З усіх чотирьох євангелістів саме апостола Луку можна назвати істориком у повному розумiннi цього слова
Його двочастинна праця — Євангелiє та Дiяння святих апостолiв — сумлiнна й чiтка оповiдь про подiї в їхнiй послiдовностi; вона виконана відповідно до всіх вимог історичного жанру. Окрім того, оповідь Луки — чудовий лiтературний твiр, написаний гарною грецькою мовою.
Серед сучасних дослідників і тлумачів немає єдиної думки про те, хто з євангелістів написав свою працю раніше, Матфей чи Марк. Зате твердо можна сказати, що Лука за часом був третій. Текст Марка він напевне знав добре, а можливо, і текст Матфея також; користувався він також іншими джерелами.
Ці три Євангелії часто називають «синоптичними», це грецьке слово не має в даному випадку стосунку до прогнозу погоди, а означає, що три автори «дивилися разом». Їхні тексти значно ближчі один до одного, ніж до Євангелія від Іоанна, написаного значно пізніше і зовсім інакше, він якраз прагнув доповнити синоптиків і докладно розповісти про те, про що вони промовчали.
Матфей і Марк були свідками багатьох євангельських подій, а от про Луку такого не скажеш. Передання називає його одним із 70-ти апостолів, але Євангелія його не згадують, і вже зовсім не видно з його власного тексту, щоб він говорив, як очевидець. Ми зустрічаємо його самого лише в книзі Діянь, та й то не з самого початку, а з того моменту, де він супроводжує апостола Павла (який, до речі, так само не брав участі в євангельській історії).
Згадується він і в деяких посланнях Павла як його найвірніший і найближчий супутник і навіть як особистий лікар. З тих самих джерел ми знаємо, що Павел страждав на якусь серйозну недугу, тому допомога Луки була йому необхідна. До речі, погляд лікаря помітний і на сторінках його Євангелія: змальовуючи зцілення хворих, Лука уточнює, на яку саме недугу вони страждали.
Проте, здавалося б, яке право мала така людина розповідати про Іісуса, коли ще були живі й усім відомі очевидці тих подій? Але й сьогодні далеко не завжди ми знаємо про те, що сталося, від очевидців, частіше нам розповідають про це історики. Таким істориком і був Лука. Як він сам каже в передмові до свого Євангелія, про життя Іісуса тоді багато хто розповідав (і, звісно, не все чесно), тому варто було ретельно розпитати очевидців, порівняти всі доступні джерела і скласти найбільш повну й достовірну оповідь. Саме так він і зробив. Очевидно, цей текст був створений у Римі на початку 60-х років, і, найімовірніше, під керівництвом Павла.
Як і про інших синоптиків, ми знаємо про Луку досить мало. Народився він, за переданням, в Антіохії Сирійській, це було одне з найбільших міст того часу, де одразу після Воскресіння виникла християнська громада. Найімовірніше, Лука був не євреєм, а греком (єдиним серед усіх новозавітних авторів!), і вже в усякому разі він здобув гарну освіту і чудово писав грецькою.
Передання називає його лікарем і художником (іконописцем, як прийнято говорити в церковній традиції), саме він написав перший портрет, або ікону, Богородиці. У цьому немає нічого незвичного: у ті часи такої вузької спеціалізації, як сьогодні, не було, і людина, яка зналася на лікарській справі, цілком могла розбиратися в живописі та історіографії.
Тож саме його Євангеліє, єдине з чотирьох, розповідає так докладно про історію Різдва і навіть про один епізод з дитинства Іісуса: як разом з родиною Він вирушив на свято до Єрусалима і як потім затримався в домі Отця Свого, тобто в Храмі. Іосиф до того моменту давно помер, отже, розповісти про все це йому могла лише Діва Марія — можливо, розповідала вона саме в той час, коли він писав її портрет.
Точність і увага до деталей характерні для Луки. Наприклад, лише він розповідає про розсудливого розбійника, який звернувся до Христа вже на хресті. У цьому немає нічого дивовижного: учні Іісуса майже всі розбіглися, а хто залишався біля хреста, навряд чи дослухався до слів розбійників, розіп’ятих разом із Ним. Але Лука знайшов і такого свідка, який розчув і запам’ятав розмову Іісуса і того самого розкаяного розбійника, котрому була обіцяна швидка зустріч у раю.
Як Матфей наводить у деталях старозавітні пророцтва, як Марк підкреслює силу й велич Іісуса Христа, так Лука дуже докладно говорить про Його жертовну смерть та її спасительне значення для людства. Саме тому його символом було обрано зображення тільця — жертовної тварини.
Але головна відмінність цього Євангелія від інших — це його літературна вишуканість. Лука поєднує різні стилі (на жаль, у сучасних перекладах ця риса його книги зазвичай зникає): тут ми бачимо й витончену грецьку прозу, і поетичні гімни (єдині в усьому Новому Завіті), і урочисту оповідь у стилі Старого Завіту, і афористичні вислови. Лука явно писав для вибагливої та освіченої елліністичної публіки, яку треба було не просто здивувати новими думками, але й подати ці думки у вишуканій формі, інакше вони й слухати не будуть.
Вершина його літературної майстерності — це, мабуть, притчі. Саме у Луки ми зустрічаємо ті історії, що прекрасно відомі навіть тим людям, які ніколи не відкривали Біблії: наприклад, про блудного сина, або про багатія та Лазаря. Притчі загалом займають істотну частину цієї книги: це невеликі історії, для розуміння яких не потрібно мати якісь глибокі знання з історії або палестинської географії, та й взагалі майже нічого не потрібно знати, щоб зрозуміти в цілому сенс… а от проникати у глибину буває вже не так просто. Перед нами проходить низка побутових сценок, які легко запам’ятати, але зробити з них однозначні висновки вдається не завжди. Чому, наприклад, Христос похвалив невірного управителя, який списав боржникам свого господаря частину боргу? Досі тлумачами пропонуються різні відповіді.
Лука, як ми бачимо, не прагне до прямої повчальності (роби добре й не роби погано), він більше висловлює свою думку метафорами. Ось притча про блудного сина… але хіба цей син — її головний герой? Безпутний юнак, який образив батька, розтратив його гроші, а потім до нього повернувся — це дуже зрозумілий образ, таке в житті часом справді трапляється. Тут і говорити особливо немає про що. Але притча ця змушує нас здивуватися іншому: зовсім нелогічною видається поведінка батька. Він не перешкоджає своєму зухвалому синові піти, терпляче чекає на його повернення і приймає одразу ж, як тільки бачить. Має право суворо покарати його, але вибачає, не давши навіть договорити, і повертає колишню гідність. Чи не так очікує на наше покаяння Небесний Отець? От і виходить, що притча зовсім не про блудного сина, а про терплячого і безмежно люблячого батька.
А можливо, вона ще й про старшого брата? Він так старанно виконував усі веління, він був зразковим сином — і йому, звичайно, зовсім не сподобалось, що батько виявив милість до цього розпусного юнака, якого він і братом своїм не хотів тепер називати. Хіба це справедливо? Але виявляється, що бути сином батька можна лише в тому випадку, якщо твій найбезпутніший брат залишається для тебе братом. Та й багато про що можна було б говорити у зв’язку із цією притчею, вона не схожа на байку, в якій одна, для всіх очевидна мораль. Ця історія дає нам одразу багато уроків, розкривається різними своїми гранями залежно від того, як ми подивимося на неї.
А ще Лука — майстер художньої деталі. Ось він змальовує, як Іісус зцілив десять прокажених і вони пішли до Храму, щоб відтепер жити серед інших людей, здоровими і щасливими. Тільки один повертається подякувати Цілителю… «і це був самарянин». Чужинець, якого всі зневажали! Можливо, інші дев’ять терпіли його лише до того часу, поки всі вони були прокаженими ізгоями, а тепер вони йдуть до храму, куди самарянину ходу немає, і йому нічого не залишається, як відділитися від них? А можливо, самарянин згадав про звичайну людську вдячність саме тому, що він не міг виконати обряд? І як взагалі так вийшло, що найдальший самарянин раптом став найближчим, як і в іншій притчі, де говориться про милосердя? Є над чим замислитися.
Або розповідь про те, як після Таємної Вечері Іуда квапиться здійснити зраду… Лука завершує цю розповідь усього трьома словами: «Була ж ніч». Здавалося б, зайве нагадування, і так ми вже знаємо з усієї оповіді, що час був пізній… і не одразу ми розуміємо, що йдеться не просто про час, а про пітьму, що згустилася над містом Єрусалимом, увійшла в душу Іуди і сподівається тепер узяти гору й над Іісусом. Він і купка учнів, слабких і нетямущих, — ось єдине світло в цю ніч, але їй на зміну обов’язково прийде світанок.
Аби цей світанок побачили люди з різних країн і різних народів, Лука й вирушив з Павлом в одну з його місіонерських подорожей, яку він докладно змалював у Діяннях, постійно використовуючи займенник «ми» і нічого при цьому не кажучи особисто про себе. Теж яскрава риса характеру! Наскільки детально зображений Павел, його незмінний учитель і супутник з моменту їхнього спільного виходу на проповідь, настільки непомітний у цій книзі сам автор.
Після смерті апостола Павла Лука продовжив місіонерство в Італії, Галлії, Далмації, Греції, бував і в Африці. У цих землях він проповідував Євангеліє, засновував християнські громади і зцілював людей, уже не тільки як лікар, але і як апостол. Він прийняв мученицьку смерть у старості, у грецькому місті Фіви, де його розіп’яли на оливковому дереві через відсутність готового хреста. Там само було поховано його тіло, а пізніше, у ІV столітті, воно було перенесене до Константинополя. Там мощі залишалися аж до турецького завоювання, після чого вони, як і багато інших святинь, потрапили до рук венеціанців. Сьогодні вони зберігаються в італійському місті Падуя, а частка цих мощей була в 1990-ті роки повернена до Фів. Пам’ять апостола відзначається 22 квітня і 18 жовтня (за старим стилем).
Вище було сказано, що в Євангеліях про самого Луку не говориться нічого. Це так, але все-таки є одна зачіпка… В самому кінці свого Євангелія Лука згадує якогось безіменного учня Іісуса, котрий разом з іншим учнем, Клеопою, невдовзі після Воскресіння (про яке вони ще нічого не знали) йшли з Єрусалима до селища під назвою Еммаус. Дорогою вони вели розмову про всі події, що відбулися в Єрусалимі: їхні надії на те, що Іісус Христос встановить своє Царство тут і зараз, не справдилися. І раптом вони зустріли дивного чоловіка, який почав розпитувати їх, чим вони так засмучені. А потім він пояснив їм, починаючи зі старозавітних пророцтв, що саме так і повинен був постраждати Христос заради спасіння людей.
Так вони дорогою вели вчені розмови, а ввечері Клеопа і неназваний учень запросили свого супутника розділити з ними трапезу. І коли він благословив і переламав хліб, вони впізнали Його голос, Його руки, Його обличчя — це і був воскреслий Учитель! Поки Він бесідував з ними дорогою, у них «горіло серце», але розум був надто зайнятий складними богословськими питаннями, щоб отак просто впізнати Його — для цього знадобилося отримати переламаний Ним хліб, взяти участь в спільній трапезі з Ним.
Схоже, що цю історію розповів справді очевидець, — так багато він навів деталей, так захопився він своєю оповіддю. І можливо, іншого учня, чиє ім’я не названо в оповіді, справді звали Лука. В усякому разі, ця оповідь про тих, хто одержав добру освіту, зібрав безліч історичних фактів, замислився над їх інтерпретацією… і все-таки для головного, вирішального висновку знадобилася жива й безпосередня зустріч з Учителем. І цей урок апостола та євангеліста Луки мені особливо дорогий та близький.
Андрій Десницький
Газета – “Волинь Православна”, 2012, №10
