У чудовій молитві святого Єфрема Сиріна «Господи і Владико життя мого» є наступне прохання: «Дай мені бачити гріхи мої і не осуджувати брата мого», що означає – дай мені Твою благодать, щоб побачити мені і засудити мої власні помилки, а не засуджувати брата мого.
З одного боку, святий просить Бога дати йому дар самоосудження, а з іншої – благає Його допомогти не засуджувати ближніх.
Що таке засудження? Засудження і осуд є плід ненависті. Засудження, за словами Іоанна Лествічника, хвороба тонка, це стан, що віднімає любов, це нечистота серця, втрата цнотливості. Засудження справді страшна річ. Висловимо певні думки із цього приводу.
Господь сказав: «Бо від слів своїх виправдаєшся і від слів своїх засудишся». Кожне слово свідчитиме або за нас, або проти нас. Кажучи відверто, засудження ближнього приносить нам велике задоволення. Коли люди отримують прихильність когось сильного світу цього або душа їх повна ненависті, вони з легкістю починають засуджувати інших.
Зазвичай ми лихословимо про когось, коли той не присутній при розмові. «І воссіли владики і хулять проти мене…» – говорить Давид. І дійсно, в Старому Завіті ми читаємо, що Саул, Авенір та Ахітофел глузували з Давида. Уривок цей має відношення і до Христа.
Первосвященики Анна та Каїафа таємно зустрічалися і, врешті-решт, звинуватили та вирішили убити Його. Іісус у той час знаходився в Саду і говорив про Бога, а ті таємно обговорювали Його. От чому псалмопевець вигукує: «Віддай їм за їхнім вчинком, і за злом їхніх вчинків, згідно з ділом їхніх рук Ти їм дай, верни їм заслужене ними».
Цей гріх походить від недоліку любові до ближніх. Якби ми любили свого ближнього, ми б вступалися за нього. «Любов усе покриває», – говорить апостол Павел. Засудження примушує нас бачити гріхи інших, тоді як самі ми вдаємо, що непогрішимі. Ми завжди виправдовуємо самих себе, і, як правило, бачимо недоліки в інших.
Спостерігається наступне явище: люди, не маючи на це ні влади, ні компетенції, засуджують грішників як словами, так і в думках. Тоді як тільки Бог може засудити, ухвалити вирок і здійснити його. Коли ми засуджуємо людину, ми узурпуємо права Бога. «А ти хто, який судиш іншого?» – говорить апостол Павел. Один Господь може виправдати або засудити когось. Ми, люди, повинні навчитися «бачити свої гріхи і не засуджувати брата свого».
Засудження є перешкодою для нашого духовного життя. Часто, коли протягом дня ми засудили або обмовили когось несправедливо, ввечері ми не в змозі молитися. Все це: насмішки, засудження, лихослів’я, погані думки, злість, – згадується під час молитви і забруднює нашу душу. Диявол, знаючи, що творення молитви йде на користь людині, намагається перешкодити цьому. Таким чином, засудження є грандіозною зброєю ворога роду людського. Воно на смерть вражає душу.
Ісаак Сирін пояснював, що Бог допускає спокуси тому, хто схильний до гріха засудження. Наприклад, плотські спокуси, що вражають людину, є результат її засудження ближніх. Бо тим, хто загордився перед братами своїми, Бог допускає плотські спокуси, щоб ми змирилися, побачили свою нікчемність, і, таким чином, перестали засуджувати своїх ближніх.
Як же поводитися нам, коли нас засуджують інші?
Тут я хотів би пригадати слова Іоанна Златоуста. Святий говорить, що, коли ми живемо в гріху, навіть якщо нас ніхто не засуджує або не звинувачує, ми є найнікчемнішими серед людей. Навпаки, коли ми перебуваємо в старанній чесноті, «навіть якщо проти нас цілий всесвіт», тобто навіть тоді, коли весь світ засуджує нас, тоді ми «ревнителі всього», тобто гідні зі всіх. Тому ми повинні прислухатися не до тих, хто нас засуджує, а до чесноти життя нашого.
Митрополит Едесський,
Пельський і Aльмопійский Іоіль
Джерело – “Православие и мир”
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №3