Один з отців Церкви вже в давнину сказав, що світ не міг би існувати без таїнств, тобто без безпосередньої дії Божої та без преображення, яке ця дія здійснює над людьми; і що єдине таїнство, яке збереглося після відпадання людини від Бога та втрати раю, це таїнство шлюбу.
Шлюб є таїнством і в давнину, і поза християнським досвідом. Звичайно, не в тому ж сенсі, в якому він є таїнством в християнській Церкві, але він – таїнство в тому відношенні, що ця мить, коли здійснюється щось, що інакше, людськими силами, не могло б здійснитися. Це мить, коли відновлюється, наскільки це можливо в межах занепалого світу, та єдність між чоловіком і жінкою, та цілісність вселюдини, про яку говориться на початку книги Буття.
Ця мить колосальної важливості. Ця мить, коли двоє, тому що вони покохали один одного, можуть стати однією плоттю, тобто не лише фізичною плоттю, але і однією тілесною реальністю, яка в себе включає різницю і душевності, і духовності.
Я бажаю це розвинути трішки. У Старому Завіті ми читаємо про те, як чоловік був створений вселюдиною, і в ньому, за вченням деяких (далеко не усіх) отців полягало усе і жіночне, і чоловіче. Поступово чоловік почав зростати, дозрівати; і прийшла мить, коли в одній людині вже не могла поєднуватися повнота і жіночої, і чоловічої істоти.
Тоді Бог привів до чоловіка усіх тварин, щоб він побачив, що в них є дві статі, і відчув, як сказано в Писанні, що тільки він самотній. І коли він раптом відчув свою самотність, Бог навів на нього глибокий сон і розділив в ньому чоловіче від жіночого. Але розділив не так, щоб не залишилося нічого того або іншого в кожному з них. У кожному залишилося щось від іншого, що давало йому можливість впізнавати себе самого в іншій істоті; він і вона складали одне.
І коли Адам побачив перед собою Єву, він вигукнув: Це кістка від кісток моїх, це плоть від плоті моєї!.. Інакше сказати: Це я! – і в той же час: це я – перед власними очима. Але це було настільки «я», це настільки була єдність духу, що вони себе оголеними не бачили, вони бачили себе як одиницю, як людину в двох особах.
Пізніше, коли здійснилося падіння, вони раптом побачили себе оголеними, тобто чужими один одному. І ось з цієї миті почалася боротьба за возз’єднання, потяг одного до одного, відчайдушний, сліпий потяг, крик: повернися до мене!..
І це здійснювалося в шлюбній любові, в любові двох, які, подивившись один на одного, як би впізнавали себе в іншому і одночасно впізнавали в іншому не його власну обмеженість, а нову повноту, нову красу, новий сенс.
І тоді шлюб, тобто таємниця цієї зустрічі здійснювався в тому, що вони один одного бачили та впізнавали себе самих, і разом – не просто себе, а себе наповненими, з повнотою життя, яку вони можуть мати тільки один з одним. І з’єднуючись, вони і тілесно, і душевно, і духовно ставали (знову ж таки, наскільки було можливо і наскільки досі буває можливо у занепалому світі) вселюдиною.
Це дивовижна таємниця. Це повнота людини, що виявляється в двох особах. Через те отець Церкви, про якого я згадував, говорив, що це таїнство: тепер розподіл, який здійснений гріхом, нехай частково, але значною мірою, вирішальною мірою, знімається, вони тепер єдині. І це йде дуже далеко.
Я процитую і іншого отця Церкви (хоча зараз не можу згадати його імені), який говорить щось, що багатьох може здивувати; він говорить, що шлюбне з’єднання чоловіка і жінки можна порівняти з тією єдністю, яка здійснюється між Христом та віруючим, коли він приймає Святі Тайни…
Ось міра, яку один з отців бачив: тілесна єдність між чоловіком та дружиною як повнота тієї єдності, яка вже досягнута душевно та духовно. Це означає, що чоловік та дружина бачать один одного, немов самого себе, але без тих тіней, без того знівечення, яке кожна людина може в собі бачити. Це бачення себе в тій красі та повноті, яких в собі самому неможливо бачити. І тоді вони з’єднуються в те, що можна назвати словами апостола Павла малою церквою.
Дійсно, в Христі, в Бозі, благодаттю Святого Духу вони стають єдиною плоттю, єдиною істотою, в той же час залишаючись неповторними, єдиними особистостями. Вони вже не індивідуум, тобто не остання межа розподілу, те, чого далі ділити не можливо, вони стали особистістю, тобто лицем, подібним до якого більше немає.
І стосунки чоловіка і дружини в ідеалі – до чого потрібно прагнути усією єством – не жадібність, не бажання володіти, не хижацтво, а благоговійне бачення та віддача себе іншому, і прийняття іншого в себе самого в любові, в споглядальній таємниці любові. Це ідеал шлюбу.
Звичайно, у занепалому світі діють і інші сили в шлюбі. Буває потське бажання, буває жадібність; але буває і те, що двоє з’єднуються завдяки тій любові, яка знімає усі межі: вони тепер стали єдині. І коли народжується дитина, ця дитина є не плодом як би хижацтва, а плодом віддачі однієї людини іншій, однієї половини іншому або інший.
І тут я бажаю торкнутися питання про дітей.
Сучасна наука йде назустріч тому, в що Церква вірила спочатку: що в мить, коли зароджується істота, в ній є уся повнота людства, вона вже людина. Можна сказати, що втілення Христа здійснилося в мить, коли архангел Гавриїл обіцяв Діві Марії народження Сина і Вона відповіла: Я ж Господня раба: нехай буде мені згідно з словом твоїм…
І так само відбувається і в шлюбі. В мить, коли зароджується дитина, усе майбутнє попереду, і теперішня наука відкрила чудові речі. Вона відкрила, що дуже рано, як тільки починає формуватися дитина, вона може сприймати не лише те, що здійснюється в матері, але і навколо неї. До неї доходять звуки, до неї доходить тремтіння повітря, через свою матір вона стає частиною усього довкілля.
Церковні наставники часто говорили про те, що як тільки зароджується дитина, потрібно знати, що до неї доходить усе, що відбувається з матір’ю або з батьком, або з оточенням. Тому матері рекомендувалося молитися, але не формально, не лише вимовляти молитви, не лише молитвословити, а спілкуватися з Богом, ділитися з Ним усією своєю радістю, усім своїм трепетом, дати Богу діяти в ній.
Але також рекомендувалося молитися вголос, – хоча тоді цього не знали, але тепер ми знаємо, що звук цієї молитви незрозумілим чином доходить до дитини, що поступово формується. Якщо молитва вимовляється благоговійно, тихо, вдумливо, дитина поступово внутрішньо формується і вже залучається до таємниці материнської молитви. Це дивовижна думка.
Коли дитина народиться, необхідно продовжувати молитися над нею, над колискою, співати їй церковні пісні, молитися церковними словами. Вона ще слів не розуміє, але через звук голосу може сприйняти молитовну налаштованість і через неї ожити до області молитви, області залучення до Бога.
А потім настає інша черга, коли дитина стає більшою і вже може сама якось приймати участь в житті. І те, що з нею відбувається тоді, може відігравати колосальну та вирішальну роль. Якщо в сім’ї розбрат, крик, взаємна ворожнеча, то це розбиває цілісність її душі; кожен окрик приголомшує її душу і іноді вщент розбиває її, як скло може розбитися від гучного шуму.
Але є ще інше. У міру того, як дитина чує молитовні слова, залучається до їх звучності, вони стають частиною плоті та крові її. І тут я бажаю вам надати дивовижний приклад, який у мене залишився на душі.
Був у нас тут півчий, Петро Федоров. Він володів приголомшливої краси басом і усіх нас надихав своїм співом. У якусь мить він захворів раком, ліг до лікарні. Я його відвідував щодня. Перший час ми з ним молилися та співали разом, я – невміло, тому що у мене немає достатньо слуху та голосу – співав молебень за його одужання і за його рідних, яких тоді не було біля нього.
Потім він став слабнути, і я співав один. Одного день я прийшов, і старша сестра мені говорить: «Могли б не приходити, – він без свідомості, помирає». Я увійшов до його кімнати. По обидві сторони ліжка сиділи його дружина та дочка, які тільки що приїхали з далекої Японії і застали його вже без свідомості, вмираючим чоловіком.
Я згадав тоді те, що він мені говорив, як молитовні слова переплелися з його душею, і, сказавши дружині та дочці сісти поруч, став навколішки і почав, як умів (тобто погано) співати йому великопістні пісні, страсні піснеспіви. І поступово ми усі побачили, як його свідомість зростає в ньому, відроджується, піднімається, і в якусь мить він розплющив очі.
Я йому сказав: «Петро Васильович! Ваші дружина та дочка сидять наліво від вас. Ви помираєте; попрощайтеся з ними». Вони попрощалися спокійно, глибоко, зворушливо; і потім я сказав: «А тепер можете спокійно померти». Він пішов в забуття і незабаром помер. Так от, ці співи, які він співав усе життя, його повернули до життя на той короткий термін, який був йому потрібний, щоб не залишити дружину вдовою та дочку сиротою без останнього прощання.
І ще один приклад, який мене теж дуже вразив, з області того, що залишається в душі дитини, коли їй дано чути церковні піснеспіви та їх співати. Багато років тому на Трьохсвятительському подвор’ї був дуже старий диякон. Від старості він значною мірою втратив голос, але співав на кліросі, оскільки єдино він міг щодня це робити.
Якось я з ним опинився на кліросі. Він читав та співав, я, як міг, співав. Але він читав та співав з такою блискавичною швидкістю, що мені не вдавалося встежити навіть очима по книзі. Коли служба завершилася, я йому сказав: «Отець Євфимій! Ви сьогодні вкрали у мене усю службу; але що гірше – ви вкрали її і у себе, тому що ви не могли розуміти те, що вимовляли».
Він заплакав і мені сказав: «Ти мене пробач! Але знаєш, я народився в страшно бідному селі, мене батьки прогодувати не могли і в п’ять років віддали мене в монастир. Там я прожив до революції, там навчився читати, співати, щодня я чув ці служби, вони стали частиною моєї душі. Коли я бачу ці слова, мені не потрібно їх читати; коли я чую ці співи, мені не потрібно на них зосереджуватися: як тільки я бачу слово – немов Божа рука торкається якоїсь струни в моїй душі, ніби в моїй душі арфа, і уся душа починає співати. Тому я співаю так швидко, що арфа співає, душа співає, – це мені було дано слово за словом протягом усього мого дитинства та мого зрілого життя».
Ось що ми можемо дати дитині; і ось що є шлюбом, де в серцевині знаходиться Господь Іісус Христос, благодать Святого Духу, і де діє таємниця єдності в Христі.
Митрополит Антоній Сурожський
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №4
