватися про це, уявляючи, що відчували б у цю мить ми самі. І, швидше за все, припущення ці не будуть позбавлені підстави: в учнях Христових до дня П’ятидесятниці, до явлення Утішителя, ми бачимо стільки всього знайомого нам – людського, немічного, нашого! За мить до Вознесіня вони ще запитували Його:
– Чи не часу цього відбудуєш Ти, Господи, царство Ізраїлеві (Дія. 1: 6)?
І ось Його вже немає поряд. І немає тої «відбудови царства», яку, не дивлячись ні на що, очікували вони. Як не відчувати розгубленості? Побічно підтверджує цю розгубленість апостолів і питання, яке задають їм ангели, що з’явилися в цей час:
– Галілейські мужі, чого стоїте й задивляєтесь на небо? (Дія. 1: 11)?
Але в їх же наступних словах – і утіха, і надія, і те очікування, яким з цієї миті всім християнам жити:
– Той Іісус, що вознісся на небо від вас, прийде так, як бачили ви, як ішов Він на небо (Дія. 1: 11).
Життя наше сповнене гріхів, неправильностей, несправедливостей, в ньому «все не так». Інший раз воно здається безглуздим, іншим – нестерпним. Але все змінюється дивовижним чином, коли ми раптом відчуваємо реальність цієї обіцянки: «Прийде так, як бачили ви…».
Відчуваємо – в день свята Вознесіння, вслухуючись в його співи, читаючи завершення Євангелій від Марка та від Луки та перший розділ Діянь апостольських. А ще – коли просто згадуємо про цю подію, що вже відбулася, і про ту, яка обов’язково відбудеться.
Господь вознісся, як сказано в Євангелії, «благословляючи». І це благословення не віднімалося та не відніметься ніколи від тих, хто очікує Його Другого славного Пришестя і всім своїм життям готується до нього.
Від тих, кому дав Він таку вражаючу в силі своїй обіцянку: «Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку» (Мф. 28: 20). Обіцянка, яка, будучи зрозуміла розумом та прийнята серцем, ніколи не дозволить ставитися до Вознесіння як до розставання.
Ігумен Нектарій (Морозов)
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №5
