«Покликання кожної людини в духовній діяльності – в постійному пошуці правди та сенсу життя», – писав свого часу Антон Чехов.
Дуже прості слова. Але при цьому – вимагаючі роздумів. Наша бесіда з ігуменом Нектарієм (Морозовим) про те, що ж таке сенс життя людини, її призначення на цій землі.
– Отче Нектаріє, перш ніж розпочати розмову про покликання кожної людини, про її духовний пошук, варто, напевно, прояснити, навіщо з точки зору християнського вчення взагалі усі люди живуть на землі…
– Якщо розпочати саме з цього, то слід сказати, що ніякої практичної необхідності в створенні людини у Бога не було – як не було її в створенні чого б то не було з того, що було створено. Господь, який ні в чому потреби не має, творив світ і усе, що в ньому є, лише по Своїй любові, бажаючи Своїм благим буттям поділитися з кимось.
Творіння не було обумовлене потребою – це одна з властивостей Бога: Він – Творець. І одного дня Він створив дивовижну істоту – людину.
Людина має призначення. У чому воно полягає – абсолютно очевидно, потрібно усього лише відкрити Книгу Буття та прочитати про те, чим було спочатку наповнене життя створеної людини. Це було життя з Богом. Іншого життя – без Нього – для Адама не передбачалося.
Нам, людям, що живуть після гріхопадіння, дуже важко інколи зрозуміти, якою ж людина була в саду Едема, яким було її життя з Господом. Нами це глибинне, сердечне відчуття практично втрачене. Воно в нас виникає у ту мить, коли ми переживаємо зустріч з Богом, коли розуміємо, що до цього моменту жили безцільно та нетямущо.
Ні, можливо, ми ставили перед собою цілі, досягали їх. Але кожного разу вони самі себе зживали – так чи інакше. Людина – істота смертна, і більш того, несподівано смертна. Раптова смерть знищує майже усі сенси, яким ми можемо своє життя присвятити та підпорядкувати.
Але є сенс, який не зникає з припиненням земного буття людини. Тільки одне призначення витримує перевірку смертю. Полягає воно в перебуванні з Богом. Лише поряд з Ним людина являється тим, ким і має бути.
– Як же бути з призначенням кожної конкретної людини? Ми ж усі різні, хоч і створені за образом та подобою Божою. Виходить, що і буття з Богом у кожного – своє?
– Якщо ми згадаємо, яким чином Господь закликає до себе апостола Петра, то зрозуміємо: Він використовував те, що Петро був рибалкою (Лк. 5: 1-11). Апостола Павла Бог навернув завдяки гарячності його серця, що проявилася після зустрічі по дорозі в Дамаск, коли осліплення тілесне змінилося прозрінням сердечним (Діян. 9: 1-22). Кожного з нас Бог веде до себе якимсь особливим шляхом, основа якого – в нашому серці, в нашій душі.
Коли ми говоримо про призначення конкретної людини, важливо помилково не приймати це за питання про те, яке місце ми повинні займати, яку роль повинні зіграти, яке значення повинні мати. Думаючи про подібне, людина ризикує помилитися, тому що в таких роздумах проявляється певна величавість, гординя, відчуття обраності.
Тут потрібно ставити питання інакше: чого бажає Господь від мене зараз, в цю саму мить, а не колись потім. Призначення своє, задум Бога про себе виконує та людина, яка завжди і в усьому шукає волю Божу, готова її приймати.
І більше того, приймати з радістю – як певну відповідь Господа на своє внутрішнє запитання. Тоді в житті усе влаштовується не за нашим власним розумінням, іноді помилковим, а за премудрістю та любов’ю Божою. Так реалізується наше призначення.
З чим можна порівняти це? Ось дитина навчається ходити. Доросла людина згори чадо притримує, щоб дитя не впало, щоб вчасно надати йому напрям – куди краще за усе йти, а куди зовсім не потрібно. Навкруги ж – і каструля з киплячою водою, і праска гаряча, і розетка несправна. Якщо дитина слухняно йде за направляючою батьківською рукою, то вона благополучно досягає своєї мети.
Якщо ж поривається з одного боку в інший, намагається самостійно побігти, то може і на праску наскочити, і каструлю на себе перевернути, і в розетку палець засунути… Майже те ж саме відбувається з нами, коли ми замість того, щоб шукати волю Божу, намагаємося реалізувати своє призначення так, як ми самі його собі уявляємо.
Причому це буває не лише з людьми невіруючими – і з віруючими теж! Ми взагалі схильні за Божі задуми приймати свої власні уявлення про те, як догодити Господу.
Іноді наше локальне призначення з легкістю реалізується – людина стає професіоналом в якійсь справі, хорошим батьком, чоловіком, сином. Але це не відходить в перспективу вічності. Ми говорили про те, що є призначення, загальне для усіх нас, а є – конкретне, але у результаті обоє вони повинні з’єднатися. Просто у кожного – свій шлях до цього. Чи зможе людина піти прямим шляхом, залежить від її послуху Богу.
– А як визначити, прямий шлях у тебе або якось викривляється?
– Людина повинна розвивати в собі певну сердечну чуйність. У чому вона повинна полягати? Наприклад, я чогось бажаю і до цього прагну. Але цього «чогось» я не бажаю щоб то не було, тому і не прагну до цього щоб то не було. Це не означає, що я не бажаю цього сильно (для людини природні сильні бажання; якщо таких немає, це часто говорить про те, що душа наша в якомусь сонному стані перебуває), – ні. Тут інше.
Я, можливо, чогось дуже бажаю, але на серці у мене готовність вчини таким чином: якщо Господь забажає у мене відібрати те, чого так бажається, не давати мені цього, то я з цим погоджуся. Не ремствуватиму та не сумуватиму. Можливо, навіть радітиму, тому що вірю, що в невиконанні мого бажання полягає турбота Божа про мене. Чому Бог розсудив так – не відаю, та це і не важливо.
Коли у людини є подібний настрій, то Господь їй дуже багато речей може відкрити. Може відкрити те, чого той, що чинить опір Богу ніколи не зрозуміє і не побачить. Адже те, що ми отримуємо завдяки своєму послуху волі Божій, настільки перевершує те, чого ми могли б самостійно в житті досягнути, що це абсолютно непорівнянні речі.
Коли людина дізнається таємниці Промислу Божого про себе особисто, то з’являється дивне відчуття зустрічі з Богом. Це найголовніші миті в нашому житті, це те, заради чого ми живемо. Це і є початок того, що продовжиться потім у вічності.
Преподобний Симеон Новий Богослов говорив: “усе, що не почалося на землі, не може продовжитися і на Небі. Якщо спілкування з Богом почалося, у нього є усі підстави тривати і після нашого земного життя. Але якщо немає бажання та готовності Боже приймати, а від свого відмовлятися, то людина стає схожою на тварину, яка впирається в ворота, штовхає їх, але відкрити ніяк не може – тому що не підозрює, що відкриваються вони в інший бік.”
Кожному священику відомі люди, які хворіють від невиконання своїх заповітних бажань. Одному дуже потрібне матеріальне благополуччя – йому здається, що, якби у нього були гроші, усе в житті було б інакше. Інший бажає обійняти певну посаду і на цьому місці приносити користь людям і собі. І нічого не виходить – людина страждає…
Найпоширеніше бажання, – вийти заміж або одружитися, а людини відповідної немає, життя, мовляв, проходить даремно. Приреченість якась відчувається в подібних скаргах. У чому ж справа? Невже Господь не може послати чоловіка або дружину, не може дати роботу або матеріальне благополуччя? Може… А чому ж не робить цього?
Причина – в пристрасності бажання. Воно саме по собі перекриває можливість виконання. Причому це не лише духовним чином можна пояснити. Чоловік, який дуже бажає одружитися, або жінка, яка дуже бажає вийти заміж, часом знаходяться в такому душевному стані, який відлякує потенційного супутника життя.
Те ж з грошима – хто женеться за ними, їх ніколи не наздожене: адже замість того, щоб зосередитися на рівній, правильно організованій течії життя, людина здійснює непосильні для себе і тому безрезультатні ривки. Духовна ж причина подібного невезіння полягає в тому, що всепоглинаюче бажання чого-небудь людину від Господа віддаляє.
Людина бажає чогось собі щоб то не було – у тому числі і поза волею Божою. Звичайно, є люди, які домагаються бажаного, не думаючи ні про чию волю, але це не той спосіб, який прийнятний для віруючої людини. Досягнення мети без думки про Бога теж знаходиться в просторі Промислу Божого, але діє тут все швидше не завдяки Господу, а всупереч Ньому.
– Люди, що наштовхнулися в якусь перешкоду на шляху до мети, дуже люблять говорити, що це – спокуса. Ось не відкриваються у тебе двері, а думаєш, що це спокуса, потрібно просто ще сил прикласти…
– Спокуса – те, що повинне привести до більшої майстерності в церковному житті та в справах життєвих. А якщо битися в закриті двері, які не піддаються, то можна або двері зламати, або кінцівки пошкодити. І насмішити усіх: і людей, і тих, хто спокушує – в першу чергу, їх навіть більше.
Коли у людини на шляху з’являється перешкода, вона повинна зробити крок назад і подумати – що відбувається, в чому причина. Можливо, вона поривається в зачинені двері, а за ними – прірва? Можливо, очікує її те, що абсолютно і не потрібне. Треба відступити і сказати: ось, Господи, я не розумію, чому Ти мене зупиняєш, але на Твою волю покладаюся. І можливо, після цього двері відчиняться. Можливо – і ні, але тоді потрібно просто вийти через запасний вихід.
Перешкода – не основа для того, щоб відмовитися від руху вперед. Ця основа для того, щоб замислитися.
– Багато людей сьогодні дуже люблять говорити про долю: мовляв, що б ти не чинив – все одно усе буде так, як на роду написано… Що на це відповідати?
– Якщо сприймати наше життя як блукання тріски в безкрайньому океані, де її кудись женуть хвилі і куди принесуть – незрозуміло, то це, звичайно певна приреченість. Але для віруючої людини життя – не безцільне блукання в бурхливих водах. Для віруючої людини життя – це життя з Богом, тому ніякої приреченості бути не може.
У ідеалі людина повинна прийти до того, щоб не задаватися питанням : «Що зі мною буде?». Вона просто повинна навчатися жити з Богом кожну мить, кожну годину свого життя. І прагнути робити те, що Творцеві угодно, довіряючи Йому усе інше.
– Виходить, що для того, щоб розпочати шлях до життя з Богом і до пізнавання свого призначення, потрібно… подумати?
– Ні. І так. Ні, тому що людина – істота розумна, їй властива постійна рефлексія, обдумування своїх вчинків та почуттів. Так, тому що на перевірку виходить, що багато хто з нас живе бездумно. Проходить життя, відбуваються в ньому події, наповнюється воно переживаннями, але – не осмисленням того, що з нами відбувається.
У такому разі рано чи пізно відбудеться падіння або зіткнення з перешкодою. Тільки тоді людина зупиняється і думає: чому так сталося? А тому, що ти не дивився, куди йдеш, не думав про це.
– У кожної людини є шанс дізнатися про своє призначення?
– Для кожної людини це природно. Протиприродно – не дізнатися. Але абсурд полягає в тому, що більшість людей про своє призначення не задумується. Вони не бажають нічого про нього знати, насправді. Після гріхопадіння людина опустилася до рівня тваринного життя. Але в ньому є прагнення до того, щоб повернутися до первинного стану. Проте не кожен намагається розвинути це прагнення. Багато хто його пригнічує та задовольняється тілесним життям.
Досить часто мені як священику доводиться вислуховувати скарги людей на те, що в житті нічого не виходить, усе в ньому не так. Коли ставиш запитання, то починаєш розуміти, що людина, котра скаржиться, не уміє любити та віддавати. І не уміє з однієї простої причини: щоб навчитися, потрібно йти на якісь жертви, на витрату самого себе. А себе дуже шкода – і людина заповзає до мушлі, висовується ненадовго і ховається назад…
У кожного з нас має бути рішучість жити повним життям – тим, яким воно є, нічого не боячись, ні від чого не ховаючись. Господь не допомагатиме людині до тих пір, поки людина сама собі не розпочне допомагати.
У тому числі не почне навчатися любити та віддавати. Любити не лише потенційного чоловіка або майбутню дружину, не лише близьких родичів, а – усіх. Любити це життя, Богом створене. І Бога любити. І якщо прагнення до цієї любові є, питання про призначення відійде саме собою.
Розмовляла Наталія Волкова
Всеукраїнський журнал – “Мгарскій колокол”
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №6
