Протоієрей Павел Веліканов відповідає на складні запитання – про сенс життя та смерті
Сенс смерті
– Отче Павле, що взагалі таке смерть? Ось була з тобою тільки що людина, дивишся на фотографії, на відеозаписі – і вона така жива, рідна, близька – як так сталося, що її не стало? Неможливо повірити в те, що її взагалі немає. А що воно там відбувається – хто ж на 100% знає…
– Тут пролягає межа між вірою та невірою, між відкритістю до Бога і уявною самодостатністю. Релігійна віра, а християнська особливо, по суті є вихід з безвиході смерті.
«Якщо Христос не воскрес, марна віра наша», – говорить апостол Павел. Якщо усі наші «активи» тут, у цьому матеріальному світі – ми вже банкроти: смерть обнулить наші рахунки, якими б величезними або ж нікчемними вони не були.
Тому смерть – це певний «момент істини» життя, те, що затверджує її значущість та цінність – як би парадоксально це не звучало. Правильно сказати, що смерть – це вінець усього життя. При цьому в християнстві немає ніякого «культу смерті», як це зустрічається в різних субкультурах. Немає ніякої «романтизації» смерті: вона глибоко протиприродна для людської природи, це завжди біль, плач, горе людське – але що знову і знову перемагається Христом в Його Церкві.
Як і пологи: цей процес ніколи не буває приємним та комфортним, але результат його непорівнянний із стражданнями та болем: нова людина народилася на світ!
Щодо «хто знає на 100% що там відбувається» – а хіба у цьому світі ми багато що знаємо на 100%? У власній душі розібратися не можемо, самі з собою – що там говорити про усе довкола?
Проте нас це незнання ніскільки не бентежить: досвід життя розставляє усе на свої місця, і ми постійно навчаємося долати цю неповноту знання різними способами. Релігійна ж віра робить людину чуйнішою, сприйнятливішою до проявів духовного світу – і саме тут, в цих Небесних свідченнях ми черпаємо надію на блаженну долю наших спочилих.
– А як взагалі жити, якщо є смерть? Як можна радіти життю, якщо завтра найулюбленіших та найдорожчих людей воднораз може не стати? Ось навіщо нам прив’язуватися та любити, якщо в хвилині можна втратити усе?
– Через те і є сенс жити, що є смерть, яка розставить свого часу усе на свої місця: лушпиння відпаде, а визрілий плід проявиться. Але цей плід, передусім, розвивається в наших стосунках один з одним, які мають вихід за межі тимчасового життя. Більше того: згідно з Євангелієм, саме ці стосунки і визначають ставлення Бога до нас самих. Він дивиться на нас очима наших близьких.
Ми живемо у світі зі зрушеною системою координат, причому в самих базових поняттях. Смерть – чудові ліки, які кожний раз проводять «ревізію» цієї системи наших цінностей та пріоритетів. І в цьому – зовсім не заперечення або ж приниження життя як такого, навпаки, підвищення планки його цінності, значущості, а значить, і відповідальності. І прив’язуватися, і любити потрібно саме тому, що із смертю ці стосунки нікуди не зникнуть.
Так, вони стануть іншими. Можливо – зовсім не такими, якими уявлялися в мріях до того. Але те, що відбувається в душі того, хто любить та віддає себе іншому, приймає іншого яким він є – йде разом з нами у вічність, і смерть тут – не перешкода, а фільтр, що розділяє значуще від другорядного.
– Для багатьох людей втрата, трагедія, скорбота – це шлях до храму, до Бога. А для багатьох – випробування віри. Всеблагий Бог забирає від нас люблячу людину, залишає нас самих…Ось чому так? Де отримати надію та віру? Де взяти ту першохристиянську впевненість «Вона жива!» – написану на гробах перших християн?
– У мене є тільки одна відповідь: цю впевненість потрібно знаходити в таїнствах Церкви, і, природно, передусім в Божественній Євхаристії. Саме це Таїнство Царства стирає межу між світом живих і світом спочилих, світом грішників, що каються, і сяючих в славі Божій праведників. Здійснюючи літургію, ми – і клірики, і миряни – стаємо причасниками Одного і Того ж Христа – Яким і живуть в усій повноті на небі спочилі вірні.
Церква – це постійна динаміка сходження Неба на землю, очищення та зведення земного, – до висот духу та радості в Христі. Особливо за ситуації з відходом наших близьких дуже добре усвідомлюється, що причащання – це не «задоволення індивідуальної духовної потреби», а щось набагато більше: творення єдності в Христі і живих, і спочилих.
Поминаючи їх за Божественною Євхаристією, ми заручаємося їх опікою і відчуваємо їх реальну близькість та допомогу: не тому, що інакше вони не будуть чути наших прохань, а просто тому, що таким чином вишиковується єдино правильна гармонія стосунків між людьми – в Бозі і через Христа. Тільки тоді стає зрозумілим, як і чому можна молитися за спочилих, чому в цьому немає гріха: адже в Церкві несвятих немає за визначенням.
Церква є збори святих, тих, в кому живе та діє благодать Святого Духу. Канонізуються ж «зразкові» святі, явним чином прославлені Богом, – але їх число непомірно менше за «просто святих». Молитва ж відновлює перерване смертю спілкування між близькими, і воно придбаває абсолютно новий вимір. Це зовсім не сумний плач – навіщо і на кого нас залишили? – а радість і подяка Богу за те, що тепер Там – один з наших.
– Яка вона – смерть праведника?
– Складне запитання. Звичайно, є величезна кількість свідчень того, що багато святих та праведників знали день і навіть час свого відходу у вічність, іноді задовго, коли ще, здавалося б, нічого не провіщало близькості смерті.
Але ми маємо поряд з такими випадками і факти мученицького кінця, коли питання життя та смерті вирішувалося несподівано, буквально за хвилини. Цілком зрозуміло, що ми бажаємо мати якісь відчутні «гарантії» того, що наші покійні – праведники і вони в Царстві Небесному.
Але тут хотілося б застерегти від спроби підмінити суд Божий людськими міркуваннями. Адже навіть коли людина помирає в сильних стражданнях або ж несподівано – все одно за цим останнім випробуванням знаходиться тільки любов Божа, а зовсім не якась «злорадність» або «помста». І цими останніми – але, можливо, нестерпно гіркими краплями Господь лікує душу що відходить в потойбіччя.
І ось тут вкрай важлива роль церковного напуття: будь-який священик може поділитися чималою кількістю випадків, коли після соборування, причащання, читання послідування над вмираючим, що важко страждає, відбувалося явне полегшення стану страждальника та приходила мирна смерть.
Дивна таємниця Церкви в тому, що тут, на землі, нашими грішними руками ми певним таємничим чином тягнемося туди, у світ невидимий, і реально полегшуємо стан тих, хто відходить у інший вимір часу. Це абсолютно особливий досвід церковного супроводу, дуже важливий та повчальний не лише для покійного, але і для усіх, хто знаходився поруч.
Багато хто з людей на Церкву дивляться зверхньо, як би кажучи – «а що вона може мені запропонувати?» І зовсім по-інакшому сприймається Церква біля одра вмираючого, особливо коли ця людина була дійсно церковною, що регулярно відвідувала богослужіння, брала участь у таїнствах, жила Церквою. Таку людину земна Церква буквально на руках вносить в Царство Небесне, і це свідоцтво не наше, але те що приходить звідти, з іншого світу.
Смерть в нашому житті
– А чи можна взагалі прожити так, щоб великі втрати пройшли повз нас?
– А навіщо? Запропонувати Христу переглянути Своє твердження, що «якщо хто не бере хреста свого і йде за Мною – той негідний Мене?» Тим паче, що позамежної скорботи Бог – за словом Писання – не дає?
Мене часто дивує, що останнім часом доводиться стикатися з якоюсь новою православною міфологією: хто живе правильно та православно, у того усе і тут буде благополучно, без проблем та скорбот, і там, на небесах, гарантване місце влаштоване. Та ви гляньте на реальний опис життя будь-якого святого, яким би «успішним» зовні він не був зображений в житіях. Це завжди – страждання, боротьба, подолання і самого себе, і трагічних життєвих обставин.
– Людина дивиться в майбутнє з надією, що завтра буде чимось краще. А як прийняти те, що все добре в твоєму житті вже закінчилося?
– «Царство Боже всередині вас є!» – це єдина відповідь на запитання. Що б не відбувалося в житті несподіваного, трагічного – ми повинні дивитися вперед і приймати як Богом дану цю реальність. Не можна йти вперед з головою, поверненою назад. У цьому питанні надто багато нарікання на Бога. Ми намагаємося «накинути» на Господа Бога свою сітку уявлень про щастя – а Він успішно з неї вислизає і ми знову залишаємося ні з чим.
Можливо, краще довіритися Йому і в цьому питанні? Навіщо ми самі встановлюємо собі рамки, об які потім з якимсь розлюченням б’ємося головою, звинувачуючи Його в наших нещастях? Згадайте приклад праведного Іова: здавалося б, усього і усіх позбувся – і ось, в результаті отримав усі блага з лишком – оскільки зберіг віру та розуміння, де – він, а де – Бог.
Втішити?
– Як розмовляти з людиною, що втратила близького? Як сказати їй про милосердя Боже?
– Найнайкращий та дієвіший спосіб підтримати того, хто знаходиться в скорботі через втрату — разом помолитися. Спільна церковна молитва, особливо Божественна Євхаристія, дає явне свідоцтво того, що межа між нами, все ще живими, та спочилими – більш ніж умовна. Вони там спочивають – і нас очікують. Але Церква – і там, і тут одна і та ж. Як і Один Христос.
А ось чого краще не говорити – так це штучних фраз на кшталт «страшної втрати», «нехай земля буде пухом» і інших жалюгідних слів невіри, застряглих в лексиконі з радянських часів. Огидне на похоронах лицемірство, коли люди «підлаштовуються» під подію, і намагаються вижати з себе почуття «до місця», хоча в душі у них, окрім переляку та розгубленості вперемішку із забобонним страхом «негативної енергетики» і немає нічого.
– Наскільки правильні поширені православні втіхи – «йому тепер добре, він у Бога», «Бог забирає в найгіршу або найкращу мить життя – значить це була краща мить», «усі ми воскреснемо, не потрібно плакати».
– Якщо тільки заради того, щоб заповнити порожнечу – а так, коли помирають в мирі з Церквою та Богом, то, як правило, оточуючі відчувають мир та спокій в серцях, і це куди більш значуща втіха, ніж будь-які слова. І це переживання блаженної долі – нормальне, я б навіть сказав, стандартне для Церкви. Інакше ми – «неефективна структура», що не готує людей до Царства, а незрозуміло чим займається.
Життя після смерті
– Що відбувається з душею після смерті?
– Ось коли потрапимо туди – тоді і дізнаємося. Бог не влаштовує ніколи людині підлості, хоч тут, хоч там. Там ми отримуємо те, до чого прагнули насправді. Звичайно, є в православній традиції свідоцтва про митарства, але це не більше ніж спроба втиснути в наші, земні людські поняття досвід, який неможливо висловити мовою. А ось як інструмент для виховання уважного та відповідального ставлення до життя – дуже навіть може бути корисним.
– Наш зв’язок з померлими – який він має бути? Чому одним сняться покійні близькі, а іншим — зовсім ні?
– Це – таємниця Божа. Тут неможливо знайти якогось універсального для усіх випадків алгоритму обчислення, чому усе відбувається по-різному. Я б застеріг робити які б то не було висновки з наших снів – якщо тільки вони не є явним, очевидним проявом Божественної сили в нашому житті.
Що читати і як поводитися?
– Що робити в пам’ять про померлу людину?
– Найкраща пам’ять про померлого – молитовна. І найголовніше, чим ми можемо допомогти тим, хто відійшов у вічність – завершити те, що вони не встигли, продовжити все те добре, що було ними колись розпочато.
Кожна людина залишає певний слід після себе; і цей слід, природно, неоднозначний. Якщо ми піддаємо забуттю усе погане, недосконале, а ось на світлому, доброму, гарному, фокусуємося – без жодного сумніву, ми входимо в певне спілкування з душею покійного і, можливо, таким чином продовжуємо його справу.
У будь-якому випадку, історія твориться в часі, тут, нашими руками. І коли русло течії життя змінюється в кращу сторону, тому що ми як би випробовуємо себе тими, хто відійшов у вічність, – вони радіють та благословляють нас.
Бесідувала Анна Данилова
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №3
