Значна частина запитань, які чує сьогодні священик, розпочинається словами: «А чи можна…». Слова, втім, можуть бути іноді і інші, але сенс саме такий. «А чи можна православній людині слухати в піст класичну музику?» «А чи можна дивитися по телевізору новини і деякі ток-шоу?» «А чи можна іноді не дотримуватися середи та п’ятниці?» «А чи можна не завжди сповідатися перед Причастям?» І інше, інше, інше…
Подивитися без особливої уваги, так начебто і нічого поганого тут немає. Люди ставляться до пастирів своїх з повагою, довіряють їх думці, готові прийняти сказане ними слово, виявити слухняність. Є в цьому щось дуже просте, дитяче навіть.
Але чи завжди добре – просте та дитяче? Адже і простота є, як відомо, та, що гірше за крадійство. І дитячість, яку несхвально іменують інфантильністю.
Немає нічого поганого, звичайно, в запитанні духівника про те, відносно чого відчуваєш сумніви, про те, чого взагалі не знаєш.
Однак можливість поставити запитання є далеко не завжди: адже священик не може знаходитися на постійному зв’язку з усіма без виключення своїми прихожанами, завжди готовий роз’яснити будь-яке, саме незначне непорозуміння.
Цікаві запитання
Таке, наприклад, як чи не гріх тримати вдома акваріум з рибками. Чи бігати вранці. Чи плавати в басейні. Чи ще яке з подібного ряду.
А крім того, є в цій постановці запитання щось взагалі глибоко неправильне, невірне по суті своїй. Є шукання зовнішнього – саме зовнішнього – схвалення або несхвалення, згоди або незгоди.
І ставлення до них – схоже на магічне якесь : схвалено – значить, без коливання приймаємо. Ні – так само, не коливаючись, не розмірковуючи, відкидаємо. Але саме міркування-то і потрібне!
Людина взагалі не може (на жаль або на щастя – хто знає!) провести своє життя, ніби шпилькою приколена до подолу ряси свого духовного наставника. Є пора дитинства, є період юності і є – дорослішання.
І прагнення справжнього духівника не до того має бути, щоб прив’язати до себе людину намертво, «замикнути» її на собі, щоб не могла вона і кроку самостійно ступити, не могла ні зітхнути, ні видихнути без відповідної санкції.
Навпаки, уся діяльність духівника на те спрямовується, щоб навчити людину жити в Церкві, жити по-християнськи, жити з Богом. І з Божою допомогою, зрозуміло, але цілком усвідомлено, осмислено і самостійно шляхами цього життя ходити.
А тому дуже важливо не лише шукати і отримувати відповідь на запитання «чи можна?», але і знати ті критерії, згідно з якими можливо самому це визначити. «Чи угодно це Богу? Чи корисно мені? Чи служить моєму порятунку або, навпаки, здатне мене згубити?»
Потрібно запитувати – Євангеліє
Ось про що потрібно запитувати – Євангеліє, власну совість і, звичайно, духовного наставника. Саме ця – богоугодність, корисність, спасительність – повинна бути для нас визначною при ухваленні рішення, при здійсненні вибору.
Дитинство добре, коли ми і справді діти, коли у нас ще залишається можливість бути дітьми. Але що робити, коли її немає, коли саме життя вимагає від нас абсолютно дорослих думок, слів та вчинків? А так буває дуже часто, практично завжди; пільгових умов і спрощеної програми немає і не передбачається.
І що ж? Закутатися в ковдру, накритися нею з головою, як вчиняли в тому ж дитинстві, чогось злякавшись і запевнившись, що доки ми там, під ковдрою, сидимо, усе страшне кудись зникне, пропаде? Сподіватися, що хтось вирішить усе замість нас? Чи навіть і життя замість нас проживе? Так не буває. І точно – не на жаль, а на щастя.
Отже, потрібно обов’язково дорослішати. І запитання ставити дорослі. І відповідей — дорослих ж — не боятися.
Ігумен Нектарій (Морозов)
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2014, №3