Буває так: стоїш в метро і бачиш навколо себе одні тільки смутні і сірі без просвіту лиця. Вони нудні, завжди чимось незадоволені і позбавлені благовидості. Так, можна захоплюватися дивовижними словами апостола Павла про любов, але сама думка про те, що можна любити цих людей, які оточують тебе, здається вершиною абсурду. Чи ні?
Біля мене сидять смутні підлітки з гучною «булькаючою» музикою в навушниках і опущеними очима, рішуче не готові поступатися місцем будь-кому. У потилицю мені дихає перегаром, дрімаючи, тихий п’яничка. До мого правого боку притиснулася бабця з візком і сумкою. Де я? Навіщо мені ці люди? Мені вони не потрібні: краще б їх не було.
І тоді я — що вже стало звичкою — говорю собі: «Стоп! Те, що я зараз бачу, це просто ознака моєї душевної смерті і, мабуть, депресії — і більше нічого. Просто тест мого нинішнього стану». Мені сумно від самого себе. На щастя, досвід говорить, що такі відчуття — проходять.
І справді, та ж бабця несподівано звертається до мене: «Синку, не допоможеш сумочку витягнути? Бачиш, стара на кладовище зібралася, чоловіка відвідати». Звичайно, я із задоволенням допоможу, нема проблем! Обернувшись, я заглядаю на мить в її очі: вони потерті часом, але гарні і повні світла. А я просто побував в пеклі — ще до смерті — і повернувся назад.
Любов чи смерть
Люди бувають неприємні, і любити їх інколи аніскільки не хочеться. А в той же час багато хто з нас відчуває, що любити краще, ніж ненавидіти або зневажати. Але що ми тут можемо зробити — і чи потрібно щось робити?
Хтось скаже: «У мене є мої близькі, є хороші друзі і цікаві компанії. А з поганими або просто нудними людьми мені досить одного — триматися від них подалі». Християнин не може з цим погодитися. У християнській традиції любов стоїть дуже високо, так що виходить, якщо ти не любиш (гаразд, скажімо, «не намагаєшся любити») людей, можна піти і пошукати собі іншу, комфортнішу віру. Саме тут особливий помітний знак християнина, це найголовніший критерій доброякісного духовного життя, без якого все, — порожнеча і самообман.
Але чи реально це — так от узяти і «полюбити»? Поставлена планка нескінченно висока, аж до любові до ворогів, які ненавидять нас. Хто, за винятком деяких вибраних, на це здатний? Мабуть, це просто гарні слова, недосяжний ідеал, який даний лише для того, щоб я на нього дивився і краще розумів, наскільки я поганий і безпорадний?
Так, це безмежна і велика мета, але це не означає, що я не можу робити перші кроки просто зараз. Зрозуміло, в цьому майже всі ми тут — початківці. Проте, ось мої дві копійки на тему. Між пеклом нелюбові і любов’ю є стежина, по якій можна і потрібно рухатися…
«Любити погано»
Найгеніальніше, що я чув на цю тему, слова одного священика «Є лише один спосіб навчитися любити — почати любити погано». Це прості до примітивності слова, проте в них є все необхідне і достатнє для початківців.
Але спочатку нам варто позбутися однієї перешкоди. Більшість сучасних людей думають про любов як про особливий стан, який в потрібний момент звалюється (або не звалюється) на тебе з неба. І тоді ти або «любиш», або «не любиш» — третього не дано. Але це просто неправильне розуміння терміну, який має мільйон найрізноманітніших сенсів. Не стану заглиблюватися у визначення любові, досить сказати, що любити — це насамперед поведінка і свідоме рішення. Це означає, що любов не статична: це не готовий стан, а шлях. А щоб кудись прийти, треба крокувати, причому перші кроки незграбні і зовсім не схожі на любов святих.
Все не так вже складно. Якщо я вирішив любити людину, спершу я можу її не уникати — хоч би фізично бути поряд, не відвертатися від неї і не відсідати подалі. Далі в моєму розпорядженні тисячі вчинків. Я можу приділити їй увагу, можу тепло та лагідно розпитати про її життя. Можу їй подзвонити або написати на імейл і привітати, скажімо, з днем народження. Можу подарувати їй подарунок або дати грошей, якщо вона має в цьому потребу. Я можу — нехай погано — робити їй добро в односторонньому порядку, не чекаючи, що вона пройметься до мене симпатією або зміниться до кращого. Важливо, що це поступово міняє мене самого. Морок нелюбові начебто залишається, але в ньому з’являється світло, і з часом мені самому стає світліше. Це ми здатні робити — і по суті ми здатні робити тільки це. «Але це ж не любов, а просто нудне виконання закону, — скажуть мені. — А відчуття, а серце, якому не накажеш?»
Неслухняні емоції
Дійсно, що б ми не робили, залишаються неслухняні емоції. Гнів, презирство і огида, образа і гіркота — їх не скасувати вольовим актом. Ти можеш натягнуто посміхатися, нещиро дарувати подарунки або говорити смиренні слова (що користуються популярністю у православних) типу «прости мене, грішну» — але в серці залишається отрута ненависті. Коли в молодості я вперше почув пораду помолитися за мого конкретного ворога, я гаряче протестував: «Я ж не можу цього робити щиро! Це буде брехнею і лицемірством, від чого мені самому стане бридко».
Насправді, хоча емоції не є любов, вони важливі. Любити без відчуттів — це дійсно означає любити «погано», недосконало, не у всій повноті. І абсолютно не потрібно себе обдурювати або намагатися викликати у себе добрі відчуття в уяві.
Проте між вчинками і відчуттями існує зв’язок. Врешті-решт, вже більше ста років тому Джеймс і Ланге сформулювали свій знаменитий закон: емоції слідують за поведінкою. Коли я сідаю за один стіл з підозрілим чужаком, мої відчуття до нього неминуче міняються. Коли я, пересилюючи себе, виявляю цікавість до нудного чоловіка, він ризикує перестати бути для мене нудним. Якщо я починаю — нехай мене трясе від обурення — молитися за ворога, я можу хоч на долю секунди поглянути на нього з якоїсь іншої перспективи. І варто відмітити, це не просто нерозумний «закон» або слідування зовнішнім правилам. Зовсім ні, рішення любити теж народжується усередині, в серці.
Там же, в серці, народжується багато сміття: якщо я спробую в кожен момент бути «щирим» і «самим собою», я можу стати гордим, заздрісним, дріб’язковим. Я б іноді кидав свою дружину, а іноді б до неї повертався. А іноді мені хотілося б побити якусь людину, особливо з близьких.
Чесне ставлення до своїх емоцій необхідне: воно дозволяє бачити свій внутрішній морок і не жити в самообмані. Більш того: воно допомагає відзначити, що і «коханих» ми любимо лише іноді — емоції хвилеподібні і мінливі. Залишається любити їх «погано» — зате ми бачимо, що тут є куди рости.
Дещо ще
Щоб чому-небудь навчитися, потрібна сильна мотивація. Навіть, якщо я хочу освоїти іспанську мову, або вивчитися грати на гітарі — спочатку мені знадобиться регулярно робити не найцікавіші речі. Подібні зусилля винагороджуються, але далеко не відразу. Наша культура миттєвих рішень — «бери все, що бажаєш, просто зараз: швидко і дешево» — породжує нетерплячих людей, які не готові чекати. Але, на жаль, вчитися любити — це «довго і дорого». На це йдуть роки життя, і це часто не приносить душевної винагороди, але тільки робить життя незатишнішим. Коли «любиш погано», це виглядає безглуздо і часто викликає насмішки і звинувачення в нещирості. Одностороння відвертість робить людину більш ранимою і уразливою. Це згода терпіти біль і мати компанію з неприємними людьми. Насправді, навіщо нам це потрібно? Щоб не померти раніше смерті: тому що альтернатива — пекло нелюбові — ще гірше.
Діяти наполегливо і терпляче, віддаючи собі звіт в своїх емоціях, — цього для початківців, які готові «любити погано», достатньо. Але я навмисно нічого не сказав ще про одну річ — тому що прагнув тут триматися ближче до землі, до психології, до того, до чого можна доторкнутися. А ця річ надзвичайно важлива. Коротко сказати: чим кращі вертикальні стосунки (з Богом), тим правильніші горизонтальні (з людьми), і від цього закону нікуди не подінешся. Ні удома, ні серед друзів, ні навіть, коли ти просто їдеш в метро.
Михаїло Завалов
Журнал ” Нескучный сад”
“Волинь Правослана”, 2012, №6
