Люди можуть дратувати тебе. І, можливо, справа дійсно в них.
Я говорив про це одному своєму другу, який був протестантом. Він думав про те, щоб стати православним. Я сказав йому: «Хочу попередити тебе: якщо ти станеш православним, то спокушатимешся, дивлячись на нас. Ми не є хорошими людьми. Те, що ти робитимеш, ти робитимеш тільки для Бога. Тільки до Нього тобі слід звертатися і лише Його любити. І потрібно бути готовим до того, що люди будуть багато в чому тебе розчаровувати. Але якщо при цьому ти працюватимеш для Христа, то не розчаруєшся. Господь ще ніколи нікого не розчарував».
Хіба ми, православні, не розчаровуємо і не спокушаємо людей, які переходять в нашу віру з будь-якої секти або єресі? Адже вони думають, що знайдуть тут зовсім інше. Знаєш, що сказав мені мій друг-протестант? «Ми в нашій церкві цілими днями читаємо Священне Писання. І якщо телефонуємо один до одного, то не ведемо пустих розмов, а обговорюємо, що прочитали, що дізналися, яку проповідь почули. Я зможу знайти це в Православ’ї, якщо стану православним? Ти знайдеш мені таких друзів?»
Я почав думати, кого зі своїх знайомих можна було б порекомендувати йому в друзі. І, скажу відверто, не знайшов багато людей. Тому що телефонні розмови православних – це засудження, обговорення інших, плітки. Ми не говоримо про Бога.
Ось ти, наприклад, розмовляєш про Бога, коли телефонуєш комусь по телефону?
Тому я і кажу тобі: якщо ти, будучи православною людиною, починаєш спокушатися, це відбувається через те, що ти сам – ходяча спокуса. Тобто, спокушаючись, ми повинні розуміти, що спокушаємося не через те, що нас хтось спокушає, а через те, що ця спокуса – ми самі.
Тому що ми не знаємо, чому інша людина чинить таким чином, що вона робить насправді, і що Бог думає про її вчинок. Але ми постійно робимо висновки. Постійно. Наш розум проводить колосальну роботу. І як це у нас виходить? Що за хвороба? Один гвинтик відкрутився, інший, навпаки, пригвинчений дуже туго, третій просто випав і загубився… Що відбувається? У нас проблема. Ми засуджуємо, замість того щоб дивитися на себе і на Бога.
Що означає покірливий егоїзм? Це означає дивитися на себе – не ігноруючи оточуючих, але при цьому і не засуджуючи їх. Обов’язково приділяй увагу людям час від часу, але – без засудження. Тому що засудження – це гріх, що засуджується Богом. Господь скаже: «Ось, Я спасаю душі людей, і тебе це дратує? Вибач, але Я продовжуватиму займатися Своєю справою, тому що не можу залишити людську душу на загибель!»
Біля колодязя Іакова Христос зустрічає самарянку – майбутню святу Фотинію – і розмовляє з нею. А Його учні, повернувшись, дивуються та спокушаються. Нехай спокушаються. Сьогодні ми вшановуємо цю жінку як святу. Що Господь повинен був вчинити тоді? Не приводити її до святості, тому що апостоли спокушаються? Адже їх бентежило і багато що іншого, що робив Господь.
У духовному відношенні ми не є дорослими людьми. Ми поки що не такі, якими задумав нас Бог, і тому робимо помилкові висновки.
Старець Паїсій розповідав про одного афонском ченця. Ти читав про нього? Цей чернець був ієродияконом. Це була дуже добра та благочестива людина, молитовник та подвижник. І у нього в місті була незаміжня сестра. Роки йшли, і люди говорили цьому ченцеві: «Брат, що буде з твоєю сестрою, якщо ти залишиш її одну? Вона бідна, що її чекає? Ти повинен поклопотатися про неї, щоб, якщо вона не вийде заміж, їй було на що жити!» І його почала мучити совість. Адже він не хотів залишати монастир. Світ його не цікавив, і він не збирався повертатися. Але те, що послідувало за цим, – абсолютно інший випадок.
Якщо ми жертвуємо чимось заради ближнього – це одне, а якщо шукаємо привід піти від подвигу та здатися – це інше. Бог знає мотиви кожної людини. І у разі справжньої жертви Бог знає, що вона приноситься по любові, і тому пише в Своєму документі: «Виняток».
Коли людина приймає чернецтво, вона ввіряє усе Богу. Тобто ти цілком покладаєшся на Нього, і Він Сам піклується про все. І якщо людина думає, що, залишаючи монастир, їй вдасться допомогти своїм родичам, це помилка. Питання в тому, чи є тут воля Божа. Якщо є, то в житті рідних все влаштується самим кращим чином. Господь допоможе їм, навіть якщо чернець знаходиться далеко від своєї сім’ї. Бог пошле на допомогу людям ангелів або інших людей – багатих, з грошима, які допоможуть, і відбудеться диво. Коли ми цілком довіряємося Богу, все змінюється.
Але випадок з цим ієродияконом був якраз винятком. Він пішов з монастиря. І що зробив? Зняв рясу, надів сорочку та штани, як мирянин, і влаштувався працювати на фабрику. Цілими днями він заробляв гроші для своєї сестри, а ночами молився.
Живучи у миру, він був аскетом: постився, мало спав, ставився до всіх з любов’ю та смирнням, і його відчуття були в постійній увазі. Люди дивилися на нього і дивувалися. А знайомі ченці обговорювали і засуджували його: «Що він робить? Його поглинув світ! Він згрішив! Він в омані, він збився з шляху!» І говорили, говорили…
Старець Паїсій розповідав про це. А цей чернець трудився заради своєї сестри. Він допоміг їй фінансово, вона вийшла заміж, і коли все влаштувалося, він сказав собі: «Тепер я повернуся в монастир. Але куди мені йти? У моєму монастирі мене не приймуть, адже я послужив для братії такою спокусою і так їх засмутив». Він розумів, що його не бажають бачити в рідному монастирі, тому що у братії сформувалося про нього певне уявлення.
Вгорі Бог радів, дивлячись на нього, а внизу люди говорили, що хотіли. І що ж вчинив цей чернець? Він змирився ще більше – відправився в інший монастир, де його ніхто не знав, і сказав: «Господи, я буду тут звичайним послушником. Нічого, що я диякон, що я в сані. Це не заважає мені бути послушником». Чужий серед чужих. Добродійний та святий.
І ігумен монастиря почав придивлятися до нього. В послушника була сяюче лице. Хто він? Він так відрізнявся від інших. Даєш йому послух, і він швидко його виконує. Знає Статут, уміє співати на кліросі, і все робить так, як ніби це йому давно знайомо. «Ні, – подумав ігумен, – це не простий послушник».
Він покликав до себе послушника і сказав йому: «Дитя моє, ти нічого не приховуєш від мене? Розкажи мені про те, хто ти насправді, тому що я бачу – ти робиш все так, ніби ти вже немолодий чернець». І послушник відповів: «Отче, Ви вимушуєте мене сказати про те, що я хотів зберегти в таємниці, що відомо тільки Богу. Я рукопокладений ієродиякон». – «Що ти кажеш, дитя моє! Я так і думав, що з тобою щось відбулося. Ти згрішив? Ти захотів покаятися, і тому прийшов в наш монастир?» – «Отче, я грішний, але я не зробив нічого, що б могло стати перешкодою для мого висвячення в ієреї».
І послушник розповів ігумену історію про свою сестру. – «Що ти говориш, дитя моє! – здивувався зворушений ігумен, покірлива ти та добра людина. – Як же так?» І наступного тижня, коли в монастир приїхав владика, цей послушник став ієромонахом.
Старець Паїсій завершує розповідь про цей випадок, який дійсно мав місце, такими словами: «Адже на Афоні є ченці, які до цих пір засуджують цього брата, – обговорюють та коментують його вчинок!» Який великий грішник! А Бог дивився на нього і радів, поки люди навколо спокушалися.
Нас бентежить чеснота ближнього. Можливо, він бачить Бога і спілкується з Ним в молитві, а ми, дивлячись на нього, робимо свої висновки і говоримо різні речі. Ти не знаєш, як живе інша людина, не знаєш її душу. Ось і не спокушайся, не коментуй, не суди, а дивися на себе. Знаєш, як чудово ти заживеш тоді?
Приведу тобі такий приклад. Ти приходиш на якусь бесіду. Не подобається? Не вступай в суперечку. Якщо на цій бесіді ти почуєш щось хороше, що здасться тобі не позбавленим сенсу, – візьми це і йди. Але не впадай в спокусу! Не засуджуй про себе, і найголовніше – не засуджуй вголос. Подивися: апостоли, побачивши, що Христос говорить з жінкою, почали дивуватися. Але вони нічого не сказали Іісусу, не обговорювали Його між собою і не коментували Його дії.
Якщо тобі щось не подобається, відпусти це. Не роби те, що не подобається, не йди туди, де не подобається. Якщо в якомусь храмі ти сильно спокушаєшся, йди в інший храм. Не обтяжуй душу гріхом засудження.
Ми християни, але не належимо Христу. Тобто ми не християни в серці своєму. Ми багато років в Церкві, але у нас немає смирення – такого, яке було у цього подвижника-ієродиякона, або у старця Порфирія. Про що розповідає нам житіє старця? Чому ми читаємо його? Щоб заглянути в себе, або просто тому, що це модно? «Я читав старця Паїсія!» Старці – це не мода. Вони молилися до кривавого поту, щоб сьогодні ми могли читати про їх подвиги і, порівнюючи себе з ними, в мовчанні упокорюватися.
У житії старця Порфирія розповідається, як одного разу на Хрещення він здійснював водосвятний молебень в Афінах і абсолютно випадково зайшов в будинок розпусти, не знаючи, що це за місце. Там до нього підійшла одна з дівчат і сказала: «Отче, знаєте, куди ви потрапили? Напевно, ви вже пошкодували про те, що зайшли сюди!» А старець сказав їй у відповідь: «Нічого, донечко, я окроплю і це місце. Неха і воно буде освячене. Бог любить вас!»
Серце дівчини розчулилося, і вона поцілувала хрест. І старець сказав їй: «Поклич і інших дівчат!» Вона покликала. Деякі з них засміялися, але, побачивши в погляді старця любов і Божу благодать, побачивши його смирення, в благоговінні замовкли.
Пізніше сам старець Порфирій розповідав: «Це місце було наповнене грішними, але страждаючими душами, які відчували біль, які багато що побачили в житті. Ці дівчата заплуталися в сітях диявольських пристрастей, але і їх серця бажали Істини, бажали Христа. І вони з благоговінням цілували мою руку».
А люди на вулиці, побачивши, що старець зайшов в будинок розпусти, напевно почали спокушатися, і ще як! «Що він робить? Як після цього його можна називати святим?»
Мені дуже подобається така Церква, такий Бог, Який, – Істинний. Бог Істинний не тому, що я так вважаю, а тому, що Він Сам з’явився перед нами саме таким. Але ми не учні Бога, не учні Христа. Ми інші. Ми не можемо бути відкритими, добрими та строгими до самих себе, простими та безстрашними. Ми боязкі, підозрілі і боїмося відкритися перед людьми, тому що не впевнені в тому, що чинимо правильно, істинно.
Адже коли ти говориш про те, чим живеш по-справжньому, то не боїшся. Тобі не страшно зближуватися з людиною, розмовляти з нею, дивлячись їй в очі. Коли те, в що віриш, горить вогнем в твоєму серці, то ти можеш запалити і серця інших людей, не боячись, що вони заподіють тобі шкоду.
У нас дві крайнощі. Або ми повністю розслаблені і чинимо те, чого робити не слід (тому що в розслабленому стані людина легко впадає в різні спокуси), або ми строгі до оточуючих і постійно засуджуємо інших людей.
Немає балансу. Ми або слабкі духовно (починаючи спілкуватися з людьми, які живуть в гріху, людина говорить собі: «Нічого не буде! Я спокійно можу говорити і дружити з ними»), або, навпаки, ми такого високої думки про себе, що вважаємо себе за ідеальних і при цьому постійно засуджуємо інших людей.
Нам не вистачає внутрішньої рівноваги. Я дивлюся на себе і бачу це. Моя віра не збалансована. Збалансоване християнство – строге та одночасно затишно-рідне; аскетичне та вільне; це сльози (всередині мене, в моїй душі, моїй келії, моєму будинку), але це і радість.
Коли я розмовляю з людьми – молодими людьми, молодими сімейними парами, – я не маю права говорити їм про жалюгідне, убоге християнство. Христос дав нам справжнє християнство. І сподіваюся, картина нашого внутрішнього світу проясниться. Молитимемося: «Господи, покажи нам, Хто Ти є, і покажи, хто ми. Даруй нам покаяння, яке приведе до рівноваги наш внутрішній світ». Від покаяння – до душевної рівноваги.
Молитимемося, щоб Бог, який є Істина і який може пом’якшити будь-яке серце, дарував нам споглядання – дійсне споглядання Свого Лиця. І тоді ми знайдемо спокій, змиримося і не спокушатимемося, а любитимемо всіх навколо, наближаючи їх до себе так, як цього бажає Бог – так, як якби ми були Його руками, Його словами, Його вустами і Його присутністю у сучасному непростому світі.
Архімандрит Андрій (Конанос)
Переклад українською – газета “Волинь Православна”
