Стати успішною людиною важко, це не секрет. Проте це і не така вже велика справа. Що ж, питається, більше? – Стати людиною. Просто людиною? Так, це більше і важче.
І головне – важливіше. Мало людиною народитися. Мало татові та мамі виховати в своїй дитині гідність. Потрібно і самій людині сили прикласти, у Бога просити сил та мудрості.
Усе, що ми маємо, – не назавжди. Якщо при хорошому вихованні, розумі та характері просто перестати за собою стежити, то деградація неминуча. Мало-помалу вона зруйнує все, що терпляче творилося довгими роками. Щоб людську гідність втратити, достатньо лише слідувати своїм бажанням, примовляючи: «Мені так хочеться, і означає це цілком природно». Якщо хочеться, означає можна, означає потрібно, і без різниці, як до цього бажання ставляться інші з їх зашкарублими уявленнями про людське життя.
Ось в чому справа: людина реалізує себе не тільки коли вона рухається до поставленої мети, але і коли вона свідомо зупиняє себе. Зупинка не менш значуща, ніж рух. Зупинитися буває важче, ніж рухатися далі. Не завжди ми уміємо вчасно зупинитися, потім шкодуємо про це. По суті, з навику вчасно стримувати себе і, коли потрібно, підганяти себе і складається велике мистецтво управляти собою.
Всі люди так чи інакше стримуються. Навіть ті, у кого на слово «аскеза» з дитинства алергія. Ми утримуємося від дурощів, які можуть нам нашкодити. Приміром, утримуємося від найбезневинніших жартів у присутності людини, позбавленої відчуття гумору. Жарти з нею ні до чого хорошого не приведуть, тільки стосунки вкрай зіпсуються, що зовсім не смішно.
Або інше. Розумні люди утримуються від скоростиглих думок: «Я не знаю ситуацію досконально, нічого про неї сказати не можу. Мені відома тільки приватна думка декількох людей та галасливий резонанс в мас-медіа. Чи потрібно цьому беззастережно довіряти? Не поспішатимемо». Від медійних ресурсів, що поширюють плітки та сенсаційні небилиці, люди розумні відсахуються – стримуються і час свій витрачати на порожнє.
Наскрізь пронизані стриманістю різні сторони православного життя. Найбільш очевидний вид стриманості, звичайно, піст. Кожен початок чергового багатоденного посту супроводжується обо’язковим обговоренням в мережі, хто як харчуватиметься і чому. З’ясовується, що варіантів багато. Для мирян та ченців, для дітей та людей похилого віку окремо, для хворих та вагітних. Для дорослих, які тільки почали ходити в храм, і тих, які вже досить освоїлися та вважають себе за воцерковлених.
Окрім посту стриманість стосується і молитви. Як відомо, православна традиція наказує стримуватися на молитві від уяви. Потрібно стояти перед Богом, а уявляти Його спеціально надмірно, небезпечно. Якщо я спершу уявив Бога і взявся молитися, то я звертаюся до свого уявлення, а не до живого Бога, Який існує і без моїх уявлень про Нього. І взагалі Він існував до того, як я народився.
Окрім уяви на молитві заважає ще щось істотне та невідступне. Сторонні думки заважають (точніше – помисли). Вони можуть бути нехорошими або ж нейтральними (помисли побутового призначення), можуть і духовно-піднесеними, від чого не легше. Дивно звучить, але думки про Бога під час молитви заважають. Роздумуючи про Бога, я говорю сам з собою і перестаю говорити з Богом. Про Бога корисно роздумувати, тільки не під час молитви.
Окрім іншого стриманість, звичайно, стосується всього, що справедливо вважається за гріх. Утримання від гніву, утримання від обжерливості (сюди ж і піст відноситься) і так далі за вісьма головними пристрастями і за іншими неголовними. Можна зупинити гріх на різних його стадіях: утримуватися від гріхів справою, словом та думкою (що деколи важче).
Православна практика стриманості не звужує нам широкі горизонти вільного життя. Вона дає нам цінний досвід володіння собою.
Диякон Павел Сержантов
Газета – “Волинь Православна”
