Читаючи статті про багатодітність в православних ЗМІ, зіставляючи їх як з життям нашої сім’ї, так і зі спостереженнями за життям інших багатодітних сімей, ми прийшли до деяких висновків, якими хотіли б поділитися.
На нашу думку, проблему багатодітності потрібно розглядати не в контексті стосунків людина – сім’я – держава, а в координатах стосунків людини з Богом.
Не потрібно дивитися на багатодітність як на обов’язок сім’ї перед народом або державою
Раніше людина мислила себе винятково як частина сім’ї, роду, держави. Окремій людині неможливо було вижити поза родом, общиною. Залишки таких родоплеменних стосунків можна побачити в тих кавказьких або азіатських народах, в яких збереглася традиція багатодітності. Проте, як тільки ці люди потрапляють в велике місто, входять в сучасну міську культуру, як їх тенденція мати численні сім’ї відразу ж зникає.
Зараз людина володіє набагато більшою мірою автономності. Вона може піти з сім’ї і жити самостійно, поміняти професію, місце роботи, країну помешкання. Це не означає, що вона більше не потребує людських спільнот – сім’ї, общини, держави, але характер цих стосунків змінився, і не враховувати це неможливо.
Нам потрібно шукати нові форми взаємодії людей всередині сім’ї, церковної общини, держави.
Не потрібно прагнути зробити вигідним народження і виховання діте
Проект «Багатодітна сім’я» завжди буде збитковим. Крім того, ставлення до своєї сім’ї як до «бізнес-проекту» розбещує людей і спотворює стосунки всередині сім’ї.
Звичайно, ми можемо і повинні вимагати від держави, щоб перерозподіл суспільного продукту, збираних податків був справедливішим — враховував факт наявності декількох дітей, а також непрацюючої дружини-домогосподарки у працівника і платника податків. Але серйозно розраховувати на державу і її підтримку не варто – ні відносно допомоги сім’ям, ні відносно пенсії людям похилого віку.
Людина не стає щасливішою від того, більше у неї грошей або менше — щастя до людини приходить від того, що в її житті є стосунки з Богом.
Потрібно дивитися на багатодітність в світлі стосунків людини, сім’ї і Бога
Мати стільки дітей, скільки Бог хоче дати твоїй сім’ї – означає, виконувати волю Божу відносно тебе і твоєї сім’ї.
Воля Божа для сім’ї може полягати не тільки в багатодітності, але і в бездітності, та в покликанні до усиновлення сиріт. Якщо дивитися на питання дітонародження саме як на виконання або невиконання людиною, сім’єю волі Божої, тоді ясними стають не тільки питання дітонародження, але і питання сучасних способів репродукції людини. Питання в тому, що ми хочемо виконувати – свою волю чи волю Божу. Сенс педагогіки Церкви у вихованні в людині прагнення виконувати не свою волю, а волю Божу.
Багатодітність, як шлях до святості
Потрібно переглянути ставлення Церкви до багатодітної сім’ї. Варто ставитися до багатодітності як до виду аскетичного подвигу. Можна сказати, що це сучасний шлях до святості.
Неможливо зобов’язати сім’ю бути багатодітною — так само, як ніхто не може зобов’язати людину роздати свій маєток, взяти свій хрест і слідувати за Христом. Але є люди, які це роблять, тому що бачать в цьому шлях до Бога, шлях до Царства Небесного.
До багатодітності не можна примусити, але можна запропонувати шлях створення багатодітної сім’ї саме як шлях до Царства Небесного. Мати дітей – означає, бути співтворцями, співробітниками у Бога. Дати життя новим жителям Царства Небесного — це вища творчість людини. Таке ставлення до народження дітей повинне виховуватися Церквою.
Тоді багато що встане на свої місця. Тоді діти будуть не тягарем, а даною Богом можливістю спасіння, не власністю, а людьми, яких Бог дає сім’ї на якийсь час, щоб виховати з них майбутніх мешканців Царства Небесного.
Тоді допомога – людей, церковної общини, держави – багатодітна сім’я розглядатиме не як обов’язок оточуючих по відношенню до такої незвичайної сім’ї, а як допомогу Божу, на яку Господь надихає конкретну людину або організацію заради милосердя до цієї сім’ї.
Не дуже-то по-християнськи міркувати про те, що наші діти колись годуватимуть жінку, яка сьогодні не захотіла мати дітей. Можливо, так воно і буде, а можливо, і ні. Ми не можемо знати, що буде в майбутньому. Швидше за все, пенсію замінять безкоштовною евтаназією… У будь-якому випадку, позиція самовдоволеної мурашки, яка лає легковажну стрекозу, не дуже християнська.
Потрібно підсилити роль церковної общини в допомозі сім’ям, зокрема багатодітни
Якщо прихожани знають один одного, проблеми і потреби один одного, то помалу в приходській общині може вирости система взаємодопомоги. Хтось віддасть речі, з яких вже виросли діти, або допоможе з уроками, хтось організує дитячий літній табір або візьме дитину на дачу, хтось допоможе багатодітній матусі посидіти з дітками, відвести когось до лікаря, підвезе на машині і так далі.
Це – міжлюдські стосунки, вони не можуть робитися директивно, по обов’язку. Це може відбуватися тільки за велінням серця, по любові. Для цього потрібно активно розвивати різні форми горизонтальних зв’язків усередині приходу, внутрішньоприходської діяльності, щоб наші приходи дійсно ставали християнськими общинами — системою солідарності, системою взаємодії і спілкування, яка формується в Церкві через молитву.
У церковній общині молодий чоловік, дівчина, які не змогли в своїй батьківській сім’ї побачити приклад правильних сімейних стосунків, зможуть побачити їх на прикладі інших сімей. Дивитися на щасливу багатодітну сім’ю – дуже допомагає увірувати в те, що якщо їм Господь допоміг, то допоможе і нам.
Потрібно переглянути «церковну педагогіку» відносно сім’ї.
Церкві необхідно «працювати» не тільки особисто з окремою людиною, але і з сімейними парами, сім’ями, общинами.
У Церкві багато говориться про патріотизм, про виховання цивільної доблесті, а побудова стосунків між подружжям, прощення і любов вважаються за природне, само собою зрозуміле, і що не потребує виховання. А це далеко не так. Ні держава, ні народ не є встановленням Божим. Господом була встановлена тільки сім’я і Церква.
Євангельський подвиг служіння ближньому потрібно починати дійсно з ближніх, з сім’ї – перш за все, зі своєї сім’ї. Любов до чоловіка, дружини, дітей – це не природне відчуття, властиве будь-якій людині. Любов – це дар Божий: любов, яка «не заздрить, не звеличується, всьому вірить, всього сподівається, все переносить». Вона не виникає сама собою, ні з чого.
У церковній агіографії сьогодні ми знайдемо дуже мало прикладів святості саме сім’ї — не тому, що наші предки не мали уявлення про святість сімейних стосунків, просто весь лад життя був іншим.
Стосунки між чоловіком і жінкою, становище жінок в суспільстві, – все це змінилося сьогодні. Часи змінюються, і суспільство, і людські відносини також змінюються.
У католицькій церкві прикладом сім’ї є Святе Сімейство — Пресвята Богородиця і святий Іосиф, що разом піклуються про виховання Младенця Христа, Який зростав в смиренні та послухові батькам, — «і Він був в покорі у них» (Лк 2.51).
Можливо, слід говорити, наприклад, про Царське сімейство не тільки як про страстотерпців, але і як про приклад багатодітного сімейства, про приклад стосунків в їх сім’ї.
Іуліанія Лазаревська, яка прославлена Церквою як милостива і милосердна, була матір’ю 13 дітей і вірною слухняною дружиною. У її житії вражає те, що воно було написане її сином. Можна сказати, що мати роздала убогим маєток, який повинен був по праву належати дітям. А син, замість того, щоб дорікнути матері в марнотратстві, пише її житіє!
Значить, не тільки молитовним подвигом і подвигом милосердя була славна Іуліанія. Вона виховала таких дітей, для яких багатство стосунків з Господом було набагато важливіше, ніж матеріальне багатство, «розтрачене» матір’ю.
Напевно, є і інші приклади. Потрібно цілеспрямовано шукати їх як в історії церкви, так і в сучасності, щоб вони були допомогою і орієнтиром для сучасних сімей.
Володимир і Тетяна Простови
Переклад “Волинь Православна”, 2012, №10
