У Джона Донна, англійського поета метафізичної школи, є вірш «A Valediction Forbidding mourning» – Розтавання, що забороняє смуток. Назва вірша, як не можна краще, відповідає сенсу свята Вознесіння.
У Своїй останній бесіді з учнями Господь попереджав їх, що піде від них. Слова Його тоді були для них темні. Там були утіхи: «Не залишу вас сиротами; прийду до вас» (Ін. 14:18) Але був і смуток. Смуток грізної невідомості, страх від неминучості пророцтв, що збуваються.
«Та від того, що це Я сказав вам, серце ваше наповнилось смутком. Та Я правду кажу вам: Краще для вас, щоб пішов Я» (Ін. 16:6-7).
Так було перед Його стражданням. У день ж Вознесіння, при самій розлуці, для смутку не було місця. Господь преподав їм благословення та «почав віддалятися від них і возноситися на небо. Вони поклонилися Йому і повернулися до Єрусалиму з великою радістю» (Лук. 24:52).
«Розтавання, що забороняє смуток»
Велика радість повинна супроводити цьому розставанню з Христом, яке зветься Вознесіння; розставанню, яке зовсім і не є розставання, а тому гідне назви «Розтавання, що забороняє смуток»
Все, що в Церкві живе, а не існує за інерцією, живе близькістю до Христа і спілкуванням з Христом. Він сказав і не обманув; сказав і виконав: «Я з вами у всі дні до кінця віку» (Мф. 28:20). В явленні Фомі та розмові з ним, Господь називає блаженними тих «що не бачили, але вірували».
Нічим не зменшенні в славі та благодаті, в радості та відвазі ті, хто не жив в дні земного життя Спасителя. Всім віруючим по благодаті Утішителя дано любити Христа та виконувати Його заповіді. «Хто любить Мене, той дотримується слова Мого; і Отець Мій возлюбить його, і Ми прийдемо до нього та обитель у нього створимо» (Ін. 14:23).
Отже, не просто не розлучена з Христом людина після Вознесіння, але навіть обителлю Отця і Сина може стати людина, якщо заповідей Христа дотримується. Тут – усе. Тут – корінь всіх живих відповідей на складні запитання. Виконання заповідей, що народжується від любові. А інакше «Хто не любить Мене, той не береже Моїх слів» (Ін. 14:24).
Божественний зв’язок
Апостол Павел не ходив за Христом, не був на Тайній Вечері, не проводжав Христа, що возносився, довгим поглядом. Проте ось, що він говорить: «Та благодаттю Божою я те, що є, і благодать Його, що в мені, не даремна була, але я працював більше всіх їх, правда не я, але благодать Божа, яка зі мною» (1 Кор. 15:10).
Павел відкриває собою нову сторінку в історії Церкви. Починаючи з Павла, про Христа свідчать ті, хто не ходив за Ним і не знав Його по плоті. Павел що пізнав Христа вже після Воскресіння та Вознесіння, всіх кличе до пасхальної радості та свободи від гріха в Христі Іісусі.
Він не знав Христа як Вчителя, не говорив Йому «равві». Він пізнав Його вже прославленим, і говорить навіть: «Тому відтепер ми нікого не знаємо по плоті; якщо ж і знали Христа по плоті, то нині вже не знаємо» (2 Кор. 5:16).
До чого сильний його зв’язок з прославленим Христом, до чого сильна в ньому відвага! Чи можна при такій благодатній сміливості вести мову про залишенність, віддаленість, самоту?
Скажуть, Павел унікальний. Хто осмілиться сперечатися, що Павел унікальний! Але невже тільки на Павловому досвіді будується життя Церкви? Чи не Христос з’явився Георгію в темниці, зціляючи його від ран? Чи не той же Христос уневістив Собі в видінні Єкатерину та укріпив в стражданні Варвару?
Чи не той же Христос з’явився перед очима Серафима Саровського, тоді ще в сані диякона що сослужив Літургію? Чи не Христос явився Тихону Задонському в тиші келії посеред нічних молінь?
Чи не Христа бачив Силуан на Афоні, коли після короткої миті Боговидіння життя його переломилося на дві частини: «до» і «після» цієї зустрічі? Підносячи Чашу та Дискос при словах «Твої від Твоїх Тобі приносячи за всіх і за вся» Іоанн Кронштадський відчував себе таким, що тримається за стопи Христові. Як багато цих дивних прикладів!
Все, чим Церква жива, це переживання Пасхальної перемоги та спілкування з Господом Іісусом в Дусі Святому.
Христос пішов, але і не пішов. Це так природно для тієї сфери життя, де диво є факт, і факт є диво. Бог єдиний і Він – Трійця. У Діви є Син. Христос пішов від нас, але з нами ж не розлучився.
На Літургії Він Жертву приносить, і Він Сам в ній приноситься; Він же приймає її та роздає. Він – Альфа і Омега. Куди б не повернути лице, Він дивиться в очі людині.
Апостоли після Вознесіння повернулися до Єрусалиму, і «перебували постійно в храмі, прославляючи і хвалячи Бога» (Лук. 24:53).
Підемо в храми і ми, щоб зайнятися тим же.
Протоієрей Андрій Ткачев
Переклад українською – “Волинь Православна”2014 ,№5
