Самотність – якою вона може бути? Благо вона чи ні? Роздумує протоієрей Олексій Уминський. Самотність – це все-таки тема філософського глибокого осмислення, і не варто зводити її до побутового рівня, з серії: «Мені сьогодні самотньо. Чи не випити мені чарочку? Чи не сходити мені на дискотеку?». Це самотністю ніяк не є
Якщо говорити про певний духовний стан самотності, то це дуже серйозна річ, адже самотність має і благе звучання. Тому що доки людина глибоко самотньою не залишиться, вона з Богом-то не почне розмову.
Справжня розмова з Богом відбувається в глибині людської самотності. Не через те, що вона погана, а тому, що з Богом потрібно залишитися наодинці, щоб ти зумів перейнятися, відійти від усього миттєвого… Це як і з людською творчістю. Вона – справа самотня, коли людина в цій самотності належить тільки самій собі.
Ми повинні зрозуміти про те, що є така самотність, яка потрібна людині в якийсь момент, інакше не відбудеться зустрічі ні з Богом, ні з творчістю, ні з якими такими глибокими речами. Є інша самотність, про яку сказав Господь, побачивши Адама: «Недобре бути людині одній!».
Ділити себе
Дійсно, людина, – така істота, яка повинна себе ділити. Якщо людина стає неділимою, певним індивідуумом, тоді ця самотність може настати в дуже жорсткій формі, коли людина увесь час відчуватиме, що їй ні з ким ділитися, не хочеться цього робити, і ось ця туга по повноті увесь час її з’їдатиме.
Тому вона почуття самотності завжди замінюватиме якимсь шумом, гамором, якоюсь мішурою, зовнішніми речами, які створюватимуть ілюзію того, що вона присутня увесь час в жвавому суспільстві, у повноцінному світі, серед цікавих людей, цікавих справ, цікавих ідей.
Ось це – страшна самотність. Вона нав’язлива, як наркотична хвороба.
Спосіб зцілення один – той, який Христос дає, : Він бере людину і ділить її, виходять Адам і Єва, як певна повнота двох або багатьох, зібраних в ім’я Христа. Там Церква існує, як таке співтовариство, як єднання людей, які увесь час один одного взаємодоповнюють.
Суспільство безглуздих та розумних, багатих та бідних, здорових та інвалідів. Тому що ми усі виявляємося один одному потрібні. Тому що якщо хтось скаже: «Мені не потрібні інваліди!», чи: «Мені не потрібні нерозумні!», – він зразу ж перестає бути людиною, позбавляється дуже головної в собі властивості, яка робить його схожою на Бога.
Бог увесь час Собою ділиться, Бог увесь час для усіх відкритий, Бог увесь час Себе для усіх роздає.
Це не означає, що людина в Церкві відразу стає такою щасливою і не самотньою, але це – шлях подолання самотності.
Шлях подолання самотності полягає в тому, що людина свою автономність, неподільність, намагається здолати. Це важко дається людині, тому що ми усі так гріхом сформовані, що нас увесь час тягне піти в себе, відгородитися від інших.
Піти в стан каменя, стан неживого, стан, що «я сам по собі, а ви існуєте постільки, поскільки я можу вами трішки покористуватися». З цього стану потім дуже важко виходити.
Взагалі ми живемо в суспільстві, сформованому такою культурою, таким ставленням до життя, коли людина увесь час життя привласнює, робить його своїм, не ділимим ні з ким.
Такі процеси можуть відбуватися і в Церкві, тому що люди приходять в Церкву зі своїм, нерідко хочуть цього свого. «Дай мені моє!», – ось це гасло неділимої людини, яка, як блудний син, говорить батьку: «Дай мені моє!».
Якщо раптом вийти з цього стану зацикленості на собі, і почути слова Господа, який говорить: «Усе Моє – твоє». Тоді людина, чувши ці слова, може сказати у відповідь: «Усе моє – Твоє». Це і є подолання самотності.
Різна самотність
Людина буває не зрозумілою, не розділеною у своїх почуттях. Тут питання в тому, чого вона намагається досягнути? Яким чином вона цю нероздільність відчуває, чи хоче вона сама ділитися, або просто чекає, що усі просто відділятимуть їй, а вона привласнюватиме.
Думаю, що самотність буває різною. У тому числі – самотність самотніх людей, залишених, забутих, від яких усі відвернулися. Якщо людина дійсно настільки самотня, що вона від цього страждає і ніхто не може їй допомогти – це страшний стан.
Людина не має бути самотньою, а якщо вона самотня, то їй необхідно прийняти цю самотність як бажання бути самотньою, бажання певної пустелі, тому що «пустеля слухає Бога».
Це бажання «пустелі, яка слухає Бога», походить від прагнення бути наодинці з Богом, бути таким, щоб тільки Богу у цей момент належати, не світу і нікому, навіть не тій людині заради якої готовий і на смерть, і на усе, що завгодно. Такі миті не можуть не бути у людини, яка жадає Бога.
Людина створена Богом так, щоб бути не самотньою. «Не добре бути людині одній».
З іншого боку, ми розуміємо, що це – «монос», від якого пішло чернецтво, що у тому числі і самотність може бути благом, з якого народжуються молитва, музика, поезія, живопис, наукові відкриття відбуваються…
Підготувала Оксана Головко
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2014, №5
