Як прожити Великий Піст, щоб зустріти Великдень оновленою людиною?
Навіщо потрібно згадувати про свої гріхи? Як навчитися любити та пробачати ближнього?
Духовним досвідом ділиться протоієрей Миколай Важнов.
Поселити людину в своє серце
– В давнину на час Великого посту ченці йшли в пустелю, де їм могла загрожувати навіть смертна небезпека, тому перед відходом вони просили один у одного вибачення, розлучаючись, мабуть, назавжди… Чому прощення необхідне?
– У Прощену неділю ми зобов’язані, будучи християнами, просити вибачення один у одного. Ми вступаємо в Великий піст, який завершується Страсним тижднем, стражданнями Господа нашого Іісуса Христа, Його смертю і погребінням, і Його славним воскресінням.
Спаситель прийшов на Землю заради того, щоб врятувати людський рід від гріха, прокляття та смерті. Настільки Бог полюбив людину, що Сина Свого Єдинородного віддав, щоб кожний віруючий в Нього не загинув, але мав життя вічне. Розумієте, яка любов! Він любить нас, грішників. Якщо ми вважаємо себе за віруючих людей, як можемо вступати в піст, маючи на когось образи, усвідомлюючи любов Бога до нас?
Що таке прощення? Прагнення помістити людину в своє серце. Не просто так сказати «Бог тебе пробачить» і залишити якесь злопам’ятство, залишити образу, щоб рано чи пізно її пригадати. А саме знайти місце в своєму серці і прийняти людину.
Якщо Бог наш полюбив нас, грішників, то і ми повинні прагнути до того, щоб полюбити кожного, навіть недруга свого, який нам зробив неприємне. Тому перед подвигом Посту, який веде нас до голгофи, до Воскресіння, ми просимо один у одного вибачення, щоб з чистим серцем почати цей шлях, щоб у нас не залишилося ні краплі озлобленості, злопам’ятства. Поселити людину в своє серце – тільки так, мені здається, по-іншому неможливо, інакше це буде не прощення, а тільки якась імітація.
– Але як це зробити? Адже іноді розумом розумієш: так, потрібно пробачити, але спогади про біль, про слова, тобі сказані, не відходять, і пробачити не можеш.
– Ось для цього і даний піст. Адже піст – не голодування, а посилена робота над собою. Так, легко сказати, а спробуй, пробач, коли людина ніяк не знаходить місця в нашому серці. Так от в цьому і є подвиг посту: присвятити час Богу, спробувати помістити в своє серце Христа, насамперед, а потім вже і людину.
Для цього потрібний духовний подвиг. Наприклад, багато духівників рекомендують за піст прочитати весь Новий Завіт. Не просто прочитати та закрити, а щоб більше думати про Христа, щоб Він в нашому житті був на першому плані, хоч би під час посту. Ось цей досвід нам необхідно придбати. Коли в моєму серці буде Христос, то обов’язково там знайдеться місце і для людини, яку я хочу пробачити. Тільки у Христі це можливо.
Тому головне, що потрібно у Великий піст – намагатися більше думати про Бога. Йдеш на роботу, їдеш в метро: «Господи, Іісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного!» Намагатися якомога частіше собі уявляти, що ти йдеш перед Всевидющим Оком Божим, який Собою наповнює все. Вранці встаєш – з Богом, ввечері лягаєш – теж з Богом.
– Але ж так щодня потрібно жити, не тільки у Великий піст…
– Звичайно, але, на жаль, ми знати це знаємо, але не виконуємо. А піст дає нам певну концентрацію, для того, щоб ми, набувши певного духовного досвіду, могли застосовувати його і в подальшому в житті, після посту.
– Людина, яку я любила, гарно до неї ставлюся, принесла біль. Я намагалася забути та пробачити, але цей спогад живе та мимоволі відбивається на наших стосунках. Навколо кожного з нас є певне оточення, яке теж, так або інакше, бере участь в цьому розгляді. Пам’ять про образи, що з нею робити? Що робити з шрамами?
– Принаймні, зовні прагнути не проявляти цієї пам’яті. Рани бувають різні. Маленька подряпина швидко гоїться. Бувають іноді рани глибокі, які довго болять. Але головне тут – не ятрити цю рану, а намагатися пластир накласти, щоб вона швидше заросла.
Так і в духовному плані. Дуже важливо не влаштовувати в собі внутрішні діалоги з цим недругом. Закусити язика і починати молитву: «Господи, допоможи мені, помилуй мене, грішного». Тому що з Божою допомогою можна з усім впоратися. Але без Бога пробачити дуже складно. Постійно з нас емоції виходитимуть непривабливі.
Не зображати покаяння
– У вас було, що доводилося боротися за прощення?
– Бувало по-різному. Милістю Божою Господь допускає служити, і ось за божественною літургією просиш допомоги: «Господи, допоможи мені», – і Господь допомагає.
Не буде лицемірством, якщо всередині у нас знаходиться образа, з якою ми не можемо впоратися, а ходимо та страждаємо. Лицемірством буде злопам’ятство, коли ми очікуватимемо миті, щоб кривдника вколоти та сказати йому усе те, що про нього думаємо, і назавжди поставити хрест в стосунках з ним, а на поверхні вдаватимемо: «Ні, я не винен, навіть не те, що словами. Я не винен навіть виглядом показати, що я на нього щось тримаю». Ось у такому разі потрібна боротьба.
– Інколи, один готовий просити вибачення, а інший ще ні. І якщо перший прийде і вибачиться, то інший може ще більше розсердитися…
– Не потрібно грати. Людина все побачить. Потрібно бути самим собою, мені здається, бути щирим, та поводитися – в хорошому плані – так, як ти поводишся зазвичай. Якщо вона побачить, що ти намагаєшся зобразити покаяння, бажання прощення, то, звичайно, це може викликати ще більше роздратування та гнів…
Насамперед потрібно знайти в собі силу волі, щоб помолитися за цю людину і за себе: «Господи, допоможи їй, і допоможи мені, Господи, дай мені сили перетерпіти і чогось не сказати. А ще: як Сам знаєш, врятуй, Господи, цю людину». Молитва дуже важлива, вона допоможе на зло не відповідати злом, тому що це зло, яке від нас виходить, обов’язково до нас і повернеться. А якщо молитися, бути самим собою, то з часом людина, яка на тебе щось має, заспокоїться.
Хто найгрішніший?
– Коли священик читає перед причастям молитву, просить Бога пробачити всіх грішних, «з них я першим є». Ви ж точно знаєте, що Ви не вбиваєте, не крадете, і що є люди, які набагато більш гріховним життям живуть. Як можна так говорити, що «я – перший з всіх грішників», щоб це було щиро?
– Можливо, доцільно хоч би раз на добу, скажімо, ввечері вже перед сном, можливо навіть, лежачи в ліжку, проаналізувати свій минулий день і запитати свою совість: «Ну, скажи, що не так ти зробив за цей день?» Це багато часу не відніме. У думках пропливають картини прожитого дня. «Що ти зробив не так в думках?» – «Те те, те». – «Пробач мені, Господи». В словах? Ось тут не те сказав, ось там засудив. В справах? Те зробив невірно, а ще це…
І ось якщо ми привчимо себе хоч би раз на добу аналізувати свій прожитий день, то, я думаю, з часом слова «з них я першим є» перестануть бути формальністю. Виявляється, я такий грішник! Зробив крок – згрішив, поглянув згрішив, почав говорити – знову гріх. Куди не глянь, скрізь один гріх. На сповіді запитуєш: «Ну що, в чому грішна?» – «Та начебто, батюшко, нічого поганого не чинила. Нікого не вбивала». І думаєш: «У неї, виявляється, немає духовного життя».
Чим ближче людина до Бога, чим яскравіше серце людини освітлює світло Христове, тим вона більше бачить свою гріховність. І це не просто слова, «з них я першим є», це не просто сльози, які проливали святі, вважаючи себе за великих грішників, вони реально були в світлі Христовому і реально бачили в собі всю людську недосконалість.
Те, що від нас це закрито, хто в цьому винен? Звичайно ж, ми самі. Тому що всередині нас темрява, ми не бачимо бруду в темряві. Чим людина ближча до Бога, тим вона більше бачить свою гріховність. І навпаки, якщо ми бачимо, що починаємо виправлятися, говоримо собі: «Я був такий грішник, а зараз і храм відвідую, і милостиню подаю, і сповідаюся, і причащаюся, напевно я кращим стаю», – хоч німб малюй над цією людиною і в святі зводь, але ця доріжка дуже небезпечна, вона призводить до духовної омани.
– Але є ще і зворотна сторона, коли ми починаємо бачити свої гріхи і від цього видовища впадаємо в страшний смуток. Ось чим самодокоряння відрізняється самокопанння?
– Це один з різновидів гордості людини. Бог нас рятує не через наші заслуги, не через наші виправлення, Бог рятує нас тільки через Свою любов – це потрібно дуже ясно розуміти. Якщо ми починаємо надмірно копирсатися в своїх гріхах, і це призводить нас саме до відчайдушного стану, то про це потрібно швидше говорити духівнику. І батюшка пояснить, що не потрібно так себе докоряти. А, навпаки, якось нагадати собі: я в Церкві, я сповідаюся, я приймаю Святе Причастя. І за це за все потрібно дякувати!
Якщо у тебе немає відчуття гріховності, немає упокорювання в душі, тоді, так, потрібно в собі трішки побачити гріх. Але якщо тебе твоя гріховність засмучує , тоді вже потрібно по-іншому на життя подивитися: який же я все-таки щасливий, що Бог любить мене! І це не просто слова. Він любить так, що за мене, грішника, готовий знову зійти на голгофу, на хрест. Ось яка любов.
А ще іноді є така спокуса: «Батюшко, я абсолютно загибла людина!» – «В чому справа?» – «Мені такі думки приходять, що навіть страшно озвучити їх». Я запитую: «Так? А як ти їх приймаєш?» – «Та що ви, батюшко, яке приймаю? Не приймаю я. Мені навіть лячно!» Гріх починається тільки тоді, коли ми цю думку, яка прийшла нам в голову, прийняли, тобто зупинилися на ній та допустили до свого серця. Ось початок гріха.
Прийшла думка, ти постаєш перед вибором – прийняти або відкинути. Якщо ми говоримо: «Ні! Мало що в голову збреде, це не моє», – то в цьому немає гріха. Ось тут ворог і підловлює: «Ось, дивися, які у тебе думки. До чого ти дожив. Немає тобі спасіння». А фактично це мильні бульбашки, немає цього гріха. А багато хто цього не розуміє і впадає в смуток.
Добре б під час посту знайти більше часу на читання – духовної літератури, святоотцівської літератури. Потрібно прагнути зрозуміти усю глибину думки отців, намагатися побачити, як вони досягали тієї або іншої чесноти. Яким чином? І що з цього приводу вони кажуть? Адже читаючи літературу святих отців ми набуватимемо і свого духовного досвіду, який залишиться з нами назавжди.
Протягнути руку людині
– В Прощену неділю ввечері ми приходимо в храм, просимо один у одного вибачення… Але, можливо, ми і не знайомі з тим, хто стоїть поряд з нами в храмі. Як просити вибачення у прихожан твого храму, що б це було не формальністю?
– Сьогодні не знаєш, завтра не знаєш, а, можливо, і пройде місяць, півроку, і людина стане тобі близькою. Адже кожна людина, з якою ми зустрічаємося, нам Богом послана. І не може бути випадкових зустрічей, тим більше в храмі. І ми якось повинні знайти в собі таку силу, можливо, волю. І потрібно сказати собі: я спробую помістити в своє серце і цю, поки незнайому людину, щоб вона теж мені стала дорогою та близькою.
Все залежить від твого внутрішнього настрою. Кожна людина – образ Божий, таке ж улюблене чадо, як і я. І я ось з таким настроєм і підходжу до неї, найближчої, найдорожчої та найріднішої. Нехай я її не знаю, але річ не в цьому, а справа в мені. Ця людина прийшла в храм, значить, її Бог сюди покликав в храм, і вона прийшла. Як же я можу формально ставитися до неї? До кожної, не тільки в храмі, а до кожної, з ким ми в житті зустрічаємося. Кожна людина в кожній зустрічі послана Богом.
– Коли чуєш притчу про Страшний суд, так лячно від відповідальності, що ми покликані приймати як рідну кожну людину, і не тільки членів сім’ї, колег по роботі, прихожан твого храму, а взагалі будь-яку, навіть абсолютно чужу. Якщо не зможемо прийняти, полюбити її, послужити їй, виходить, взагалі все даремно?
– Це дар Божий. Бог дивиться на серце наше. Якщо бачить, що ми прагнемо бути кращими, прагнемо до такого ставлення до людей, про яке говориться в Євангелії, то Він і допоможе нам. Так, нам потрібно прагнути до того, щоб саме всього себе бути готовим віддавати людям, всіх любити від щирого серця, бути готовим всіх обійняти та добре слово сказати.
Але мені здається, це дар Божий. Головне, нам розпочати, протягнути руку, хоча це буває дуже важко, але протягнути руку людині, яка потребує нас, яка опинилася поряд з нами в житті, забажати прийняти її від щирого серця, а вже далі в нас буде діяти Господь.
Розмовляла Аліса Струкова
Стаття повністю – Православие и мир
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №3