Якщо ми задумаємося про те, що таке поняття – страх, то побачимо тут багато помилкових відчуттів та зрозуміємо: для страху немає причин. Життя людини задумане Богом як спокійне та радісне.
Ми повинні жити довго та щасливо – чому ні? Бог подарував нам це життя для того, щоб ми жили на світі з насолодою та подякою до Нього за цей дар. І щоб ця подяка у свою чергу, відкривала нам шлях до Нього.
Іноді, виїжджаючи від гостей, я можу ненавмисно забути якусь свою річ – наприклад, ручку або окуляри. А господар будинку, де я гостював, через якийсь час бачить забуту мною річ і говорить: «О, це залишив отець Андрій!» Тобто, побачивши мої окуляри, він згадує про мене, його думки спрямовуються в мою сторону.
А чому ми даруємо подарунки?
Щоб людина, дивлячись на подарунок, згадувала того, з ким вона нещодавно була разом, про любов цієї людини. І якщо нашим подарунком починає користуватися інша людина, а не та, для кого він був призначений, то подарунок втрачає будь-який сенс. Адже ми подарували його для того, щоб у нас виник зв’язок з цією людиною – зв’язок, наповнений теплом та любов’ю, – а не просто для звичайного користування.
Саме так чинить Бог. Він посилає нас в цей прекрасний світ (який, правда, ми потім перетворюємо на щось зовсім інше) – посилає нас сюди для того, щоб ми насолоджувалися Його дарами, Його милістю до нас, щоб ми жили на цьому світі так само спокійно, як живуть діти в будинку свого Отця – без тривог та смутку («У нас є тато!»). Адже коли у дитини є ніжний, люблячий батько, вона нічого не боїться.
Так чинить з нами Бог. Для цього Він і попустив нам жити на цьому світі.
Якось в одній передачі виступав дуже хороший лікар. Він говорив, що організм людини влаштований таким чином, що ми можемо жити набагато довше, якщо проводити при цьому правильний спосіб життя.
Зрозуміло, таке життя має на увазі правильне харчування. Але не тільки. Важливо бути душевно врівноваженою людиною, спокійною та мирною. Якби ми всі були такими, то жили б довше.
Людина старіє через переживання з приводу своїх проблем, через стрес, неспокій, невпевненість в завтрашньому дні. Все це приводить до того, що її волосся починає сивіти ще в ранній молодості – без якихось видимих причин, просто від переживань. Стрес викликає хвороби шлунку – наприклад, виразку.
За однією хворобою з’являється інша, і так далі. Скільки захворювань викликають душевні переживання! Тому, якщо ми дійсно хочемо радіти життю та жити багато років, нам слід відкрити для себе способи, що ведуть до довголіття.
Один з таких способів – це життя без страху. Життя без тривоги, без цього болю, який роз’їдає нашу душу зсередини.
Якось в одному будинку я побачив декілька старих фотографій. На них були зображені немолоді сімейні пари. Бачили ви коли-небудь такі чорно-білі фото – зі своїми дідусями та бабусями? Бабуся в хусточці, дідусь з вусами, в піджаці – стоять і дивляться в камеру простими, безневинними очима, поглядом, що йде з самої глибини душі.
Їх лиця покриті зморшками, вони виглядають втомленими, постарілими від важкої роботи на полі, від безлічі дітей, від постійних турбот. Але на тих фото я підмітив і ще дещо. Руки цих людей загрубіли від важкої праці на землі, лиця жінок постаріли від частих пологів (а в ті часи в сім’ях було від 5 до 10 і більш дітей), але при цьому у них був спокійний, мирний погляд. Їх очі випромінювали благодать.
Втомлені, але спокійні, ці люди не знали, що таке ліфтинг, маски для лиця, спа-процедури. Милися вони звичайним милом, і то не щодня – а їх тіла пахли не потом, а землею, тобто ароматом природного, справжнього життя. Їх чистота була іншою. Іншими були і їх краса, їх спокій, і це відбивалося на їх лицях.
Ці люди мало спали, але короткий сон насищував їх. Їм не снилися страхіття, вони не падали уві сні з ліжка. Вони засинали миттєво, їм не потрібні були ніякі снодійні, ніякі спеціальні пігулки, заспокійливі або підбадьорюючі чаї – нічого з того, чим користуємося сьогодні ми.
Чесна щоденна праця, спокійна совість, фізична втома – ці люди спали, як птахи, – мало, але міцно, відпочиваючи по-справжньому, освіжаючись душею. І прокидалися вони з жаданням життя, з новими силами. У них були свої труднощі, але вони володіли секретом, який допомагав їм жити щасливо, і насамперед – без страху.
Цей секрет вони передавали з покоління в покоління, і таким чином на світ з’являлися здорові діти, які любили життя, хотіли створювати сім’ї, працювали та пливли по життєвому морю без страху та тривог. Це жадання життя вони вбирали з молоком матері.
Що ж відбувалося? Що за секрет був у цих людей?
Просто в своєму житті вони керувалися не собою, а Богом. Ці люди похилого віку були в живій «заквасці» з Богом та Церквою. Вони не знали багато чого з того, що знаємо ми, але у них була жива віра. У них не було ні телепередач, ні конференцій, ні журналів, ні касет; вони не читали ні Добротолюбія, ні інших творінь святих отців, – але все їх життя при цьому було суцільним Добротолюбієм.
Не виходячи з свого села, вони жили по Патерику, в якому ми сьогодні читаємо про подвижників та подвижниць, що трудилися в пустелі. Відкриваючи вранці вікна, вони бачили своїх сусідів та раділи; дивлячись один на одного, вони навчалися терпінню, надії, рішучості, молитві, упокорюванню, любові, покаянню та прощенню – всьому тому, що зараз ми черпаємо з книг.
Сьогодні ми не бачимо всього цього навколо себе. Поряд з нами немає людей, що живуть без тривог та хвилювань, людей, які могли б поділитися спокійним станом своєї душі. Духовний світ, про який ми читаємо в книгах, ніби і не існує; він зображається на іконах, описується в розповідях, але ж цього недостатньо для утамовування духовної спраги.
Якщо людині хочеться пити, а їй показують прекрасну фотографію водопаду, вона не перестане бажати пити. Дивлячись на знімок, вона побачить, що десь є вода, яку хтось може пити, але вона ж не може! І продовжує відчувати спрагу. Ось в чому справа. Ми читаємо, слухаємо, але не відчуваємо. Ми не маємо спокою, тому що поряд з нами немає спокійних людей.
А ви знаєте, що це дуже заразливо – і спокій, і страх? Вони передаються – від людини до людини. Ніколи не чули, як окремі люди говорять: «Не роби того-то і того-то, тому що твій неспокій передається мені. Я теж стану панікувати, і що ж буде, якщо ми обидва почнемо нервувати?»
Так от, у цих людей похилого віку не було таких неспокоїв та хвилювань.
Фотіс Контоглу в своїй книзі «Благословенний притулок» так говорить про наш «немирний час»: «Коли я зустрічаю людину, яка спокійна і не перебуває в хвилюванні, то зупиняюся, накладаю на себе хресне знамення та прославляю Бога, кажучи: «Нарешті я зустрів спокійну людину! Адже усі навколо кудись біжать, поспішають, і ніхто при цьому не радіє, не насолоджується життям. Всі ми женемося за чимось, але, не встигнувши порадіти своїм досягненням, знову спрямовуємося за чимось новим»».
Цей неспокій – результат нашого егоїзму. Ми хочемо все робити самі. Ми впевнені в тому, що людина – господар свого життя. Але якщо, і справді, почати рахувати себе таким, то, дійсно, можна впасти в страшний неспокій та хвилювання. Як же не хвилюватися, якщо все залежить тільки від тебе! Особливо якщо мова йде про власних дітей.
Але неспокій про дітей зникне, якщо ми навчимося говорити такі слова: «Бог привів мене в це життя та подарував мені дітей. Він використав мене, щоб дати їм життя, Він привів їх до існування через моє тіло, з моєю участю, але Він не вимагає від мене зробити для них абсолютно все. Я повинна зробити для них лише можливе, а неможливе я довірю Богу і не турбуватимуся через своє безсилля. Я довірюся Богу і довірю Йому своїх дітей. І тоді заспокоюся».
Це правильне ставлення до життя. А ми беремо все на себе і думаємо, що саме від нас залежить життя нашої дитини (або, наприклад, наша кар’єра). Ми бажаємо все контролювати, і в результаті доходимо до морального виснаження: наступає перевтома, сили покидають нас, ми усе кидаємо, а потім божеволіємо.
Невже ми здатні тримати все в голові і думати про все на світі? Ні, не здатні. Потрібно і Богу давати можливість зробити що-небудь. Довіримо своїх дітей Його піклуванню. Звичайно, ми теж повинні прикладати свої зусилля, але – з молитвою. З молитвою, любов’ю та ласкою, а не із страхом – адже, постійно хвилюючись, ти не допомагаєш своїм дітям. Навпаки: їм передається твій страх.
Наприклад, дитина поводиться погано, а матір, переживаючи через це, теж починає себе «погано» поводити. І якщо навіть, знаходячись в такому стані, вона захоче приголубити своє дитя, то дитина не відчує цієї ласки. Вона відчує материнський страх – а це самий гірший спадок, який тільки може передати матір своїй дитині. І навпаки: ніяке багатство, ніяке майно або банківський рахунок не замінять дітям найпрекраснішого дару від своїх батьків – спокою.
Справжнє багатство, яким ти дійсно зможеш забезпечити життя дитини, – це багатство простоти. Дійсний скарб – це простота: проста душа, прості думки, просте життя, проста поведінка. Нехай твоя дитина навчиться у тебе не боятися, а жити спокійно та мирно. І тоді коли-небудь вона скаже: «Мої батьки були спокійними людьми. Вони у всьому довіряли Богу і тому ніколи не відчували почуття страху». Якби всі ми, залишивши цей світ, змогли залишити про себе такий спогад! Як же чудово – довіряти Богу! Ти говориш, що у тебе не виходить. Постарайся! Це велике благо.
У Патерику є розповідь про одну черницю. Якось її запитали, скільки років вона не виходила зі своєї келії.
– Тридцять років, – відповіла вона.
– Що ж ти робиш тут, сидячи на одному місці? – запитали її знову.
– Я не сиджу, а знаходжуся в безперервних мандрах. Тобто з вигляду я дійсно сиджу на одному місці, але це життя, яке може здатися дуже спокійним, безтурботним і навіть байдужим, насправді – дуже рухоме. Тому що я молюся.
Тому, коли я кажу не хвилюватися, то не маю на увазі, що ми не повинні нічого робити. Навпаки: ми повинні робити усе. Це усе – віддання себе на волю Божу. «Самі себе та все життя наше Христу Богу віддамо». Ця ектенія, знайоме усім нам прохання, яке звучить на Літургії, говорить саме про це: щоб ми віддали себе, наших близьких і все наше життя зі всіма проблемами, витратами, хворобами, дітьми, майном – зі всім на світі, – в руки Божі. Тому ім’я Христос Бог і стоїть тут в давальному відмінку: Христу Богу.
Довіримося Христу, Який, – наш Бог. Довіримося Йому в усьому. У руки Твої, Господи, віддаю дух мій. Це означає що ми повністю довіряємося Господу і залишаємо все біля Його ніг, в Його руках та обіймах.
І коли ти довіришся Богу, то відразу відчуєш, як усе всередині тебе розслабляється. Ти бачила, як спить дитина на руках у матері? Вона засинає, і через декілька хвилин її ручки повисають, ніжки – теж, в її тільці немає ніякої напруги, вона повністю розслаблена. Все її тіло розслаблене. Чому? Тому що вона – в обіймах. У обіймах мами, або тата – вони тримають її, і вона спить. Дитина повністю довіряє своїм батькам. У їх обіймах вона заспокоюється і своїм виглядом немов говорить: «У мене є тато, у мене є мама. Як тільки я прокинуся, вони відразу ж дадуть мені поїсти».
Чи бачив хто-небудь з вас дитину в тривозі або неспокої? Якщо навіть такі діти і трапляються, то, дивлячись на них, думаєш: «З цією дитиною щось не те!» Діти повністю довіряють своїм батькам і цілком покладаються на них.
І Господь, і Церква закликають нас забажати чинити так само – свідомо, добровільно та обдумано. Щоб, ухваливши таке рішення, ми повірили та зробили це.
Віддатися в руки Божі, довірити Йому все своє життя, всі свої проблеми – довірити усе. І не комусь, а Боголюдині, Христу, Який може попіклуватися (і піклується) про усе на світі.
Пригадай, скільки разів Господь рятував тебе, скільки разів захищав та пропонував тобі якнайкраще вирішення проблеми! І пригадавши про це, можеш ти, нарешті, заспокоїтися та сказати: «Я дитя Боже. Я відчуваю Божу любов. Заспокоюся! Бог показав мені, що Він любить та захищає мене. Нехай зникнуть всі мої страхи, моя невпевненість та душевна тривога, які переслідують мене!»
Архімандрит Андрій (Конанос)
Стаття повністю – “Православие и мир”
Переклад українською – газета “Волинь Православна”
