«Навіщо Церква примушує мене каятися? Я приходжу в храм не для того, щоб весь час відчувати себе нікчемністю», – чи безпідставна така реакція на заклик до покаяння та сповіді? Що це взагалі таке – скрупульозний пошук і перерахування гріхів або щось зовсім інше? Про сповідь та покаяння бесіда з протоієреєм Павлом Велікановим.
«Сезонне» покаяння?
– Отче Павле, сучасній людині, напевно, набагато складніше сприйняти ідею покаяння, ніж нашим предкам? З тих пір, як про покаяння писали, скажімо, святі отці перших століть християнства, умови життя сильно змінилися.
– Говорити сьогодні про безперестанне очищення серця, про яке писали преподобні, світській людині особливо не доводиться.
У нас зазвичай інша проблема: якими лопатами, якими бульдозерами вигребти зі своєї душі весь той непотріб, який туди ллється рікою, зливається в серце з телевізора, з Інтернету, із спілкування – звідусіль?
Сучасна людина духовно знаходиться ніби в якомусь «каналізаційному потоці», і їй неможливо не торкатися всього цього. Тому мова йде швидше про мінімум: про підтримку серця в живому стані.
Хоча апостол Павел і говорить: чистому все чисте. І невипадково святитель Феофан Затворник писав в кінці свого життя: «Чим більше живу, тим більше переконуюся, що поганих людей немає». Але щоб так відчувати, треба бути Феофаном Затворником, до цього стану потрібно дорости…
Завдання, над яким християнин постійно працює, – жити світським життям і залишатися незачепленим нечистотою світу. Плодом цієї праці є покаяння та сповідь.
З одного боку, як свідоцтво тих помилок, тих поразок, які відбуваються в цій боротьбі.
А з іншого боку, як постійне підвищення планки якості нашого християнського життя: ми починаємо від себе вимагати того, чого раніше не вимагали.
Про переліки гріхів та страх перед сповіддю
– Сповідь і покаяння – в чому різниця?
– На ділі Таїнство сповіді повинне завершувати процес покаяння. Саме процес. Адже покаяння не епізод, це стан, в якому православний християнин знаходиться постійно.
Але при цьому потрібно розуміти, що сповідь – далеко не вершина гори, це тільки ті сходинки, на які встає людина, рухаючись до Бога. І якщо вона тримає себе, тримає ті обіцянки, які Богові давала під час попередньої сповіді, то поступово піднімається все вище і вище.
– Цьому таїнству повинна передувати якась внутрішня праця?
– Обов’язково! Якщо немає ніякого внутрішнього осмислення, то сповідь стає марнослів’ям. Можна прийти і «вичавити» з себе гріхи, але це вже буде скарга Богові на те, що ми все ще не настільки святі, як хотілося б. До сповіді це має дуже мале відношення.
Це ж не процедура дізнання і не інформування про те, як у нас все погано. Зрозуміло, що 90 % тих або інших гріхів все одно в тому або іншому вигляді у людини буде. І те, що вона в них «під допитом» признається, зовсім не означає, що, відійшовши від аналоя з хрестом і Євангелієм, вона через дві хвилини знову те ж саме не зробить.
– Як у такому разі ставитися до звичаю перераховувати гріхи з папірця, вивчати переліки гріхів в книжках?
– На мою думку, книжки з переліком всіляких гріхів – незвичайно шкідливе явище в нашій Церкві, яке свідчить тільки про одне: про приголомшливо формальний підхід до покаяння.
Я б навіть сказав, це самий початковий рівень релігійної свідомості, коли людина сприймає себе в кращому разі як раба, а Бога як господина, який постійно чогось від неї вимагає і вічно чимось незадоволений: якщо не виконуєш, то повинен принести Йому в цьому визнання.
Проте така модель порятунку – далеко не єдина, тай і не сама надихаюча. Якщо дивитися на сповідь як на якийсь формальний аналіз нашого стану, то виходить, кожен з нас може сміливо перерахувати 1600 гріхів і рахувати себе після цього виконавшим усе, чого від нас хоче Бог.
Але насправді – нічого подібного! Бог від нас чекає абсолютно іншого. І навіть коли Церква говорить про Страшний суд, вона не має на увазі якогось юридичного акту підрахунку добрих і злих вчинків.
Бог судить нас по нашому стану – стану любові або не-любві, і вся напруга життя відбувається між цими двома полюсами. Якщо ми любимо, любимо до кінця, то ми вже не можемо грішити.
Апостол Павел гранично точно сформулював: все, що не по любові, – гріх. Проте християнська любов – це зовсім не той стан, який чудово виражається словом «добренький».
Християнська любов народжується не з відчуття, а має своїм джерелом Любов Божу, відображає її в собі самій. Тому завдання справжнього покаяння – усунути усі ті перешкоди в нашій душі, які заважають Богові в нас світитися. А усуваються вони тільки нашими руками і не можуть бути зовні «зняті».
Крім того, скрупульозне перерахування своїх гріхів підкладає в душу людини міну сповільненої дії: посповідавшись таким чином, в глибині душі вона вже відчуває, що вона не така як інші люди. Це відводить вбік від самої суті покаяння.
– А в чому суть?
– Суть покаяння – в отриманні Бога. Людина повинна через дзеркало Євангелія побачити своє непотрібство і знайти граничну по напруженості жагу Бога, повинна почати відчувати потребу в Ньому. Такий стан – основна ознака зрілого покаяння.
Коли людина просто розуміє, що вона нікчемність, – це не більше ніж просто визнання своїх помилок. Інша справа, коли при цьому вона усвідомлює, що їй потрібний Христос, Спаситель, щоб стати гідною свого покликання.
Тому покаяння християнина – це не саможаління тому, що, мовляв, я такий нікчемний, а творча туга по Богові і спрага по отриманню Його.
Як писав преподобний Силуан Афонський: «Нудьгує душа моя по Тобі, Боже, і слізно шукаю Тебе». Нудьгування по Богу є основним правильним мотивом руху християнина по шляху очищення. Людина відчуває, що в ній щось нове зароджується. І прагне до Христа.
Це прагнення, можливо, не настільки полум’яне, як у преподобного Силуана, який готовий був все своє життя принести в жертву Богові. Але якусь, хоч малу частину життя ми маємо бути готові віддати. От так поступово, віддаючи себе по невеликій частині, дивишся – вже стаєш абсолютно іншим.
Християни – слабаки або перфекціоністи?
– Нерідко можна почути таку думку: ви весь час каєтеся, зневажаєте себе, боїтеся зробити помилку; значить, Православ’я – капітуляція перед життям, прояв слабкості?
– Насправді все навпаки. Покаяння – це прагнення ставати все кращим і кращим. Говорячи про духовне життя, апостол Павел порівнює християнина із спортсменом. Він говорить: всі біжать на іподромі, але перемога дістається тому, хто прибіжить першим; от так і ми повинні прагнути досягти більшого.
Тому покаяння є не результатом заниженої самооцінки, а неминучим наслідком постійного прагнення до досконалості. Віруюча людина розуміє, що в дану мить вона далеко не та, ким могла б і має бути. Бажання ставати все кращим і кращим якраз і народжує в ній потребу в усвідомленні свого гріха і перемозі над ним.
Тут є певний парадокс: чим ближче людина стає до Бога, тим більше непотрібною та грішною вона себе бачить – але в ній це народжує не відчай або знесилення, а, навпаки, стає джерелом стремління до Христа, постійного очищення, оновлення Божественною благодаттю.
– Пошук своїх недоліків ніяк не пов’язаний з заниженою самооцінкою?
– Звичайно, людина, яка приходить на сповідь, думає про себе набагато гірше, ніж коли вона, наприклад, здійснює якусь добру справу. Але це для неї – наслідок свого порівняння з ідеалом, з Христом. А зовсім не самоціль.
Мета покаяння в тому, щоб людина наблизилася до Христа і стала іншою, а не в тому, щоб вона опустила голову якнайнижче і розпочала думати про себе якомога гірше. Можна сказати так: у християнстві покаяння не гріхоцентричне, а Христоцентричне.
Тобто наше завдання зовсім не в тому, щоб перетворитися на таких «стерильних праведників», до яких не можна пред’явити ніяких претензій. А в тому, щоб стати резонансними Христу, брати приклад з Нього та Його святих.
Ми не просто намагаємося виховувати в собі якісь власні чесноти, а прагнемо зробити душу гранично прозорою для того, щоб в ній відзеркалювався – але не спотворювався! – Сам Христос. Тому глибоко неправильно ототожнювати покаяння з самоприниженням та саможалінням.
– Чи можна побачити плід покаяння? Зрозуміти: ось, я на вірному шляху?
– Так. Наприклад, бачення своїх гріхів безпосередньо витікає з покаяння. Боюся, ніяка душа не витримає видовища свого реального стану.
Тому Господь відкриває людині її невідповідність євангельському ідеалу рівно в тій мірі, в якій вона здатна понести і не тільки погодитися, але і зробити певні висновки.
Початківцю немає чого бачити якісь тонкі відтінки, які він не те що не зможе прийняти, а які викличуть відвертий внутрішній бунт, якщо не відчай. Він просто ще не готовий.
А ось коли проходить час, людина кається, приймає прощення, реально бачить, як звільняється від певних пристрастей, у неї збільшується довіра Богу, і Господь потихеньку відкриває їй те, над чим потрібно далі працювати.
– Чи буває, що людина формально робить все вірно, але справжнього покаяння не відбувається? І як це розпізнати?
– Я студентам часто привожу такий приклад. Уявіть собі, ви вкрали у когось гаманець. Витратили всі ці гроші, гаманець викинули. Потім пішли на сповідь, розповіли, мовляв, так і так, згрішив крадіжкою (не особливо розповсюджуючись, що, власне, відбулося). «Бог тебе пробачить», – говорить священик.
І тепер ви з чистою совістю, витраченими чужими грошима далі йдете по життю. Чи зможете ви наступного разу зробити те ж саме? П’ятдесят на п’ятдесят! Можливо, буде соромно, але є маса хитрувань, щоб сором притупити: можна піти на сповідь до іншого священика, наприклад, який і не знає, що перед ним – хронічний злодій і людина яка постійно говорить неправду.
А зараз уявіть собі іншу ситуацію. Ви вкрали гаманець, витратили гроші, потім усвідомили, що наробили. І йдете, повертаєте гроші тому, у кого вкрали, та ще говорите йому: «Пробач мене, я у тебе вкрав гаманець, ось візьми те, що я у тебе вкрав. І ось тобі ще гроші як моральна компенсація за те, що я тебе обікрав».
Так от, я дуже сумніваюся, що після такого вчинку у людини знову з’явиться бажання вкрасти.
Тому коли ми всередині себе, в душі засмучуємося – це добре. Але щоб покаяння було повноцінним, необхідна якась діяльна участь, якась зовнішня зміна.
– Не багато хто може похвалитися тим, що ніколи не поверталися до тих гріхів, в яких каялися. Це означає, щось робиться невірно?
– Тут потрібно розуміти, що одна справа – гріх, який людина здійснює унаслідок своєї недосконалості: ми не всі далеко такі, якими маємо бути, і все життя це долаємо. І зовсім інша справа – гріх, який людина здійснює тому, що хоче його здійснювати. Вона живе цим, і цілком певна пристрасть стає важливою, якщо не центральною, змістом її життя.
У першому випадку, я думаю, дійсно не так легко сказати: «Все, більше я цього не здійснюю!» А в другому випадку – якщо вже людина дійсно кається в здійсненому гріху, то до нього вже не повертається: це дуже боляче, ганебно, соромно…
– На завершення, яку пораду Ви б дали людині, яка зважиться встати на шлях покаяння?
– Я б порадив декілька речей.
По-перше, як не парадоксально і просто звучить, старатися частіше бувати в храмі. Прийшовши в храм, людина опиняється на території, яка дуже різко контрастує з її життям. Храмове богослужіння, соборна молитва навіть без повноцінної участі розуму встановлює заново наше серце – тоді і акценти в душі розставляються по-іншому.
Досвід показує, що, коли люди навіть щиро каються в чомусь, але потім нехтують богослужбовим життям, вони часто не в змозі утриматися від тієї спокуси, якою просочений світ.
І з іншого боку, регулярне перебування в храмі є найпотужнішим фундаментом, на якому можна будувати своє спасіння. Храм – це рятівний острів в життєвій трясовині, в якому тільки і можна запастися «киснем вічності».
По-друге, я б порадив змінити зовнішній устрій свого життя, щоб налаштувати себе на покаянний лад, – змінити, наскільки це можливо. Наприклад, виїхати куди-небудь на декілька днів, усамітнитися, щоб зосередитися, порозмірковувати про своє життя.
Добре поїхати в відокремлений монастир, щоб зануритися в атмосферу молитви та внутрішньої тиші. Дуже добре, коли у людини є можливість виділяти якийсь час для мовчання – і внутрішнього, і зовнішнього.
Бесідувала Валерія Посашко
