Бувають дні прості, а бувають — складні. У складні дні світ стає безбарвним і прісним. Здається, що, куди б ти не повернувся, попереду — сіра стіна, над головою — сіра хмара, а сам ти обплутаний сірим павутинням. При цьому складність залежить не від кількості справ, які треба встигнути зробити, і не від кількості проблем, що потребують невідкладного вирішення. Складність залежить від твого погляду на світ, від того, які окуляри в тебе на носі.
Найчастіше ускладнюють життя окуляри з модельного ряду «що про мене подумають». Вони можуть бути різних фасонів, великі й маленькі, кричущі й ледве помітні. Але всі вони схожі в одному — запорошують барви життя марнотою і непотрібними переживаннями.
Озброївшись такими окулярами, вже неможливо сприймати все, що відбувається, без підтексту, таким, яким воно є. Ти перетворюєш стосунки з ближніми на шахову партію, намагаючись передбачити всі «а раптом» і «чи правильно мене зрозуміли». І нехай би метою такої «далекоглядності» було прагнення допомогти або зробити щось корисне для іншого. Але, на жаль, найчастіше мета такої гри одна — як би виставити в найкращому світлі себе.
Ми дуже боїмося виглядати смішними. Зужитість цієї фрази не применшує її актуальності, а навпаки — вказує на масштаби проблеми. Своє «я» ми бережемо, наче крихку коштовність, несемо його, не помічаючи нічого й нікого навкруги, умиваючись потом від утоми й напруження, боячись упустити його або заплямувати.
Але ж ми обманюємо себе. Саме тоді, коли ти так відчайдушно намагаєшся вберегти своє «я», його вже немає. Воно розбите на тисячі питальних скалок: «А як це виглядатиме? А чи зручно? А чи не безглуздо? А чи не дивно? А треба було б…» — цей список, на жаль, дуже довгий. Людина там, де її думка; плутаючись у цих невинних, на перший погляд, запитаннях, ти розчиняєшся в них, перестаєш бути собою. Буквальна ілюстрація одного з численних євангельських парадоксів: Бо хто хоче спасти душу свою, той погубить її… (Лк. 9, 24).
І самообман не лише в цьому. Турбота про те, «що про мене подумають», за своєю суттю — турбота про те, чого немає. Тому що це — намагання не зронити своє «здаватися». А що таке «здаватися»? Тінь. Відображення. Ілюзія.
Насмілюся припустити, що людей, сутність яких — бути, питання «що про мене подумають?» не бентежить. Ти боїшся видатися нерозумним, неввічливим, нетактовним лише тому, що відчуваєш свою нерозумність, неввічливість і нетактовність. Якщо в мене в руці є яблуко, а наді мною почнуть сміятися і казати, що яблука в мене немає, чи стану я зважати на подібні зауваження? Навряд чи.
Це очевидно, але чомусь замість того, щоб удосконалювати своє вічне «бути», ми завзято продовжуємо облаштовувати тимчасовий і ефемерний світик «здаватися».
І звідки лише беруться ці химерні окуляри, які не допомагають зору, а заважають бачити?
Кажуть, що створює їх старий, як світ, дизайнер з жіночим ім’ям Гордість. Вона велика майстриня ускладнювати життя. Варто лише трішки заґавитися, розглядаючи своє «я», як зараз же окуляри складності опиняться на твоєму носі.
Гордість сліпа й тому робить усіх, хто носить її окуляри, сліпими. Сама найбільше боячись бути осміяною, вона робить посміховиськами нас. І ми, ніби заворожені, розігруємо під її дудку абсурдну виставу самолюбства: «Я подумала, що він подумав, що я подумала, що…»
Але є одне чарівне запитання, здатне розбити чари складності. Запитання це народжене святоотецькою думкою з усвідомлення цінності душі людської: а чи є користь душі твоїй — душі бездонній і безкінечній — від розгадування головоломки «що про мене подумають» і подібних?
Це запитання повертає зір і допомагає побачити речі такими, якими вони є: робить просте простим, а несуттєве несуттєвим. У дебатах зі складністю без нього не обійтися.
«Тебе хотіли осміяти», — каже складність. «Зовсім ні», — каже здоровий глузд. Складність стоїть на своєму й наводить безліч доказів. Їх стільки, що сперечатися немає сенсу. На кожен мій контраргумент вона вигадує ще два. У таких випадках я хитрую: роблю вигляд, що вона перемогла й дозволяю їй розгорнути свій сценарій до кінця. І в момент, здавалося б, її остаточного тріумфу, підсовую їй це коронне запитання: ну то й що? Що зміниться для мене, для моєї душі, для мого життя, якщо це дійсно так, якщо мене насправді хотіли осміяти чи поставити в незручне становище? І задихаючись від обурення, складність вимушена здатися…
Бо ж і справді нічого не зміниться. А якщо вдуматися, то для мене навіть краще, якщо сценарій моєї складності виявиться правдивим. Адже це дає мені шанс хоча б на крок наблизитися до того, що відкриває, як кажуть святі отці, всі таємниці світу — до смирення.
Лише смирення може повернути нас у втрачений і забутий нами світ простоти. «Простота є нерозлучна риса смирення — ось чому, коли немає простоти, немає й смирення. Простота не лукава, не підозріла, не образлива, не бачить себе, ніякого собі значення не надає, не мудрує тощо. Усе це означає смирення», — пише Феофан Затворник.
Утомившись борсатися в безглуздому павутинні складності, ми шукаємо простоту, де тільки можна. Хіба не з пошуку простоти народжується нелюбов до офіціозу, хіба не звідси всілякі «розслабся» й «будь простішим», що ними ми кидаємося жартома і невлад? А чи не звідси мода на простоту — в одязі, інтер’єрі, їжі й зовнішньому житті загалом?
Але тут ми її не знайдемо. Ми просто стоїмо в черзі не до тієї каси. Тут можуть дати тільки фальшивий папірець, у кращому разі — білет до наступної зупинки, де доведеться вийти й знову блукати коридорами складності.
Білети у край простоти можна купити лише в касі смирення.
Так, можливо ціна видасться занадто високою для нас — безперервна праця над собою і щосекундне небезболісне наступання на свою гордість. Але воно варте того. Тому що край простоти — це край щастя. Це край, де дивляться на світ своїми очима. Без окулярів.
Побувавши там одного разу, неможливо не прагнути туди знов. І нехай відразу влаштуватися там назавжди не вийде, нехай іще не раз доведеться повертатися у світ складності, але незабутня музика цієї країни буде звучати в серці, закликаючи повернутися додому.
Наталія Жищенко
“Волинь Православна”, 2012, №6
